В один день у Львові сталися дві події, які є абсолютно різні за всіма ознаками, проте, на мою думку, мають дещо спільне, що не може не насторожувати.
Враження №1
Нарешті відбулося довгоочікуване відкриття пам'ятника Шухевича в Білогорщі. Вочевидь, можна сперечатись про мистецьку вартість цього витвору, який наразі є, радше, типовим та все ж важко заперечити важливість самої події. Прикро дивитись в очі тим небагатьом людям, які є свідками ще тогочасних подій, за те, що лише через 18 років після здобуття, краще сказати - отримання, незалежності не спромоглися швидше на цю подію, «відмазуючись» відсутністю грошей та іншим. Саме відкриття відбулося настільки традиційно для Львова, що, як на мене, цілковито змазало урочистість та сенс самої події. Таке враження, що увесь наш провінційний політичний цирк повантажили в машину та перевезли на пару годин у Білогорщу. Всі представники та персонажі львівської клумби: дивні люди з пов'язками, що просто стоять на кожному збіговиську, який має більше трьох людей; люди у невідомій військовій формі; козаки, які вважають, що вони є актуальними на всіх без винятку подіях; представники влади; журналісти; міліція; священики, військові; депутати, які перервали сесію і влаштували виставку досягнень світової автопромисловості; люди у невідомих політичних вбраннях... Усі вони тримали свій прапор. Кожен прапор з іншим символом політичної сили. Невже ті всі люди мають щось спільного з Шухевичем? Хіба всі ті політичні сили відстоюють ідеали, за які вони готові віддати життя, а не просто зменшити суму хабаря? Абсурдно настільки заполітизовувати подію, котра насправді найбільше значення має для людей, що були соратниками генерала, які були в тому самому місці, але ще тоді, до 1950-го року. Лише ті вояки УПА, які пам'ятають ті події, стояли осторонь, хтось збоку під огорожею, а хтось подалі через дорогу - вони не виступали і не махали прапором, вони пройшли життя і знають, що значить віддати життя; вони мають стовідсоткову недовіру до тої маси прапорів та людей, які повиходили з джипів в дорогих костюмах. Вони стоять осторонь і дякують Богу, що дожили до цієї хвилі, вони вірять в те, що і в нас буде колись здорова та мужня політична еліта, така, як була тоді, представником якої і був Шухевич. І який сенс у цьому всьому, якщо істинних героїв просто відсовують рукою з прапором і залишають осторонь? Вони такі самі самотні та покинуті, як і були колись, вони цікаві лише тоді, коли можна поруч поставити свій прапор... А це так боляче і соромно усвідомлювати!
Невже не можна заборонити політичну символіку на таких святах? Невже немає розуму не притягувати тих усіх прапорів і пробувати влізти своїм логотипом у телекамери? Здобувати політичні девіденти можна в іншому, але точно не на таких подіях, які треба просто заборонити втягувати в політику.
Враження №2
Депутатська комісія з культури та туризму виступила з вимогою звільнити з посади керівника управління культури та туризму Львівської міськради Андрія Сидора із достатньо пафосним та, зрештою, просто політичним формулюванням. Цікаво було спостерігати здивування на обличчях більшості депутатів, які не могли зрозуміти, що відбувається.
Насправді моя думка є занадто суб'єктивною через приятельські стосунки з обома сторонами конфлікту, але я все ж дозволю собі її висловити.
