Кожен, хто задіяний в культурологічному процесі Львова, є маленькою часткою того, що може вплинути на формування культурно-мистецького життя Львова. Навіть якщо впливання відбувається з негативним знаком – все одно це формування.
Двополюсна культура
Культура у Львові, відколи пам'ятаю, була двополюсною - і за совка, і за незалежності був андеґраунд та ідеологічне мистецтво.
Полюс андеґраунду залишився практично незмінним. Раніше, за совка, він був переслідуваний, можливо, це творило ажіотаж навколо нього. А зараз він нікому не потрібний. Ми й далі довідуємось про серйозних львівських митців андеґраунду поза Львовом. А потім Львів починає думати, як же так сталося?
Один з найяскравіших прикладів часів «совка» - Роман Віктюк. Прекрасний приклад: його виперли звідси, а коли він став зіркою в Москві, то виявилося, що Львів ним пишається. Але ніби на витягнуту руку, тобто Віктюк - наш (!), але виставу «Давай займемося сексом» - ми не приймаємо. Тут виліз рагулізм львів'ян. На жаль, рагулів у Львові з часів совка не поменшало: очевидно, ті рагулі, що були у Львові, плодяться, і нема на то ради. Але я про інше.
Що таке андеґраунд? Це те, що передує авангарду. Авангард же, коли стає модним, перестає бути авангардом: стає ширпотребом, попсою. Андеґраунд ніколи не буде популярним, доступним, модним. Андеґраунд - це мистецтво, яке передує, в хорошому чи в поганому сенсі; його не сприймають на початках. Митець-авангардист повинен бути готовим, що глядач не прохаває «оце»: він, може, і хоче зрозуміти, але він не зможе. Художник ціле життя тим переймається, він цим живе, нарешті родить то, що на перший погляд звичайні обивателі, у ліпшому випадку, не зрозуміють, у гіршому - назвуть бздурою. Я не вірю, що наш глядач тупіший, ніж західний. Різниця тут не в розумі, а в демократичності, толерантності. На Заході більшість людей, якщо чогось не розуміє, то толерує, а в нас - якщо не розуміє, то посилає нафіг. Тому в нас таке ставлення до сучасного мистецтва.
Щодо ідеологічного мистецтва. За совка була чітко налагоджена ідеологічна машина, яка мала неймовірно великі кошти. І той, хто із собою узгодив внутрішні питання совісті, міг легко існувати в тому процесі, в тому числі й у Львові. Тепер цей полюс змінений «мистецтвом догоджати публіці». Його можна назвати національним, народним, і т.п., але це таке напівкічкове мистецтво, шароварницьке, яке видають мало не за національну ідею. На превеликий жаль, ідею автентичного мистецтва уже давно спотворено, і здеґрадовано так, що воно з успіхом перетворюється на кіч.
Догоджальницьке «ідеологічне» мистецтво є абсолютним реальним відображенням соціуму: таке саме гниле, як і вся наша державна структура. Ідеологічне мистецтво «представляла» Спілка художників України. Зараз СХУ - такий собі совєцький атавізм, який мав би після совка перетворитися (у хорошому розумінні) на профспілку захисту прав художників. На жаль, тепер СХУ - це такий собі майновий клондайк з гігантською кількістю нерухомості. Це хороший шмат, на якому хтось може заробляти, що, власне, з успіхом робиться.
Галереї у Львові
Львову дуже потрібно багато галерей. Тут, як на мільйонне місто, має бути не сто, а тисяча галерей.
У Львові повинні відкриватися галереї, кожна з яких може бути своєрідною нішею величезної кількості напрямків у мистецтві. Коли галерея, не знайшовши «свого» поціновувача, вмирає, - це нормальний процес. Таке ж відбувається із магазинами, кав'ярнями.
...Знамениті львівські кав'ярні, яких ніде нема: ні в Києві, ні в Парижі, - їх багато у Львові, але ще безнадійно мало. Ми бачимо, що вони народжуються, деякі з них вмирають. Те саме має проходити з галереями. Ми маємо до цього «вмирання» толерантніше ставитися, лояльніше.
І якщо у Львові має бути тисяча галерей, то у Києві на його кількість мешканців - 10 тисяч. І для цього не потрібно клянчити гроші в держави. Вона їх все одно не дасть. Державна політика має бути такою, аби самій реагувати на те, що є мистецтво, і потрібно вкладати гроші. Це має бути нормальний природній процес, а не відносини жебрака й олігарха. Однак наразі зацікавлення держави у мистецтві обмежується землею, на якій стоїть галерея: для прикладу, рейдерські атаки, що відбувається у столиці, на Андріївському узвозі. І ніхто не переконає мене, що це поодинокі випадки. Саме гнила державницька політика дозволила (і дозволяє) знищувати у такий спосіб галереї.
