Кожна нова влада, яка приходила до Львова, намагалася якнайшвидше адаптувати його до своїх політичних умов. Такі процеси не минали безслідно, вони залишили по собі сліди в архітектурі, суспільстві і навіть у ментальності мешканців.
Львів, яким ми його тепер бачимо, незважаючи на збереженість старого історичного ансамблю, набув після Другої світової війни дуже багато відверто радянських рис. Процесами радянізації львівського міського простору нарешті почали займатися і сучасні дослідники, тож тепер усі зацікавлені історією Львова можуть прочитати цікаві тексти не тільки про середньовічний, шляхетний австрійський та богемний міжвоєнний Львів, але й про суворі повоєнні часи. У цій частині статті мова піде про візуальні, видимі перетворення, що здійснювались через широке використання ідеологічної скульптури, специфічних архітектурних впроваджень, зміни в топоніміці міста.
На перших порах нова влада не дуже замислювалася над соціальним сприйняттям Львова. Мало того, вона не дуже точно орієнтувалася у міській етимології. Так, вересневий випуск газети «Вільна Україна» за 1944 р. починався статтею доктора історичних наук, професора М. Петровського під промовистою назвою: «Богдан Хмельницький» з фотографією львівського пам’ятника польському королю Яну Собеському, що зовнішньо трохи нагадував київський пам’ятник Хмельницькому.
Вже згодом розібравшись в ситуації, було визначено кілька пріоритетів, на які радянські можновладці стали звертати особливу увагу. По перше – перебудова міста на основі нового генерального плану розвитку Львова за зразком інших радянських міст; по-друге – повна зміна топоніміки міста (назв районів, вулиць, готелів, кінотеатрів тощо); і по-третє – усі тогочасні нововведення мусили мати чіткі ознаки радянського стилю, що, на думку комуністичних будівничих, мало вигідно вирізняти їх від попередників.
Усі зміни в місті патронувала і контролювала комуністична партія. Під час однієї з перших сесій Львівської міської ради, на початку 1945 р., присутній там перший секретар Львівського обласного комітету КП(б) України Іван Грушецький накреслив орієнтири на 1945‑1946 рр. За цей час Львів мав перетвориться не тільки в промисловий, але й у новий політично-культурний центр. Першим кроком у цьому напрямку, з огляду на вказівку Грушецького, було рішення міськвиконкому відразу ж зобов’язати власників будинків, крамниць, будинкоуправлінь негайно зняти старі вивіски, розпорядження, плакати та оголошення, незалежно від мови, якою вони були написані, і замінити їх новими, радянського зразка.
Надалі архітектурно-художнє оформлення міста мало контролювати Управління головного архітектора міста, що функціонувало при виконкомі Львівської міської ради депутатів. Управління надавало також земельні ділянки для будівництва, контролювало планування, забудову. Головним архітектором міста влада призначила росіянина Андрія Натальченка, інваліда війни, який доти працював у Москві. На початку жовтня 1944 р. прибув до Львова і його попередник на цій посаді, а тепер головний архітектор Харкова – Олександр Касьянов, попередні здобутки якого мали стати фундаментом при складанні нового генерального плану. Запрошення Натальченка та Касьянова було своєрідною декларацію намірів нової влади, встановлення певних пріоритетів, що визначали місце міста у загальносоюзній шкалі радянських цінностей. Якщо говорити про національний склад управління, то його 90 відсотків становили росіяни. Інші десять відсотків припадали на українців зі Сходу та євреїв. Місцевих архітекторів, як випливає з річного звіту головного архітектора за 1946 р., в управлінні не було.
Варто зауважити, що, як виняток, місцеві інженери працювали в інших архітектурних конторах міста. На момент звільнення Львова від нацистів у місті перебувало 62 архітектори, більшість із яких працювала в різних комунальних організаціях – Обласному відділі у справах архітектури, Обласній архітектурно-проектній конторі, архітектурно модельній майстерні. З них 48 осіб були поляками, які потрохи виїжджали в Польщу. До згаданого числа архітекторів входило і шестеро місцевих українців, серед яких – відомі галицькі архітектори Євген Нагірний та Микола Мікула. Місцевим архітекторам не довіряли – забороняли використання місцевого досвіду будівництва, звинувачували у модернізмі, конструктивізмі та інших гріхах, які нібито були несумісні з принципами радянської архітектури.
Оперуючи наявним інженерним ресурсом, виконком Львівської міської ради видав розпорядження від 29 вересня 1944 р. про «Реконструкцію центру міста Львова». Воно передбачало у перехідний період, протягом 1944-1945 рр. (на час розробки генерального плану), змінити архітектурне оформлення центральної частини міста і прилеглих до неї площ, магістралей та вулиць. Передусім зміни стосувалися будинків на вулицях – 1-го Травня, Коперніка, Казимира, Рутовського, Підвальній, Академічній, Городоцькій, Жовківській, Вокзальному бульварі, та на площах – Магістрату, Марійській, Академічній, Краківській, Галицькій, Вільчевського, Старому Ринку. Їхні фасади до 1 січня 1945 р. мали тільки відреставрувати і наново пофарбувати. Значно гірша доля чекала на синагогу та будівлі №7 і 10 на площі Теодора – їх мали зруйнувати. Знесенню підлягав будинок №29 на Краківській площі (тепер пл. Ярослава Осмомисла), а також кілька будинків на пл. Голуховських (тепер пл. Торгова). Чимало будівель планували знищити на вул. Божничій (тепер вул. Сянська) – № 1, 16, 22 – та вул. Сонячній (тепер П. Куліша), пл. Пруса (тепер вул. Івана Франка), Овочевій (тепер не існує), Штерншуса (тепер вул. Підмурна). Людей, які мешкали у тих будинках, мали переселити. Замість старих будівель мала постати центральна міська площа для проведення «революційно-громадських міропріятій і парадів частей Червоної армії», зазначалося в постанові. Архітектурний проект рішення щодо площі мав бути готовий до 15 січня 1945 р. При виконанні підготовчих робіт з 15 лютого до 1 травня 1945 р. планувалось розібрати, на місці нової площі, 11 пошкоджених будинків загальною площею 26 890 тис. метрів. Це не враховуючи кількох заселених будинків, які також підлягали знесенню. В дусі кампанійщини, з ініціативою про стислі терміни виконання робіт виступили трудові колективи Газового та Нафтоперегінного заводів.
