У Львів я приїхала з півдня, з міста, що є серцем суднобудування нашої країни – Миколаєва. Щоправда, серце це вже ледь скорочує свої м’язи і, здається, от-от зупиниться. Відповідно, саме місто, на жаль, не надто комфортне для життя. Їдучи з нього, я була сповнена романтичного захоплення Львовом, не уявляючи насправді, як і чим живе це місто. Місяць життя на Сихові доволі брутально розвіяв багато з моїх стереотипів.
Днями їхала у львівській маршрутці і розмовляла телефоном з мамою. В цей час поряд зі мною дві жіночки досить голосно, на колоритний галицький манер, сварились із водієм. На питання мами – «Чого там так галасно?», я відповіла, що це звична атмосфера місцевого громадського транспорту. «А у нас просто тихо криють матом», – констатувала мама. Але вона не знала, що у Львові, так само, як і в інших містах України, багато людей люблять поматюкатися. Щоправда, роблять вони це більш душевно. Так, вечорами частенько вислуховую «щирі» розмови «хлопців з району» і їхніх дівчат, які з’ясовують стосунки прямо під вікнами багатоповерхівок.
Тож люди скрізь однакові. Водночас, проживши 22 роки у Миколаєві, я й уявити собі не могла, що проректор університету може подзвонити тобі на мобільний, просто аби дізнатися, як твоє здоров’я, коли ти хворієш. Що в маршрутці мила бабця може звернутись до тебе не лише тоді, коли хоче поскаржитися на сучасну молодь, а просто для того, аби попередити, що в тебе розстібнута сережка і що можеш її загубити. А пані, яку ти попросила підказати правильну зупинку, вийде разом з тобою і проведе туди, куди тобі треба.
Ще одним спростованим міфом стало для мене розуміння того, що Львів – то не лише старовинний центр, з його надзвичайною архітектурою і шармом, а й безликі спальні райони. Хоча тут була приємно вражена великою кількістю дитячих майданчиків. При чому, на цих майданчиках я, принаймні поки що, не помітила будь-якої політичної агітації. Якщо десь і є згадка про джерело фінансування, то це скромний напис «Львівська міська рада», без згадування партії, яка є більшістю у раді. Для порівняння, в Миколаєві дітей нагло використовує одна всім відома політична сила, яка біля кожного майданчика масово встановлює великі таблички з вдячним написом у стилі «Дякуємо партії за наше щасливе дитинство!».
Але, мабуть, найголовніше, що змінює для мене Львів, це моє уявлення про саму себе. Проблема багатьох молодих журналістів – непідкріплена нічим самовпевненість. В УКУ мене від цієї хвороби лікують – іноді м’яко, іноді занадто різко. «Намагайтеся писати нахабніше», – такою стала одна з головних порад, яку я отримала за місяць навчання на магістерці з журналістики УКУ. Ще деякий час назад я б написала, що почути таке у Львові дивно, але тепер розумію, що стереотип про високоморальність всіх без винятку жителів культурною столиці України – це частково черговий міф.
Перший місяць у Львові пролетів дуже швидко. Початкові враження і хвилювання вже залишись в історії, а попереду – два роки навчання на магістерці і тяжка щоденна робота над собою. Рада, що саме зараз я тут, у цьому непростому, але затишному місті, у якого є душа. Принаймні поки що я не претендую на те, щоб називати це місто своїм. Втім, мені б хотілося стати його частиною і знати, що на мене тут також чекають.
Марічка Паплаускайте, м. Миколаїв, магістерська програма з журналістики УКУ