Ідеалізований образ старої доброї бабці Австрії невіддільний від історії Львова, бо австрійські часи – період найбільшого втілення на землях Галичини європейських цінностей. Австрія несла сюди цивілізацію від самих початків свого панування. Акт вірнопідданства усі верстви галицького суспільства склали лише 29 грудня 1773 року, хоча австрійські війська вступили до Львова 19 вересня 1772 року. Рік і три місяці імператриця Марія Терезія дала Галичині на адаптацію до нової влади, не вимагаючи присяги вірності одразу.
Це факт неабиякої толерантності, характерний для європейського освіченого абсолютизму. Для порівняння, аби усвідомити різницю між цивілізованою Європою і дикою Азією, можемо згадати 1939 рік, коли Галичина потрапила до складу Радянського Союзу. Толеранційний акт цісаря Йосифа II 1789 року зрівнював у правах різні конфесії, гарантуючи їм вільний розвиток. Того ж року було скасовано особисту залежність селян від поміщиків. Цісар назавжди заборонив придбання селянських земель поміщиками і видав декрет, який гарантував безпеку цих володінь.
Австрійський уряд піклувався про розвиток відсталого сільського господарства Галичини, сприяв поселенню тут німецьких і чеських колоністів, від яких українські селяни переймали передові на той час європейські методи рільництва, технології вирощування нових культур: конюшини, люцерну, тютюну, цикорію. Починаючи від австрійських часів основною харчовою культурою в Галичині стає картопля.
Нові позитивні суспільні зрушення прийшли в Галичину і Львів з початком XIX століття. 1808 року відновили Галицьку митрополію і архієпархію УГКЦ. Українська Греко-Католицька Церква й надалі втілювала духовне прагнення українців до Європи зі збереженням обрядності, літургії і календаря східного обряду, що було тотожне збереженню самих українських цінностей, яке неможливо переоцінити. Фактично Унія зберігала українство впродовж усієї своєї історії, на що навряд чи було спроможне православ’я. Це було необхідне переформатування українства у бік Європи і європейських цінностей, крок у бік цивілізованості і просвітництва від жорстокості і дикунства.
Австрійський період у Львові загалом був часом удосконалення юридичних норм, впровадження верховенства закону, справжньої правової держави, докладного законодавчого врегулювання всіх сфер життя. Це фактично був початок суспільної модернізації через принцип верховенства права. Найбільшими здобутками австрійського періоду слід вважати Конституцію, парламент, міське та регіональне самоврядування, релігійну толерантність.
Австрійська Конституція 1848 року гарантувала громадянські права, передовсім право зібрання. У Львові виникають перші політичні та культурні організації, розвивається преса, формуються важливі громадянські інституції та традиції громадянського суспільства. Вводяться демократичні свободи: совісті, віровизнання, зборів, друку, організацій, гарантується непорушність національних традицій і мови. Виникає перша в Україні політична організація Головна Руська Рада, з ініціативи якої за національну символіку було прийнято синьо-жовтий прапор і герб галицько-волинських князів зі зображенням золотого лева на блакитному тлі. Ось звідки пішла сучасна українська символіка – від європейського Львова! Цікаво, який відсоток українців чи навіть української інтелектуальної еліти знає про цей факт?
Демократичні зрушення після революції 1848 року надали українцям Австрійської імперії небачену в інших українських землях свободу. Це власне той парадоксальний факт, коли свобода створює певні труднощі, бо український національний рух розгублено стояв на роздоріжжі через багатоманітність можливих напрямків – він міг стати проавстрійським, пропольським, промосковським, прослов’янським, проукраїнським. У подальшому, можливо, навіть, що демократичний плюралізм заважав структуруванню українських політичних сил. Він передбачав таке різноманіття на політичному спектрі, що його навіть важко осягнути. Можна було стати консерватором, лібералом, соціалістом чи націоналістом. Навіть народовці і москвофіли всередині своїх течій мали безліч найрізноманітніших політичних відтінків. Це і є європейський політичний плюралізм, який і не снився українцям підросійської України.
Австрійський лібералізм набирав таких потужних обертів, що деколи навіть перетворювався на справжній гротеск. Державне фінансування отримували культурні товариства українців, поляків, інших народів імперії. Сучасні вороги України люблять повторювати банальну дотепність про те, що українців нібито вигадали в австрійських чиновницьких кабінетах. Але таким же чином ми можемо стверджувати, що там же вигадали й москвофілів.
Практично в галицькому національному рухові москвофільські тенденції переважали українофільські від 1848 року і до Першої світової війни. За потурання австрійських властей москвофіли сиділи у подарованому цісарем розкішному Народному домі у той час, коли проукраїнські сили поневірялися по різних стрільницях. І цілковито анекдотичним видається факт фінансування з урядового бюджету Австро-Угорської імперії махрово-москвофільського «Общества имени Качковского», яке проповідувало єдиний «русский народ и язык».
Безпідставними є й твердження, нібито австрійська влада стимулювала український національний рух на противагу польському. Можна лише зауважити, що тодішня влада, як влада європейської країни, діяла лише на засадах лібералізму стосовно всіх своїх народів, і це було найголовнішим принципом.
А щодо ставлення до поляків, то тут австрійський лібералізм набирав насправді гротескних форм. Увесь час від 1848 року і до Першої світової війни в Галичині ми бачимо неподільне панування польської аристократії. У цей час Львів стає центром багатьох загальнопольських політичних акцій та маніфестацій, які були абсолютно немислимі на польських землях в Росії, чи навіть у Пруссії. Зокрема на честь трьохсотліття Люблінської Унії відбувалися безперервні багатотисячні урочистості, академії, демонстрації, богослужіння.
Міський публічний простір Львова був просто перевантажений полонізацією – після введення 1871 року у місті орієнтаційної системи більшість львівських вулиць отримала назви на честь польських діячів. Жодної вулиці на честь австрійських імператорів чи історичних діячів, і це в австрійській державі. Лише єдина вулиця ерцгерцога Кароля Людвіга і площа імператора Фердинанда I, яку вже 1862 року перейменували на Марійську. А тепер уявімо собі Львів радянської епохи без вулиць Леніна, Сталіна, Калініна, Дзержинського і ще сотень подібних!
Поряд із пам’ятниками польським королям, гетьманам, політичним діячам, 1895 року на горі Страчень полякам було дозволено спорудити пам’ятник Теофілу Вісьньовському і Юзефу Капусцінському – заколотникам, які 1846 року підняли бунт із метою повалення австрійського панування і відновлення польської держави. А тепер уявімо собі, що у 1980-х роках українцям Львова радянська влада дозволила спорудити пам’ятник Бандері і Шухевичу! Більш разючої різниці між європейськими цінностями і антицінностями тоталітарної Азії годі собі й уявити.