Оборонців урбаністичної культури, які знай лякають усіх «диким селом», те, що діється за «околом» міста, цікавить найменше. Згідно з їхніми концепціями, там і не може нічого діятися...
Цього простору для культури просто не існує... Навпаки, якраз звідтам і виходить найбільша загроза для неї...
Якщо спробувати розглянути оті гадані «загрози» на прикладі Солонки, яка починається дослівно за львівським «околом», то насамперед належить наголосити очевидну річ: Солонка (як, зрештою, усі підльвівські села) має не менші, а то й більші, клопоти зі своєю тотожністю, ніж Львів. Властиво, можна з повним правом ствердити, що зараз Солонок є кілька. І то не тільки історично (Велика і Мала Солонка; згодом додалася ще Наварійська - так називають частину, яку почали забудовувати у 60-70-х роках минулого століття). Ідеться про кілька способів життя, які співіснують у цьому просторі.
Отож перший - і найдавніший - представляють родини, які живуть тут уже 300-400 чи й більше років (згідно з архівними даними, певні прізвища фіксуються у Солонці уже від XVII століття; до цього переліку належить і моя родина). Цей спосіб життя і подосі включає обробіток землі, «тримання» корів-коней-свиней-курей. Однак здебільша цим іще займається найстарше покоління, народжене у міжвоєнний час. Покоління, народжене по війні, переважно вже шукало праці у Львові (а що було іще робити після відібрання землі в ім'я сталінської колективізації?..). Хоча, звісно, частина залишалася працювати у селі «за паличку» у відомості, як називає це моя бабця (1923 р.н.), тобто за голодні колгоспні «трудодні» - бо не мали можливости якось «зачепитися» у Львові. Найчастіше ж люди, народжені у 40-50-ті рр., поєднували «державну» роботу у Львові із працею на власному городі. Вони також уже почали виїжджати у відпустку за межі Солонки, користаючи з профспілкових путівок, «вибитих» на основній роботі. Це покоління купувало перші радіоприймачі, автомобілі й телевізори. Й ось так, крок за кроком, до традиційного сільського способу життя додавалося щораз більше деталей, притаманних побуту міському.
Ясна річ, перечислені знаки міської цивілізації (які у солонецьких найзаможніших родин з'являлися не надто забарно внаслідок тісної близькости до Львова) ще аж ніяк не свідчили про опанування міської культури серед тих, котрі на володіння тими знаками здобувалися. З другого боку, якраз оті матеріяльні здобутки поволі, проте неухильно, витісняли традиційний сільський уклад, який тримався тут століттями. Земля втрачала свою владу над людьми, переставала визначати їхнє мислення, розпорядок дня та року.
Особливо це стало відчутно у кінці 80-х - на початку 90-х, коли землі остаточно збанкрутілого радгоспу роздали під забудову мешканцям Львова. Так Солонка почала незворотньо перетворюватися на «заміську зону». Для мене усвідомлення тієї зміни прийшло в одному моменті. Я проходжувалася з кимось зі своїх друзів, що приїхали мене навідати, по Наварійській, яка тоді інтенсивно розбудовувалася - і в якусь мить зупинилася, вражена. Перед одним із будинків - явно збудованим за добрим архітектурним проєктом, із гарно впорядкованим подвір'ям - росли лише квіти. Грядок з цибулею-морквою-петрушкою тут уже не передбачалося у принципі - це все купувалося на львівських ринках...
Від того мого «відкриття» минуло уже років із п'ятнадцять або й більше. Звісно, за той час Солонка не стала (і ще довго не стане) містом - але вона із кожною хвилиною перестає бути селом у традиційному розумінні слова. Саме через наступ отого способу життя, який уже не передбачає грядок.
Ще одна річ. Якраз через оті особисті контакти і зацікавлення, які відкривають перед конкретною людиною доступ у певні середовища, Солонка ніколи не була відтята від того, що діється у Львові. У 60-70-х роках минулого століття тут не раз знаходили пристановище львівські дисиденти. Тут друкувалися деякі числа чорноволівського «Українського вісника» та інші самвидавчі матеріяли. А обшуки (які розпочиналися пропозицією «видати літературу, друковані і виконані від руки матеріали антирадянського, в тому числі націоналістичного змісту, фотографічні, магнітофонні плівки [...], а також множильні прилади, в тому числі фотоапарат і друкарську машинку», як записано в одному з протоколів...), що прокотилися по дисидентських оселях у 1969-1972 рр., охоплювали як саму Солонку, так і домівки тих солонецьких уродженців, котрі на той час уже мешкали у Львові. Додам лише, що одна із тих друкарських машинок, яку доблесні радянські слідчі органи тоді так і не змогли знайти, понині зберігається у Солонці...
