Діалог між минулим та сучасним ведеться безперервно і завжди є актуальним, тому що «сучасність» неминуче завтра стане «минулим» і на зміну їй неминуче прийде нова «сучасність». Для кожного сучасного мистецтва важливо визначити для себе, чим воно відрізняється від минулого, в чому воно є «інакшим», «кращим» (а для когось «гіршим»). Віднайдення цих особливостей можливе тільки через порівняння, протиставлення, що по суті є формами діалогу.
Такі діалоги тривають постійно. Наприклад, модернізм протиставив себе попередньому академічному мистецтву і втілився у різноманітні авангардні течії. Однією з особливостей епохи постмодернізму стало усвідомлення всезагального панування цитат у культурі. Це спровокувало різні реакції - відверті запозичення, приховані парафрази і брутальний протест, іронію, гру з цитатами, і в результаті дало нові твори в мистецтві. Але й цей етап належить вже до минулого. Відображенням-підсумком його у локальному (львівському) просторі стала виставка «реАнімація», що відбулась у Львівській галереї мистецтв наприкінці минулого року.
Про (не)сприйняття сучасного мистецтва
Зараз відчутною є потреба нового. Пошуки, безумовно, ведуться, але для більшості вони стануть зрозумілими лише за якийсь час. Якщо говорити про актуальний мистецький процес, то у світі дуже мало людей, які здатні по-справжньому проаналізувати сучасне мистецтво, які дійсно спроможні зрозуміти, оцінити, куди скерований його розвиток. І справа не тільки в тому, що в Україні мало фахових мистецьких критиків, кураторів, що фактично немає закладів, де цьому навчають, та інституцій, де б вони могли бути активно задіяні. Навіть на Заході, де мистецька інфраструктура дуже добре розвинута, справжніх професіоналів не так вже й багато. Для такого бачення і розуміння потрібні ще інтуїція, свого роду талант, якими володіли, наприклад, російські колекціонери С.Щукін, І.Морозов. Вони купували Матіса, Брака, Пікассо в той час, коли більшість навіть у самій Франції іронізувала над цими художниками. Аполлінер втратив роботу, захищаючи скульптури Архипенка, які викликали сміх у тогочасної паризької публіки.
Насправді, художники дуже потребують фахової критики як зворотної реакції на свою творчість. В Україні вона ще слабо розвинена: нам бракує критиків, видань, інституцій, бракує кількісно і якісно. Але відчуття кризи характерне не тільки для теперішньої ситуації, воно притаманне різним часам і епохам. Це невдоволення - своєрідний стимулятор, каталізатор, який рухає мистецький процес. На початку ХХ ст. більшість людей вважала, що у мистецькому світі панує криза, мало хто розумів, куди мистецтво йде... Це зараз ми говоримо: ах, який Пікассо, який Шагал, Кандинський. Те ж саме відбувалося і у другій половині ХХ ст., а з теперішньої відстані вже чітко виділяються постаті Уорхола, Бойса, Кабакова, яких сприймали далеко не всі сучасники. Те ж саме станеться із тим, що народжується сьогодні на початку ХХІ століття, що є зрозумілим наразі небагатьом...
Про сучасних художників та львівські галереї
Специфікою нашого міста є нашарування різних часів і культур. У Львові мали б існувати різноманітні великі та малі галереї, які б це все відображали, як у Парижі існують цілі галерейні квартали. У Києві утворилося дещо подібне на Андріївському узвозі. В нас починає щось вибудовуватись на вул. Вірменській.
У Львові існує сякий-такий антикварний ринок, але зовсім не розвинутий ринок сучасного мистецтва. Щоб наповнити галереї, Львову завжди вистачало мистецьких творів і митців. У нас є Академія мистецтв, яка щороку випускає нових художників. Інша проблема, яка кількість із цих людей залишається художниками, а не змушена йти на чисто комерційні роботи. Вільними художниками залишаються одиниці. А з тих одиниць ще менше, що можуть жити від продажу своїх творів. Більшість художників мусять додатково заробляти. Приклади, коли галерея вибирає сучасних художників і займається продажем їхніх робіт для Львова, справді одиничні, можна назвати хіба що галерею «Ґердан».