Вся історія управління культурою в сучасній історії Львова була достатньо інерційною ще з радянських часів, приправлена галицькими націоналістичними ідеями, керували нею при всіх мерах люди, які не мали жодного відношення до культурного менеджменту як такого, переконаний, вони навіть не знали цих слів. Ця сфера була абсолютно корумпованою, система «відкатів» процвітала, частково існує й зараз, бо це за рік не робиться; сучасне мистецтво та музика у більшості випадків ігнорувалися, бо це не цікаво - хіба за винятковою вказівкою зверху. І головне - всім усе підходило. Швидше всім було так вигідно. Всі були на своїх посадах десятиліттями. Всі схеми були налагоджені. Всі «дахи» організовані. Відбувалися всі плановані державні заходи, про туризм і промоцію в прямому сенсі цього слова навіть ніхто не згадував. Сьогодні Сидор - однозначно перша людина в історії цього управління, яка є професіоналом у своїй галузі. За дивним збігом обставин, бо в нас так не буває, власне за цією ознакою був запрошений на посаду, хоча навіть не був знайомий із міським головою, і не був також його кумом. Зрештою, я не хочу співати йому дифірамбів. Проте однозначно видно, що поступ у цій галузі є чи не найбільшим зі всіх. Щось вдається, щось йде гірше, але справа рухається як ніколи швидко та якісно. Попередній досвід роботи у власній компанії та добрий особистий авторитет дозволяє використовувати в інтересах міста і особисті зв'язки, що слугувало появі у Львові багатьох виконавців та особистостей, залученню їх до життя міста.
Та зрештою за тим всім є клопітка робота з музичними школами, театрами, бібліотеками та іншою закостенілою культурною інфраструктурою міста. Важливим фактом є те, що за все це несе відповідальність одна людина: ставить свій підпис, бере на себе прийняття непростих рішень (на відміну від міських обранців). І тут несподівано відбуваються дивні прес-конференції, що більше подібні на дитячу школу політичного ораторства зі звинуваченнями в корупції та «стоянням над процесами» та занадто активною діяльністю в організації міських свят. У принципі я сам не із захопленням ставлюся до різноманітних «кулінарних» свят, проте, вочевидь, і таке має право на життя, але в демократичній державі будь-які звинувачення розглядаються в суді, а підозрами в співпраці з підозрілими, на думку депутатів, приватними структурами займається прокуратура, якщо ж такі дії не були вчинені, то ці заяви можна розглядати лише як прояв бажання власного політичного зросту та отримання девідентів. І власне так це мають сприймати як журналісти, так і громада. Після того ще й заява на сесії з вимогою звільнення. Очевидно, що всі ці події мають абсолютно політичне забарвлення, які пов'язані із особистою самореалізацією та розподілом впливу між двома гілками влади.
Якщо у виконавчих органах будується вертикаль відповідальності і функцій - то це абсолютно логічно, що саме керівник повинен приймати рішення, кого набирати і з ким працювати, бо йому за це нести відповідальність. Вочевидь, що компроміс з депутатським корпусом повинен бути досягнутий, але є своя межа. Перш за все, у компетентності комісії в прийнятті таких рішень. Бо, як правило, рекомендації щодо призначень відбуваються лише з ціллю політичного впливу та працевлаштування когось потрібного.
Зрештою в цьому місці є так небагато людей, що вміють працювати в цій сфері. До цих людей, переконаний, належать як Андрій Сидор, так і Маркіян Іващишин, - і це так по-галицьки, так по-нашому, що навіть двоє людей і ті не можуть знайти спільної мови. Просто сісти й поговорити. Не смію навіть казати - можливо, працювати разом. Не спілкуватись через заяви та пресу, забути все і просто працювати над міською культурою, в котрій Ви, панове, чи не єдині в тих стінах компетентні, і ніхто Вас більше не зрозуміє, що теж шкода. Їздити закордон за міські гроші чи займатися політиканством можуть всі, а от розуміти, як розвивати культурні процеси, можете лише Ви двоє.
Бо найбільша небезпека - заводити ще й у культуру тих самих найманих «петеушників», що будуть стояти з тими самими прапорами із політичними лого, не тільки до пам'ятника Шухевичу, а ще й, наприклад, на Святі шоколаду. Повірте, від цього нікому не буде краще, і тоді вже точно ніхто про місто не згадає, а, на жаль, до цього йде...