Думаючи про Львів, я ловлю себе на думці, що якихось усталених думок про нього у мене, власне кажучи, і нема. Я ніколи не жив у Львові, хоча з усіх міст світу (за винятком чужо-рідних Чернівців) бував у ньому найчастіше. Я ніколи не вчився у Львові, хоча трохи вчився у Львова – зокрема, ненав’язливо організовувати літературне середовище і проводити в ньому ж ненав’язливі літературні вечори. Я ніколи не підважував львівських мурів своєю навколишньою сільською зеленню, і ніколи не боронив їх від цієї зелені, я взагалі ніколи ні від кого не боронив Львова, але й не завойовував його.
Я ніколи не мав можливості спостерігати в динаміці симптоматику львівського життя, тому в моєму серці радість від українізації Львова не надто обіймалася з журбою від його рустикалізації. Щоб категорично прийняти або відкинути місто, має статися якийсь злам, якась однозначна подія. Натомість мене у Львові досі як слід не побито, не пограбовано, але й не полюблено - як слід. Тому мої стосунки зі Львовом залишаються амбівалентними. Я добре знаю у Львові кілька обов'язкових для мене місць, як от книжковофорумний Палац мистецтв, Порохову вежу, театр «Воскресіння», актову залу Львівського університету, «Дзиґу», «Ляльку», «Смачну плітку», «Вероніку», «Піраміду», «Класику», Винники... Але я зовсім погано знаю Львів і вічно ризикую, доки доберуся до знаних місць, навічно ж заблукати десь між Ренесансом і Бароко, десь між консерваторією і футбольною школою Мирона Маркевича.
Тепер мені здається, що ця амбівалентність була закладена ще під час моєї першої свідомої зустрічі зі Львовом - років 25 тому. Нас, учнів, не пам'ятаю точно якого, але ще не старшого класу, під час зимових канікул вивезли на екскурсію. Від того дня в мені залишилися два сильних враження - перше і останнє. Першим була побачена крізь трамвайну шибу «Ельжбєтка», останнім - нестерпний біль у перенапружених і кілька разів за день підвернутих ногах. Якби я знав тоді, що таке когнітивний дисонанс, то міг би сказати, що це був саме він. Правда, я і сьогодні не дуже знаю, що таке когнітивний дисонанс, зате знаю інше. Європа для мене - поняття значною мірою архітектурне: її межею є межа поширення готики. Побачивши готичний (хай навіть нео- чи псевдо-, чи якось іще - все одно я цього тоді не розрізняв) костел Ельжбєти, я, певно, мусив подумати: «Така архітектура буває лише в Європі». Дванадцять годин по тому, вкладаючись назад до чернівецького потяга і не знаючи куди, подіти набряклі ноги, я, певно, мусив сказати: «Такі хідники бувають лише в Азії». Цей «ефект закарбування» спрацьовує до сьогодні: для мене Львів - це двері в Європу. Або в Азію - залежно від того, з якого боку натискати клямку.
Тим часом Чернівці можна б назвати транспортним апендиксом України. Щоб потрапити хоч кудись у цікавому мені керунку, я мушу спочатку вибратися зі свого апендикса до Львова. І щоразу кількох годин, проведених у першій-ліпшій львівській кнайпі в очікуванні, скажімо, краківського автобуса, виявляється достатньо, щоб почати заздрити львів'янам. Не лише через наявність краківського автобуса, але й через таку - несамовиту на чернівецькому тлі - кількість добрих кнайп з усміхненими - на чернівецькому тлі - офіціантками, а подекуди - і з людською музикою. Серед останніх туристичних надбань - славнозвісна вже «Криївка», що зустрічає клієнтів автоматним дулом і запитанням: «Москалі є?» - «Нєту», - радісно відповідають москалі і, перехиливши вхідну чарку, спускаються стилізованими сходами в самісіньке «бандерівське лігвище». «Європа, - вкотре подумки тішусь я. - Так і повинно бути: толерантність, полікультурність, багатонаціональність»... А за якийсь тиждень, повертаючись, скажімо, зі згаданого Кракова, я знову на кілька годин зупиняюся у Львові і ніяк не можу знайти місця, де б можна було нормально випити пива чи кави, чи щось з'їсти: з усіх боків лунає дегенеративна російська попса, офіціантки поглядають з ледь прихованою зневагою і навіть у «Криївці» чомусь повно москалів. «Азія», - не вперше обурююсь я подумки.
І ще таке. Не виключено, що насправді я - таємний агент ФСБ. Принаймні соборно налаштовані дежавотворці стверджують, що план поділу України на дві частини написаний рукою Москви, і кожен, хто свідомо чи несвідомо сприяє цьому планові, є поплічником кремлівських стратегів. Мені ж видається, що цей поділ - справа зовсім інших рук, тих рук, які скільки вистачало сил забудовували землю все далі на Схід європейськими спорудами у ті часи, коли Москва і слова такого - «стратегія» - ще не знала. От тільки шкода, сили - на відміну від Сходу - виявилися не безмежними... Ну, хай там як, а я іноді таки думаю, що був би радий посприяти двоукраїнному планові і зберегти бодай ту Європу, яка, наприклад, є у Львові, від тієї Азії, яка на нього насувається, наприклад, з Донецька. Але щойно подумавши так, я знову починаю думати інакше: одне діло - виглядати Європою в донецькому контексті, і зовсім інше - у контексті європейському. Відгородившись від Азії державним кордоном, чи не опиниться сам Львів у ролі нового Донецька Європи? Не знаю.
Суцільна амбівалентність якась.
Довідка ZAXID.NET
Олександр Бойченко - літературознавець, есеїст.
Народився 1970 року на Буковині.
Викладач Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича, кандидат філологічних наук.
Автор збірки літературознавчих есеїв «Щось на кшталт шатокуа».