Та чи можна побачити світ, що за словом «дощить», коли затирається перебіг часу - пори року й дня, коли у млистому просторі лише вгадуються, мов щось нереальне, подібне до марева, розмиті контури старого Львова з його мансардами, вежами, шпилями та банями…
Заповнювати картку особового обліку - завжди було для мене чимось обтяжливим, неприємним: адреси, дати, переліки... Навіть відповідь на останню графу («Якими іноземними мовами володієте?») залишала прикрий осадок на серці. Якась наче зверхність до мови вчувається у тому запитанні. Мова ж - не інструмент, яким можна оволодіти, не «знаряддя», яке маємо використовувати лише для того, щоби пробивати собі дорогу в житті.
Мова - висока даність, з якої беремо те, що спроможні взяти. Мовою не володіємо - слугуємо їй, і що охочіше слугуватимемо - то вільніше дихатимемо, то частіше вона зрошуватиме нам душу: їй, щоб не пересихала, як і всьому живому, необхідна волога - humor. Одне слово, не ми володіємо мовою, а вона - нами... Отож, якби й справді було таке запитання - «Які мови вами володіють?», то я, можливо, наважився б назвати й ту, до якої треба дослухатись особливо пильно, - мову дощу, її львівський діалект, чи говірку...
«Людині належить бачити те, що за словом», - сказав хтось із давніх, здається, китайських, мислителів. Та чи можна побачити світ, що за словом «дощить», коли затирається перебіг часу - пори року й дня, коли у млистому просторі лише вгадуються, мов щось нереальне, подібне до марева, розмиті контури старого Львова з його мансардами, вежами, шпилями та банями; коли в тій сірій завислості немає найпершої ознаки життя - руху, ба, немає й дійової особи, адже не кажемо, що дощ іде, падає, ллє чи накрапує, а лише - дощить, тихо дощить на місто?..
Втім, тієї тихості загалом не було б чутно, якби її не перестрівали дахи кам'яниць, листя дерев, а ще - чутливі мембрани парасоль. Це вони, туго напнуті, доносять до слуху розпорошену над містом мову дощу, його шепіт - те, що у слові «дощить». Але, мабуть, легше розшифрувати прадавні загадкові написи на глиняних табличках, аніж те монотонне шепотіння, що достукується не так до вуха, як до самої душі, коли рушаємо під парасолею просто так, послухати мову дощу, побути з тією мовою - коли тихо дощить на місто...
Дивний, тендітним краплепадом окреслений простір під парасолею. Найскромніше, яке лиш може слугувати людині, мандрівне житло, що супроводжує свого самітника-мешканця вулицями й площами дощового міста; ілюзія затишку, що спонукає до споглядання, до снування, в унісон тому шепотові, якоїсь своєї думки. А що та думка, іще Архілох зауважив, - позначена барвою діла, яким хто зайнятий, то я, втомившись розгадувати мову дощу, залучаю і його до своїх перекладацьких клопотів:
Коли на місто тихий сіє дощ, перекладач пісенного Верлена, снується в будень туга небуденна, коли на місто тихий сіє дощ.
Хоч як товмач словами б не крутив, тій версії усе ж не дорівняє, що душу монотонністю проймає, хоч як товмач словами б не крутив...
Ледь чутний дощ самітником іде, наслідуючи тихість першотвору, переступивши й опівнічну пору, ледь чутний дощ самітником іде....
І все ж, так мені принаймні здається, іноді я починаю розуміти мову дощу. Коли особливо тихим є те безособове «дощить», коли у розмитості простору й часу втрачає свою реальність звичне «тут і тепер», - саме тоді з монотонного шепоту, що його перехоплює парасоля, проступає, що тихіше, то виразніше: «No і cóż dalej, szary człowieku?..» І повертає мене той голос-шепіт у Бернардини, в Історичний архів, який теж найбільше запам'ятався мені чомусь поглядом з вікна - саме на дощовий, замрячений Львів. Там, за грубезними мурами, при дощовій погоді, залягали густі сутінки, тож у приміщенні Давніх Актів, з розпорошеним у ньому запахом давнини - пергаментних та паперових документів, у канделябрі, що звисав із готичного склепіння, весь день горіла «сотка».
А чув я те запитання з уст працівниці відділу Давніх Актів Валентини Корнилівни Сіверської - худенької, низького росту жінки, що довгі роки співала у львівській «Трембіті», а потім, зазнавши чимало гіркоти, пізнавши, що таке самотність і втрачені надії, прихилилась душею до архівної давнини - днювала і, якщо б можна було, то, певно, й ночувала б там. Бачу її в архівному «однострою» - фуфайці й вицвілому синьому халаті поверх тієї фуфайки, у валянках (напівпідвальні книгосховища й влітку дихали холодом і вогкістю), ледь усміхненою. І була та сумна, а все ж із крихтою гумору, архівна усмішка невід'ємним тлом того запитання, його відлунням: «... cóż dalej?..»
Уже й не пробую те запитання перетлумачити українською (знову ті настирливі перекладацькі клопоти!): однаково ж не вдасться. І не тільки тому, що перетлумачена фраза не так, як оригінал, імітувала б шепіт. Неперекладним є тут найголовніше - szary człowiek, що ніяк не відповідає нашому «сіра людина»: тепла іронія у польському питанні: szary człowiek - do szarego; зверхність - у нашому... «Cóż dalej?..» Запитання, яке не вимагає відповіді: його радше можна назвати вітанням, коли подібний - з подібним зустрінуться, або ж - паролем, що дає змогу пізнати своїх, зі свого кола, звичайних собі людей, яким приємно поділитися не тільки словом, а й мовчанкою...
Замряченої днини, коли, перехоплюючи й розгадуючи мову дощу, заблукаю кудись на безлюдну вулицю, де ні шурхоту автомобілів, ані гомону перехожих, - тоді так уже виразно під наметом парасолі звучить те запитання, що іноді й озирнусь: чи бува не ввійшов хтось, розсунувши торочки дощу, у моє крихітне житло?.. Але за хвилину здогадуюся: то не хтось із зустрічних, навіть не дощ - то сама сірість, що горне до себе все довкола, переймає з плечей атлантів і каріатидів вагу обтяженої віками готики, згладжує рубці на тілі кам'яниць, - і від того наче й усьому містові легшає, відлягає від душі, - то вона, та сірість, промовляє до мене мовою дощу - коли тихо дощить на місто...
Музейною рідкістю видаються нині металеві й дерев'яні вішаки з обручем для парасоль - їх туди вкладали, згорнувши; там і скрапувала з них, почута й непочута, мова львівського дощу. Втім, парасоля майже завжди була в руці львів'янина: за гарної погоди правила за ціпок (модно було з ним ходити), а в дощ - за парасолю...
Тісно стає парасолям у старому Львові (вже й авта - на хідниках), та й рідшає їх: хто в авті, тому парасоля не конче потрібна. А ті, хто під парасолею, - дедалі квапливіші, заклопотаніші: ніколи дослухатись до мови дощу... Появляються зате парасолі «стаціонарні». Можна й під ними посидіти, ховаючись і від сонця (парасоля первісно - таки від сонця), і від дощу, покріпитись кавою чи ще якимсь напоєм. Можна й звідти поспостерігати, як дощить, а коли на хвилинку стихне музика й гомін довкола, - послухати монотонне соло львівського дощу, без якого й кава - не кава. Бо лише в старому Львові соло дощів таке щемливе, солодко-гіркаве... Із крихіткою смутку й солодощі, короткочасні, - за горнятком кави...
Фото зі сайту www.philharmonia.lviv.ua