Коли системно, принаймні, регулярно відстежуєш перебіг політичного і громадського життя в Україні загалом і в Галичині зокрема, а при цьому ще й намагаєшся знайти хоч якусь логіку у важливих призначеннях чи кадрових перестановках на всіх рівнях і у всіх площинах, то не можеш позбутися однієї думки і відповідних риторичних запитань: чому призначають тих, кого призначають? Чому навіть не намагаються знайти кандидатів, що є найбільш відповідні, а не просто зручні чи потрібні з тих або інших рацій? Невже немає людей, які для сповнення тих чи інших функцій надаються найбільше, а, отже, результат від їхньої діяльності був би найбільш вагомим і відчутним?
Усі ці думки виникли у мене вчергове, коли Львовом почали блукати розмови і різноманітні версії щодо того, хто має очолити Львівську галерею мистецтв – найбагатший і найвідоміший музей України – після трагічної смерті її попереднього багаторічного директора Бориса Возницького.
Від початків оптимізму і віри у торжество раціо, логіки та, відповідно, справедливості було небагато. Перша думка, яка зринала підсвідомо, була катастрофічно песимістичною: все буде, як завжди, себто, або призначать якогось «варяга» з Києва, або номінують «сіру» і нічим непримітну людину, яка слухняно виконуватиме волю «верхів», або, не дай Боже, хтось «купить» посаду, щоби піти у почесну й довічну «відсидку» на «красивій» посаді чи (останній трагічний варіант, на жаль, також не є зі сфери фантастики) отримати можливість поступово «відбивати» витрачені кошти у той чи інший спосіб або й усі способи разом.
Однак в останніх кілька днів, коли у пресі почали з’являтися розлогіші коментарі щодо потенційних номінантів на доволі знакову посаду, що так несподівано відкрилася на львівському небосхилі, серед традиційної туманності справи чи навіть передбачуваного мороку навколо неї почав пробиватися промінчик надії, якого мало хто міг сподіватися. Маю на увазі, що чільним претендентом на пост директора Галереї було названо Тараса Возняка.
По-перше, хто не знає у Львові цієї людини – інтелектуала, чий голос є знаним із сотень публікацій у пресі чи стількох же сотень виступів на різноманітних зустрічах; організатора все тих же сотень публічних акцій, круглих столів, семінарів; видавця кількох десятків книг, у т.ч. й цілої серії власних праць та перекладів, майже півсотні тематичних чисел журналу «Ї»; службовця з багаторічним стажем…? Перелік можна продовжувати, але чи треба, коли й так всі прекрасно знають людину і розуміють, що можна від неї очікувати і на якому рівні ця людина працювала і буде працювати на кожній посаді.
По-друге, Тарас Возняк є плоть від плоті, кров від крові львівської громади, а, отже, ніхто не заперечить, що його призначення стане торжеством і очевидним просуванням місцевих кадрів.
По-третє, Тарас Возняк – це фігура, в якої безліч напрацьованих зв’язків в Україні та закордоном. А хіба це, власне, й не є той аспект, без якого зараз просто неможливо розвиватися будь-якій інституції, яка себе хоч трішки поважає?
По-четверте, Тарас Возняк – ідеальний музейник. Чіткіше сформулюю свою думку, відштовхуючись від протилежного: абсолютна дурня і спекуляція, якщо хтось скаже, що Возняк – не є музейником зі значним стажем. Скажіть будь-ласка: Львівська галерея мистецтв, в якої є сотні експозиційних залів, десятки філіальних музеїв, з десяток замків та інших історичних знакових будівель, сотні тисяч предметів мистецтва, сотні мистецтвознавців і реставраторів, багато сотень інших працівників, а одночасно – й тисячі щоденних проблем та організаційних клопотів, отож, чи ця Галерея потребує музейника у тому вузькому значенні цього слова, яке здебільшого мають на увазі, коли говорять, що хтось не є музейником? Звісно, що ні. Якщо директор Галереї почне діяти і мислити, як пересічний, традиційний музейник, буде прикладати свої зусилля лише у горизонтальній площині, вдаючись у нюанси, а не в концептуальні засади кожної реставрації чи просто дослідження мистецького предмету, організаційне фіаско конкретного музейного закладу, а тим більше – цілого комплексу закладів, яким є Львівська галерея мистецтв, є неминучим. Директор галереї такого рівня, як Львівська, мусить бути не стільки чи не настільки музейником, який цілі дні проводить у сховищах музею чи його реставраційних майстернях, як знакової постаттю і непересічним організатором, який забезпечить розквіт закладу, а не тільки опис конкретного предмету мистецтва чи його реставрацію. Власне, для того, аби успішно і якісно сотні працівників музею могли виконувати свої прямі локальні обов’язки, його директор мусить налагодити організаційну роботу найвищого рівня та знайти для цього необхідні кошти. Отож, чи є Тарас Возняк музейником у найвищому та найкращому значенні цього слова? Очевидно, що так. І кожен, хто говорить протилежне, свідомо чи несвідомо горить неправду, переслідуючи певні конкретні прагматичні цілі.
По-п’яте, всі ті скарби, які за більш, як сто років свого існування накопичила Львівська картинна галерея (і в часі її заснування, і в добу активного накопичення за директорства Бориса Возницького), потребують не просто музейного представлення (експонування), але й системного осмислення та вставлення у контекст інтелектуально-цивілізаційного буття не лише Галичини, але й цілої Східної Європи, багатьох національних культур, що тут розвивалися та мають пряму чи непряму дотичність й до сьогоднішнього моменту тому числі. А в цьому сенсі постать Тараса Возняка є не просто найкращою, але й цілком незамінною.
Беручи до уваги усі ті рації, які вище були наведені, хочеться вірити, що промінь раціо, логіки і справедливості, який з’явився над Львовом серед мороку безглуздих, примітивних чи навіть злочинних призначень останнього часу, не лише дасть надію на загальний світанок нашої культури, але й перерве сумну традицію, німими свідками якої довгий час ми є залишаємося бути. Саме тому не можна мовчати, аби не стати черговий раз німими констатувальниками нової хвилі приходу «варягів», призначення безмовних виконавців волі «сірих кардиналів» чи приходу прагматичних аферистів, готових на будь-які оборудки та обіцянки задля отримання перспективної посади.
Головне ж при цьому, аби Львів не втратив шансу, який він має сьогодні і суть якого полягає у тому, аби достойна людина займала достойне місце. Громаді від цього користь буде однозначною.
P.S. Є й ще одна цікава, хоча й іронічно-ірраціональна рація на користь Тараса Возняка як об’єктивно найперспективнішого кандидата на посаду директора Галереї. Саме при ньому буде найповніше збережена та продовжена традиція попередника, оскільки їх єднає навіть співзвучність та корінь прізвищ: Возницький – Возняк! Табличку на дверях директора і ту буде легше змінити. Хоча міняти доведеться не тільки таблички!
Андрій Юраш