Про Львів і рагулів
Львів, безперечно, культурне, культове, культурологічне місто. Діапазон мистецьких заходів тут надзвичайно широкий - від кічка до Французької весни. Тут відбувається мистецьке бродіння і живуть художники, які ту брагу затіяли, бо хочуть вигнати дуже хороший львівський самогон, дуже мистецький.
Колись Віктор Неборак сказав: Львів, як не парадоксально, - це така колиска, яка породжує безліч геніїв і талановитих людей, але вони чомусь усі розпорошуються, вони не тримаються у Львові. Вони тут визрівають і зникають.
Але якщо Львів тут народився і ще не зник через стільки років, значить це місто приречене жити, мучитись, вмирати. А Львів зараз вмирає тяжко і негідно. Чому вмирає? Тому що багатьом людям, які тут живуть, немає до того діла. Більшість людей, які тут мешкають, проживають не у Львові, як у міфі, середовищі з аурою, вони живуть в місті, в якому є можливість мати роботу, заробляти гроші і задовольняти своє існування. Їм по барабану, чи то Львів, чи то Дрогобич, чи Стамбул, чи Нью-Йорк. Для них Львів - місце, де є можливість заробляти гроші, і все. Таких людей у Львові - 90%. Користувачів у Львові більше, ніж людей, які йому тут щось дають. Львів сиплеться, руйнується, запах каналізації стає все нахабнішим. Користувачів це трохи дратує, тому що згадане руйнує їхній комфорт, вони не усвідомлюють, що це запах смерті. Смерті міста, в якому живуть... Так Львів поступово зникає.
Найприкріше, що в цих 90% - наші чиновники, які переймаються власними потребами, хоча від них залежить, в якому стані буде Львів. Це ті самі рагулі, яких не цікавить культура. У них, якщо є можливість урвати сьогодні бабло, вони його урвуть саме сьогодні. Вони ж не дивляться на Львів як на живу істоту, скоріше, як на «лего», зібране в контексті історії.
А потуги тих 10% щось сказати не призводять до належного результату. Таких людей більшість вважає егоїстами, бо вони нібито переслідують якісь свої інтереси, в крайньому випадку - просто піаряться.
І чим далі, тим прірва між 10% і 90% збільшується.
У Львові відбувається чимало цікавих, знакових, різнорідних фестивалів, в тому числі класичної музики. Але класична музика - це елітарне мистецтво, а при такій кількості рагулів у Львові важко говорити про масовий розголос такого заходу, як «Віртуози Львова»...
Мода, розкрутка
Свого часу у віденському Музеї сучасного мистецтва, де були виставлені потрясні кити світового авангарду, за час мого відвідування зустрівся один відвідувач, причому його кроки настільки лунали, що я зрозумів: він один. Це мене приголомшило.
Коли є «колєйка» на більш розкрученого художника, це не ознака його унікальності, ця «колєйка» швидше результат розкрутки, частково - данина моді. Є багато компонентів, які створюють ажіотаж навколо художника, справжніх поціновувачів є значно менше, аніж черги, які ми бачимо, наприклад, у Лувр, на Джоконду. «Монна Ліза» стала для багатьох не витвором мистецтва, а дуже дорогою річчю. Міркую, люди Джоконду розуміють не більше, скажімо, аніж творчість сучасного митця, який працює в актуальному мистецтві.
Мода і можливість інтернетівського спілкування об'єднує процес оцінювання всього мистецтва у світі - це дуже негативний вплив, він вбиває дуже багатьох художників, автентику. Художники починають вираховувати, що є ходовим і модним, і творять тоді в тих напрямках, заробляючи, можливо, достатні кошти, але втрачаючи унікального себе. Своїм шляхом йти дуже складно і невдячно. Для того, щоб бути славним, треба платити.
Довідка ZAXID.NET
Влодко Кауфман - графік, живописець, перформер, фіксатор.
Народився 1957 року в Караганді.
У 1993 р. виступив як один із співзасновників Мистецького об'єднання «Дзиґа». Працює у жанрах геппенінгу, перформансу, інсталяції, арт-провокації, усвідомленого кітчу, а також творить споріднені з ними мистецькі проекти на перетині образотворчого мистецтва (малярство, скульптура, графіка, відео, фото) та театру.
Автор численних персональних та учасник спільних виставок і проектів. Головний художник низки фестивалів та сценограф театральних постановок.
Живе та працює у Львові.