Про львівські музеї
Загальновідомо, що Львів володіє багатими музейними збірками, але відвідування музеїв мешканцями міста є дуже низьким. Вхід до музею набагато дешевший, ніж до кінотеатру, та цього зовсім недостатньо, щоби заохотити людей ходити в музеї. Зараз прийти подивитися на гарні картини, розвішані на стінах, - не цікаво і замало. Твердження, що «музеї вмирають», може здатися справедливим, але це стосується ситуації в Україні, яку, зрозуміло, необхідно змінювати. Якщо ви поїдете в будь-яке європейське місто, де є сучасний музей - художній, природознавчий, чи історії техніки, чи якийсь інший, там відбуваються виставки, різні за тематикою і проблематикою, там повно відвідувачів. Не йдеться про Лувр чи Ермітаж, де завжди багато туристів. Йдеться про середнього рівня музеї з модернізованими експозиціями, де проводяться тематичні виставки, лекції, заняття з дітьми, конференції, зустрічі, де є відеозал і бібліотека, якою можуть користуватись люди, кав'ярня, мистецька книгарня і сувенірна крамничка - це дуже живі і дуже насичені організми. Музей, як багатофункціональна культурна інституція, має величезний потенціал і може бути активно задіяний у культурному житті міста.
Для модернізації музеїв потрібні кошти. Одноразові «вливання» не вирішать проблеми, необхідні зміни на законодавчому рівні, в першу чергу, закон про меценатство, можливо, ще спеціальний закон про статус музеїв, який би узгодив їхню неприбутковість з можливістю продавати альбоми, путівники, поштівки, сувеніри. В нас дуже тяжко міняти ставлення до музеїв, бо люди, які є сьогодні при владі, чи бізнесмени, що могли б фінансово підтримати музеї, не навчені туди ходити. Це ті вчорашні школярі, яких проганяли по кількох музеях за день колись на канікулах, і в них на підсвідомості залишилось неприйняття музеїв. З цього замкненого кола треба якимось чином вибратись.
Один з виходів - розвиток музейної педагогіки. Потрібно зробити музеї цікавими для дітей, які завтра стануть дорослими і приведуть туди своїх дітей. З садочка малюкам починають розповідати, як колір впливає на настрій, як світло і тінь народжують об'єм, в музеї садять їх на підлогу перед картиною і пропонують намалювати свій варіант. В 10 років дітям розказують (і показують) міфи та легенди, в 12 - що таке жанр і натюрморт, в 14 пояснюють стилі і те, що абстракціоністи - не гірші художники, ніж реалісти. В 17 вони починають вже ходити на виставки і в музеї самі. Зовсім не обов'язково, щоби вони пов'язали свою професію з мистецтвом. Але як політики, чи як підприємці, чи просто як громадяни, вони будуть культурно багатші, з більш розвиненим образним мисленням, з бажанням орієнтуватися в сучасному мистецькому світі. Невідомо, коли ця проста схема «запрацює» в українському суспільстві, відомо, що вона повинна працювати. Існує європейський досвід, і його можна запозичити, навіть у сусідньої Польщі, провести тренінги, розробити програму, підготувати фахівців. Для старту можна розпочати спільний проект управлінь культури і освіти, наприклад, з конкретними кількома школами і конкретним музеєм, і, зрозуміло, з конкретним фінансуванням. Насправді потрібно, щоби на рівні хоча б місцевої влади усвідомили, що вчитися розумінню і баченню мистецтва потрібно так само, як читанню і писанню. Ніхто не зможе прочитати текст, не вивчивши перед тим літери-склади-слова-речення. Але чомусь прийнято вважати, що побачити, «прочитати» картину, візуальний образ можна і без підготовчих знань. Щодо абстрактного мистецтва, то всі «спеціалісти». Всі знають «чорний квадрат» Малевича, а хто може пояснити, чому він його намалював? Для того, щоб оцінити, сприйняти сучасне мистецтво, треба мати певний багаж знань, і для його розуміння треба також докладати інтелектуальні зусилля, тоді воно відкриється смислами, гумором, грою...
І ще одне: для того, щоб дітей водити в музей, там має бути тепло, мають працювати туалети і в кранах текти вода, має бути приміщення, де діти, що приїхали автобусом з району, могли б перекусити... Це зауваження знову повертає мене у замкнене коло, але з нього треба якимось чином вибратись...
Пригадується вислів «спасіння потопаючих - справа самих потопаючих», що дуже підходить нашому суспільству, яке борсається, але таки вчиться плавати. В Україні ніколи не бракувало здібних людей, інша справа, що вони залишали її, щоб зреалізуватися там, де є для цього сприятливі умови. Створити такі умови вдома, впровадити в суспільстві систему законів і правил, які б не допускали утиск талантів і надавали можливість творчого розвитку кожному бажаючому, - це той «горизонт», куди ми так тяжко рухаємось.
Довідка ZAXID.NET
Віта Сусак - мистецтвознавець, завідувач відділом європейського мистецтва ХІХ-ХХ ст. Львівської галереї мистецтв.