Дивними жахливими кіношними готичними асоціаціями починається Львів, а саме, коли ти один на один опиняєшся в тумані проти скількох епох, що, в одну мить ока, скліп ока, видаються тобі по-домашньому теплими, безпосередніми, але враз, наче по колу повертають у жах готичної і камуфляжної езотерики. І через кілька кварталів, ступивши на лускатий брук Львова, розумієш до чого воно, це місто, дитинне і дитяче, до жорстокої безпосередності. Ти плетеш в тумані з порожнім гаманцем, сподіваючись на віртуальну реальність, а не на правду...
Ближче до нашого часу
Кілька років тому я відчув кінець епохи: у настояному запахами, тліном печалі повітрі виникали чудернацькі асоціації, і не міг дати ради, тому що я подібного ще не бачив і не відчував... Саме це відбувалося у Львові. Є причини і наслідки, а є і відповідальність за те інше, що відбувалося чи то з твоєї вини, і холодний нинішній дрімучий пофігізм лише насторожив мене і віддалив те, що я колись знав, любив, дратувався і таке інше... Я пам'ятаю це місто 88-го року. Собор св. Юра. Правиться на подвір'ї. В собор не пускають. Люди сірим потоком підлизують бруківки міста від самого св. Юра і майже до пам'ятника Франку. Можливо, це ілюзія. Не віриться, що на вулиці стоїть чумова і кирзяна совєтська епоха.
Перші уроки демократії
1988 рік, Личаківський цвинтар. Я ходжу один, потім зустрічаюся з друзями: художником і поетом Ігорком Муринцем і Кукуруньою. Вони львів'яни. І вони мені необхідні, як провідники в невідомий світ, наче сталкери, що будуть проводити у радість і безум барокового безладу. Ми стоїмо біля могили мученика Миколая Чарнецького і йде дощ. Листопад вивертає кишки і нутрощі. Кохання, голод, холод і глупе, як чорна дірка у небі, - бездомів'я... Ми молимося і йдемо до Вірменки, пити каву. Тут хіпі, тут продвинута молодь і завжди повно інтелігенції. Тут напевне єдине місце, де не умовкають, коли бачать незнайому людину або чують балачку зі східним прононсом. Потім після «червоного» я гублюся. І в тихій пришилепкуватій задумі біля Ринку десь нюхом, сьомим відчуттям вловлюю щось близьке: задушливе і темне, як чорні ночі Луганщини чи Донеччини. Це старий батяр. З фіксою в роті, в татуюванні, котрий окрім української мови пересипаної матом нічим не вирізняється від своїх східних братанів... Він підкурює від «ошнарика» мого вологого «експреса» і ми розходимося не говорячи і слова. І тільки на Городоцькій я розумію, що у мене відсутній гаманець і десять совєтський рублів. Перший урок прекрасного і оманливого, як дурена дівка, міста... А відчуваєш себе легко і розумієш, що не пропадеш, і це місто тебе вже ніколи не відпустить, дзвякаючи у твоїх снах кованими ворітьми і брамами. А так лох і в Африці лох. Це вже аксіома.
Тисячі вогнів
Тут тисячі вогнів не запалених свічок по тих, що загинули за свободу; тут лункі кроки дворами, просякнутих ацетиленом листопада; і біль, котру ти протягнув на третій поличці третього класу від центру України, лишаючи по праву руч та по ліву руч шматки переораних полів, сюди, в тиху клофштоківську чарівність, де світ існує в снах і кав'ярнях. Тут сноби в кав'ярнях говорять «ваші вірші, прошу пана, це Рильке, це дуже геніально». У Львові ніколи не скажуть, що ви це є ви, як і по всій Україні. Треба або титанічний труд, харизму або місце на Личаківці. Важко не пізнати свій народ під бароковим глянцем. Вони брешуть вам у очі, запрошують до столу, а потім пошепки або так якось, з риб'ячим поглядом, дають зрозуміти, що он той і он той, за тим столиком, не варті уваги і таке інше... Делікатно, але незрозуміло... Але під «Жоржем» ти побачиш інший Львів: квадратні плечі, мат і чвирк крізь зуби. Два «кидали» говорять: «Я сам львів'янин старий, але Львів був би класним містом, аби звідси вивезти усих галичан...» Я його за язика не тягнув. І тут тихе містичне дзеркало, клопштоківська чарівність, де танцюють і плетуться тіні століть, лускається... Вискочивши на холодну реальність, як риба на лід, ти розумієш: що це той же жорстокий світ, далеко не занурений у казку, а ця вальяжність, цей спокій лише частина задуманого кимось життя. І по-інакшому не буде, нічого вигадувати: свої убивці, свої зрадники, свої проститутки і трансвестити... Але потім приходить друге дихання. Ти тут таки дихаєш свободою, вірою... І не тому, що тут багато церков, і саме тієї церкви, яка вистояла незалежність Україні і прогибіла майже п'ятдесят років у катакомбах, наче первісні християни...