Звісно, я не стверджую, що геть усі мешканці Солонки брали активну участь у дисидентських акціях - бо так не було. Не йдеться мені і про якусь героїзацію певних осіб чи подій. Хочу лишень наголосити на тому, що поняття «околу» є радше художньою метафорою, аніж якимсь сенсовним визначником у характеристиці зв'язків міста і села... Особливо у ХХІ столітті.
Зараз на території, що належить до Солонківської сільської ради, зареєстровано понад дві сотні приватних підприємств. Серед них є автозаправки, продуктові, промислові і господарські крамниці, мотелі, готелі, авторемонтні майстерні, пекарні, перукарні, бари, кафе, ресторани, підприємства, що займаються вирощуванням квітів, продажем косметики, встановленням сателітарних антен, проєктуванням і виготовленням розмаїтих кутих виробів, і т.д. Мало того, на деяких підприємствах працюють також мешканці Львова. Скажімо, попід моїми вікнами щоранку проходить група з 4-5 хлопців, які працюють в авторемонтній майстерні, що міститься на моїй вулиці. А десь по 6-й вечора так само дружно крокують на зупинку, щоб їхати додому, до Львова. Вони приїжджають до Солонки на роботу...
Деякі ж мешканці села (як із тих «традиційних», так і «нових» родин), маючи можливість, возять своїх дітей у львівські садочки і школи. Тобто вони вже формують своїх дітей як МІСЬКИХ.
Отож мене цікавить: яка Солонка становить найбільшу загрозу для Львова? Та, яка у Львові працює або вчиться? Та, яка возить своїх дітей до львівських садочків, шкіл, спортивних, музичних, художніх і т. д. гуртків? Чи та, яка дає роботу львів'янам?..
Наостанок буквально штрихами. Навіть якщо спробувати пояснити оті «рустикальні» страхи «комплексом народництва» - все одно годі прийняти спосіб, у який певні учасники «львівських» дискусій намагаються від нього «відхреститися». Тому що такий спосіб нікуди не провадить... хіба до ще глибших комплексів. Зрозуміло, про проблеми галицького села можна і треба говорити. Тільки розмова ця має бути предметною. Гадаю, цікаво було би дослідити, як змінилися ціннісні орієнтації мешканців галицьких сіл за останні 10-20 і 30-40 років. Можна спробувати простежити, наскільки традиційні цінності опиралися радянським - і наскільки зазнали їх впливу. Можна обговорювати відношення традиційних і модерних орієнтацій у стратегії розвитку Міста. Одне слово, роботи вистачить для всіх - для соціологів, істориків, економістів, культурологів, антропологів, етнологів і т.д.
Неприпустимо лише іншувати, чіпляти ярлики, демонізувати, варваризувати своїх-таки співгромадян...
Почати, мабуть, варто з простого: усвідомити, що у тому «заокільному» просторі також існує життя... що у ньому відбуваються значні зміни, і то доволі динамічно... що живуть тут не дідьки з рогами, а звичайні люди, які своєю працею змінюють образ як Солонки, так Львова. А за цим першим прийде і друге усвідомлення: Солонка - й інші підльвівські села - розвивається не СУПРОТИ Львова, а РАЗОМ зі Львовом. Бо саме Львів є тим великим сонцем, навколо якого вони виписують свої орбіти...
Тоді, може, оті намислені загрози врешті розвіються?..
І Місту не доведеться ані замуровуватися від світу, ані проводити крейдою магічне коло, ані ховатися з головою у шанці...
Замість крапки: навіть попри оті численні спроби відгородитися від мене чи то «околом», чи то розмаїтими антиномічними конструкціями - я спокійна. Бо розумію: це просто юнацькі страхи, хвилева невпевненість у собі.
Та лише подолавши їх, моє Місто зможе перетворитися на зрілого чоловіка... який не боятиметься вийти за свій окіл.
Аби зустрітися зі собою вчорашнім... І прозирнути у своє завтра...
Львів рустикальний - 1 ()
Фото з сайту www.ukrtime.com