7 січня. Львів, Мечнікова. Ресторан єврейської кухні. Заходить військовий у формі. Питає господарів (вони нині працюють самі, працівники-християни відпочивають), чи можна нині пообідати.
– На жаль, нині комплексних обідів нема, але можете замовляти з меню... Хоча,(господиня звертає увагу на форму гостя), може, ви не проти з'їсти того, що ми готували для себе... Любите гороховий супчик з грінками?
Солдат посміхається ніяково, якось по-дитячому. Ця посмішка явно означає «так».
...
Площа Митна. Дебела жінка у шубі послизається на бордюрі і ламає каблук. Худорлявий хлопчина, може старшокласник, щось запитує в жінки. Вона киває головою в напрямку трамвайної зупинки, хлопець (цікаво, він справді вдвічі менший чи це лише ефект шуби?) бере жінку на руки і переносить на інший бік...
...
Личаківська, церква Покрови. Десятки людей підвозять хто бідони з борщем, хто пампухи, хто голубці хто воду - щоб посвяткувати за обідом могли кілька сот інших людей, які не могли б собі цього дозволити самі. Це щорічний різдвяний обід від спільноти Святого Егідія.
У «каптьорці», де йде роздача по тарілках, не світяться німби над головами, люди прості, зосереджені, трохи навіть нервові. Треба встигнути всім все рознести і встигнути повіддавати позичені баняки та бідони... жодних чудес, багато простих людей роблять багато простих речей. Утім, зовсім інше відчуття, коли виходиш у зал і дивишся на обличчя за столами... Чи то так падає світло...
Ми підвозимо додому пані Галину, якій треба піти з обіду швидше. Пенсіонерка, вона доглядає хвору сестру, і може собі дозволити вийти лише на дві-три години. Вона щаслива – не тому, що поїла й отримала гостинець для сестри – а тому, що була між людей і спілкувалася з приятельками.
«Дай вам Бог здоров'я, і радості, і всього-всього», – каже вона на прощання.
І я відчуваю, що вона має на увазі не нас із дружиною, а всеньке людство...