На початку Першої світової війни, 3 вересня 1914 року, до Львова увійшли російські війська. Окупація міста тривала десять місяців. З перших днів окупації на львівській ратуші відразу вивісили триколор, усю пресу, школи, навіть вивіски на крамницях перевели на російську мову. Росіяни втручалися у справи Церкви, освіти і культури. Не обійшлося і без награбованого майна та виселених з власних помешкань містян.
Як жили львів’яни у цей період розповіли під час цьогорічних Днів європейської спадщини. Лекцію «Як львів’яни пережили російську окупацію міста під час Першої світової війни» прочитала кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України Мар’яна Байдак.
В’їхали на обозах і відразу кинулись грабувати
Як розповідає історикиня, російське військо зайшло у Львів 3 вересня 1914 року без жодного спротиву. Президент міста виїхав ще до окупації. Віцепрезидент Тадеуш Рутовський передав керівництво містом російському генерал-лейтенанту фон Роде, зустріч відбулася на Личаківській рогатці. Всіх закликали зберігати спокій і мирно підкоритись росіянам.
«Це були перші місяці війни, австрійська армія почала програвати і в місті почали ширитися чутки про те, що скоро зайде російська армія. Почалася паніка. Є спогади багатьох львів’ян про ситуацію на залізничному вокзалі, що десятки тисяч жителів почали покидати місто, рідні губили один одного, залишали майно, яке не могли вивезти, гинули у натовпі. Та всі бої відбувалися під містом», – розповідає дослідниця.
Мар’яна Байдак наголошує, що на пропагандистських картинах зображена добре одягнута і озброєна російська армія, але насправді все виглядало не так. Справжній вигляд цих військових можна побачити на збережених фото. Вони заїжджали в місто на обозах.
Коли росіяни зайшли до Львова, вони взяли 16 заручників, які мали гарантувати, що в місті не буде ніякого протесту і ніхто зі зброєю в руках не буде виступати проти них. Серед заручників були поляки, українці і євреї. Українців представляла інтелігенція, яка керувала установами, – Іван Левинський, Степан Федак.
Про окупацію Львова більше спогадів є з 1939 року, але там є відсилка до Першої світової війни: «Незнайомі уніформи темно-коричневого та блідо-оливкового кольорів свідчили, що то ані не німці, ані не поляки. Якби не зброя, я подумав би, що то якісь подорожні монахи. Їхні обвітрені обличчя були такими ж червоними, як п'ятикутні зірки на їхніх зелених касках, очі мали вузькі і розкосі, заболочені черевики, за плечем рушниці, на грудях пояс із патронів, над касками вістря багнетів. Здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну».
Львів’яни, які залишилися в місті, вивішували на вікнах і дверях ікони, сподіваючись, що росіяни дуже побожні і нічого поганого з ними чинити не будуть. Вони думали, що вбережуть себе цими іконами від того, що буде відбуватися далі.
Та православна віра не завадила русским чинити масові грабунки та інші злочини. За спогадами львів’ян було зрозуміло, що перші дні були тихі, а потім росіяни робили і забирали все, що хотіли.
Тодішні сучасники писали: «Можеш собі представити, що двори зрабовані дотла, дослівно навіть футрини, рами з вікон, що не вдалося зрабувати, то знищені для того, щоб знищити». Тодішня дійсність, як пишуть очевидці, відображала «панування москалів у Львові справді по-російськи: порозбивано державні магазини і дозволено убогим брати з них хто що схоче».
Особливо постраждали євреї, які мали банки, крамниці – це все пограбували. У вересні 1914 року відбувся так званий єврейський погром, де на вулиці Валовій внаслідок стрілянини постраждали, за різними даними, кілька десятків євреїв. Їх просто розстріляли на вулицях Львова, після того кілька будинків зобов’язали повністю звільнити.
Євреї називали росіян непроханими гостями, які зіпсували свято: «Вони називають себе визволителями, бо визволяли нас від усього, що в нас було».
Про обсяг завданих росіянами збитків важко говорити, бо немає документів. Їх або вивезли, або знищили, або ніхто їх ніколи не вів, зазначає дослідниця.
Що змінилося для львів’ян
Після окупації Львова місто мало стати російським. На ратуші вивісили триколор, час з середньоєвропейського перевели на петроградський, у грошовий обіг ввели карбованці. Всі крамниці, вивіски, які були в місті, переклали відразу на російську мову.
У Львові запровадили комендантську годину з 10-ї вечора до 4-ї ранку та заборонили продаж будь-яких алкогольних напоїв. Це сприяло розквіту підпільного ринку, яким користались і самі російські військові.
Українців Львова закликали не протестувати і зберігати спокій, а якщо виникають якісь конфлікти з росіянами, то треба просто їм підкоритися. Дотримання цих умов мало б гарантувати безпеку, однак статистика свідчить про інше: у Львові за десять місяців окупації провели 410 обшуків, арештували 1200 українців, з них вивезли 578. Як поводилися з українцями в цих російських тюрмах, видно зі спогадів львів’ян: «Арештованого українського студента університету Партику московські поліційні урядники під час переслухання били доти, аж сконав під їх руками».