Наступним кроком виконкому стало зобов’язання головного архітектора Натальченка приступити до складання генерального плану реконструкції Львова. З цією метою у травні 1945 р. при Управлінні головного архітектора було створено архітектурно-проектну майстерню – Львівпроект. Основні завдання новоствореного орану полягали у забезпеченні реконструкцій та новобудов архітектурними проектами і кошторисами. Саме архітектори Львівпроекту стали головними виконавцями генерального плану Львова. Для кращої координації роботи у червні 1945 р. Львівпроект створив у своїй системі спеціальну проектну групу, яка працювала виключно над створенням генерального плану міста. Брак архітекторів планували компенсувати шляхом «рекрутування» спеціалістів з Росії та Сходу України. Одним із перших архітекторів, запрошених до Львова, став ідеологічно перевірений і доволі досвідчений дніпропетровець Генріх Швецко-Вінєцкий. На нього й поклали завдання розробити генеральний план міста Львова.
Дотримуючись лінії партії, Г. Швецко-Вінєцкий висунув концепцію, в основі якої була покладена індустріалізація, а відтак саме на її основі почали укладати перспективні плани розвитку міста. Часові рамки втілення генерального плану обмежувались п’ятнадцятьма роками. Саме за цей відрізок часу планувалося перетворити Львів у «грандіозне радянське місто». За цим задумом передбачалось побудувати величезну вулицю-проспект, взявши за основу центральну вулицю 1-го Травня (тепер проспект Свободи). Вулицю мали розширити і продовжити на південь до теперішньої площі Петрушевича (там планували збудувати театр російської драми) та на північ через залізничну колію (сучасна В’ячеслава Чорновола), аж до вул. Липинського.
За словами ініціатора таких перетворень архітектора Г. Швецко-Вінєцкого, це мав бути великий стержень міського зв’язку Львова. Не забули архітектори і про велику міську площу для парадів та різних святкових подій. На їхню думку, найкраще для цього надавалася територія тодішнього Краківського ринку (за Оперним театром). Були в генеральному плані і доволі екстравагантні рішення. Наприклад, планувалося прорити канал через Брюховичі, з’єднавши річки Дністер, Віслу та Дніпро, і таким чином забезпечити зростаючі потреби львівської промисловості у матеріалах.
Уже під кінець 1946 року, 22 жовтня, «Генеральна схема м. Львова» була затверджена виконкомом Львівської міської ради, але не вищим державним керівництвом. Відбулося кілька обговорень проекту на міській конференції архітекторів, в результаті чого він набрав більш чітких обрисів. Як і передбачалося, наріжним каменем майбутнього розвитку Львова мала стати індустріалізація, орієнтована на точне та середнє машинобудування. Поруч із цим значна увага приділялася легкій промисловості та виготовленню будівельних матеріалів. Індустріалізація мала розвиватися у трьох напрямах – Північно-Східному (Замарстинів‑Знесіння), Південно-Східному та Західному (Городоцька‑Ільницька‑Левандівка). У зв'язку з цим загальний архітектурний план Львова передбачав певну ексцентричність розвитку на південь. Відповідно до демографічних розрахунків передбачалось, що з 500 тис. майбутнього населення Львова 76 тис. будуть залучені у промисловості. Важливим містоутворюючим чинником мав стати канал, від ідеї будівництва якого так і не відмовилися, а лише констатували необхідність добрих розрахунків. Проте на кінець 1951 р. генеральний план так і не був затверджений. Відсутність затвердженого плану негативно відбивалася на реконструкції та забудові міста. Окрім цього, частина розділів плану явно застаріла і потребувала серйозного доопрацювання. У зв'язку з цим траплялися випадки самовільного перепланування деяких проектів забудовниками.
Паралельно з дискусіями щодо генерального плану влада впроваджувала нові принципи радянської візуалізації Львова. За порівняно короткий відрізок часу місто мало замінити назви вулиць та позбутися таких «рудиментів» попередньої епохи, як пам’ятники. Таким чином хоча б зовні відповідати радянській концепції містобудування. У порівнянні із перерахованими вище архітектурними змінами, перейменування видавалися простими і легкими у виконанні, хоча згодом їхня остаточна реалізація затягнулася на десятиліття.
Так сталося, що Львову знову, завдяки незбагненим опікунським силам, вдалося зберегти своє старе обличчя. За окремими розповідями, на перешкоді грандіозній радянській перебудові міста став той самий архітектор Швецко-Вінєцкий, який і мав розробляти генеральний план перебудови. Мовляв, якби проект не передбачав знищення значної частини єврейського Львова, то він, можливо, і не звернувся б до колег у Москві. І тоді б ми милувалися архітектурою проспекту Свободи, проспектом Шевченка, вулицею Саксаганського тільки на старих фотографіях. Але так не сталося, і радянська влада чомусь зосередилася на косметичних вставках та будівництві спальних районів. Львів знову мав щастя.