Місяць розсипається лускою бруківки, що чарівним коштовним драконом повзе між будинками, а ти важко і щемко дихаєш у ніч твоєї Батьківщини.
Пам'ять
Ти від собору св. Юра потихеньку спускаєшся до Франка. Товариша, Ігорка Муринця, немає вдома, ти плетеш ногами, і ноги тяжкі. Зараз ти знаєш, що кав'ярні, попри весь гамір, пусті. Шикарний фаст-фуд зжирає останні плями інтелекту. Гламур випендрюється, крутить задницею, показує язика, а на завтра він робиться хазяїном ще одного шматка Львова. Львівські кав'ярні раніше - це мініатюрна українська агора. Люди говорять, обсуджують новини, події, закохуються, розлучаються, вирішують справи... Все чинно, вальяжно, як у сільських дворах, без всякого напрягу, але дивись і вилами ніздрі можемо прошити... Саме такий Львів починає зникати: зі снобізмом грамотного селянства, зі справжнім дворянством і митцями, котрі екзальтовано цитують другорядні і геніальні поезії та п'єси... Сюди, в шикарних костюмах, з холеними мармизами приходять справжні метри, сюди, в ці катакомби національного духу; тут майже живуть ідіоти з блискучими очима геніїв, з виглядом справжніх батярів у потріпаних маринарках... Ти бачиш цю многоликість містичних містерій, ти бачиш трагедії життя, кохання. Тут пульсує справжнє мистецтво інтриги... Зараз це майже чорні діри...
І ти ідеш мокрим бруком, що наче спина дракона, у фіолетовий вечір, і розумієш, що світ змінюється, а ти ніяк не бажаєш і від утоми в тебе тріщить хребет. І тоді ти починаєш...
І тоді...
ти починаєш потихеньку накачуватися маленькими дозами коньяку: Вірменка, Лялька, Дзиґа. Італійське подвір'я, Синя пляшка, Порохівка... Вже напідпитку ти розумієш фразу, що історію пишуть переможці. Але наразі, окрім тупого тиску на скроні, ти ані алкоголю, ані великого розчарування не знаходиш. Ти знаходиш купу, чергу привидів, що вилаштувалися від самого минулого до нинішнього. Ти волочиш за собою хвіст минулого центром, до готелю, засікаючи себе на думці, що ти не бажаєш спілкування, а йдеш великим кратером минулого. Наче в холодні дірки нинішнього, прийдешнього дня, вривається майбутнє, котре не зрозуміле, неясне, але яке поволі поглинає місто, котре я люблю. Ти бачиш кількох земляків. Ти п'єш з ними і дивуєшся їхній безпорадності. Вони наче каракулі на старезному пергаменті. І ми всі, поволі, потроху, пускаючи кров наших рідних, вписуємо в історію нашої держави. Ти п'єш доти, аж так доти, коли починаєш прохмелятися, і тоді тебе кидає ще кудись, і плентаєш містом з тягучим гумовим сумом про минуле. І потім ти вже лежиш у купе на верхній поличці, як завжди, і тягнеш пиво, що напевне дорожче золота. Ти спиш і дорогою тобі за вікнами кричатимуть чорні птахи ночі, щоб завтра у Києві виплюнути ніч. Більше нічого не приходить в голову, окрім того, що в Києві тебе ще три дні колотитиме від паскудного російського суржика, що у народі називається руськім язиком. А тому під тебе поповзе чорний гудрон річки. І ти зі світлою ясністю в голові розумієш, що історію пишуть переможці. І ми таки перемогли.
Довідка ZAXID.NET
Олесь Ульяненко - сучасний український письменник, поет. Народився 1962 року на Полтавщині. Автор прозових творів «Сталінка», «Зимова повість», «Вогненне око», «Дофін Сатани», «Знак Саваофа», «Серафима».
У 1997 році за роман «Сталінка» отримав Малу Шевченківську премію.