Затримували також представників Земельного банку, редактора «Нового слова», а один з арештованих українців внаслідок катувань збожеволів в тюрмі. «Українців у Львові, а так само і по краю, вийнято з-під права і з ними московська сволоч поводиться гірше дикунів, вважаючи їх за своїх непримирних ворогів Росії», – писали сучасники.
Мовна політика, діти і церква
Російська армія давала розпорядження містянам російською і польською. Українську мову фактично заборонили: вилучили зі шкіл, з видавництв, закрили всі журнали. Під час російської окупації всіх жінок у Львові – українок, єврейок, польок – окупаційна газета «Львовское военное слово», яку видавали замість «Українського діла», називала «русскими женщинами».
Українська мова була вилучена з вжитку у Львові і в цілій окупованій Галичині. Для того, щоб забезпечити функціонування міста, росіяни шукали працівників, які могли говорити російською або польською – навіть для продажу газет на вулицях чи продуктів в магазинах.
Для цього вони мали спеціальну програму, збирали жінок, яких відправляли в Петроград на курси російської мови. І так само відправляли до Петрограда вчителів-чоловіків. Тим часом у польських школах російську мову просто ввели як додатковий предмет.
Працювали російські пропагандисти і з дітьми. Для того, щоб начебто звільнити мамів і дати їм можливість працювати, росіяни почали створювати так звані «приюти» (сиротинці).
«У них вони опікувалися не тільки сиротами, але й дітьми від 4 до 10 років, яких забрали в батьків. А за деякий час з’являється оголошення, що відбудеться відправка дітей галичан в навчальні заклади Росії. Цих всіх дітей з сиротинців вантажили в товарні вагони і відправляли в Росію для навчання російської мови. Це впливало і на зміну ідентичності», – розповідає Мар’яна Байдак.
Росіяни хотіли запровадити у Львові православ’я. Було розпорядження примусово перевести всі греко-католицькі церкви на православну віру. Однак з 1874 греко-католицьких парафій зі всієї Галичини лише 81 перейшла на православ’я. Такі випадки траплялися у далеких селах, де росіяни мали значний вплив і чинили тиск. Всі інші відмовилися.
«У них відправа така сама, як у нас. Вони називають себе православні і ми православні. Наше православ’я є церковне, їхнє православ’я – державне, казенне. Тобто вони опирають своє православ’я на державній силі. Ми черпаємо ту силу в єдності зі святою Католицькою Церквою, через яку спливає ласка Божа і в якої є правдиве джерело спасення», – писав у промові митрополит УГКЦ Андрей Шептицький.
Щоб підтвердити російський статус Галичини, сюди приїхав цар Микола ІІ. 9 квітня 1915 року він прибув до Львова, на перехресті Личаківської і Пасічної його зустрічав генерал-губернатор Бобринський. Для безпеки царя і щоб показати, що Львів справді русскій город, за три дні перед приїздом царя поліція арештувала всіх свідомих українців, навіть жінок, і випустила їх на волю, коли цар виїхав з Галичини.
Втекли без бою
Згодом настрої у місті почали мінятися. Під кінець окупації ситуація в місті погіршилася, арешти посилилися. Усіх, хто був неугодний Російській імперії, почали переслідувати.
«Весь період окупації Львів був у доволі вакуумній ситуації, бо вся комунікація з зовнішнім містом була відрізана. У місто не приходила ніяка інформація, що відбувається на фронті, вулицях, коли російська армія буде відступати», – розповідає історикиня.
Та росіяни здали Львів без бою, 22 червня 1915 року їм довелося відійти. З собою вони забрали заручників, яких вивезли вглиб Росії. Серед них була вчителька, яка займалася українською школою, видавництвом, Костянтина Малицька. Москвофіли добровільно поїхали з росіянами.
«Москалі обрабували цілковито митрополичу палату при площі Юра, вивезли всі меблі, образи, а чого не могли забрати, все понищили. Коли зрабоване митрополита добро вивозили на залізничний дворець, поліція приказала всім мешканцям на площі Юра і кількох сусідніх вулиць позамикати вікна, і ніхто з мешканців тих домів не смів показуватися в вікні під загрозою великої кари. Видко, самі наче стидилися грабунку в білий день. Крім меблів, образів, книжок, зрабували всі дорогоцінності митрополита і всю його приватну переписку», – писали очевидці відступу росіян.
Приватне майно львів’ян також пограбували та понищили, не гребували посудом, меблями, одягом. Із нацмузею вивезли стародруки, рідкісні книги і церковні речі.
Після повернення попередньої влади, і австрійці, і поляки почали звинувачувати українців в колаборації з росіянами. На наступний день після визволення створили Комітет українців міста Львова. У відозві написали «Засяяло знову сонце свободи. У цей день вертає до українців не лише втрачена свобода віри і мови батьків, а й росте леліяна в тих тяжких часах надія, що мимо вікового московського гніту Україна не вмре і не загине». На жаль, українці ще довго чекали на свободу і незалежність, після закінчення Першої світової почалася польсько-українська війна.