Сенс життя самурая – підготовка до гідної смерті. Ми, звичайно – не самураї, синтоїзм – не наша релігія, тому цілком інше спрямування має наша ціннісна система, але й у ній думки про гідний перехід у кращий світ з досягненням певного віку займають чимраз пріоритетніші позиції. А вже збирати в шкарпетку «загробні» гроші – то святе для нас.
Тож які опції у задоволенні наших марнославних планів належного поховання пропонує нам нині Львів, котрий споконвіку славився своєю індустрією кладовищ? Як це не прикро визнавати, славне місто з кожним роком здає свої цвинтарні позиції. На сьогодні, як повідомив ZAXID. NET директор ЛКП «Виробничо-реставраційний комбінат обрядових послуг» Василь Глова, до повноцінної диспозиції львівських небіжчиків залишився лише один некрополь – Голосківське кладовище, яке розташоване в північно-західній частині Львова, біля Брюховецького лісу. І вистачить там могиломісць ще на якихось три роки. А що ж далі?
«Тривають переговори з Миклашівською сільською радою. Вона згідна виділити 60 га землі. Ще буде можливість долучення землі до 100 га, – заспокоював нас Василь Глова. – Якщо вдасться досягнути домовленості між містом, сільрадою та районною адміністрацією, то питання буде вирішено. Нинішня площа Голосківського кладовища – 71 га. Враховуючи можливість підпоховань на інших кладовищах, нам вистачить цих цвинтарних площ ще на 70-100 років».
Та домовитися не вдалося…
Проблеми цвинтарних площ
Що ж вимагало село Миклашів за надання площ під «вічні потреби» львів’ян? Вимоги доволі скромні, якщо, приміром, порівнювати з витратою грошей на облаштування схожого за розмірами села Межигір’я чи значно меншого – Нові Безрадичі. Як повідомив нас заступник начальника інженерного господарства Львівської міськради Степан Гарасюк , миклашівці бажали: провести до села нову дорогу, газ, воду, каналізаційну систему, влаштувати освітлення, відремонтувати місця культурного відпочинку та реалізувати інший благоустрій на загальну суму – якихось 52 млн грн. Все, що треба було зробити для вирішення цього питання, – передбачити вказану суму в бюджеті міста на 2011 рік.
Утім депутати міськради проігнорували це бажання селян і відмовилися закласти таку статтю видатків у головному фінансовому документі Львова. Можна припустити, що причина такої впертості райців лежить у значному омолодженні депутатського корпусу після виборів 2010-го року. Куди ще їм, юним і нерозважливим, замислюватися над вічними питаннями танатології. Яромир Самагальський, голова постійної депутатської комісії з питань фінансів та планування бюджету Львівської міської ради, однак, дав щодо цього значно прозаїчніше пояснення: «Десятки мільйонів гривень, які село бажало отримати від Львова за виділення місця під новий цвинтар – це нереальна й необґрунтована сума. Адже, врешті-решт, ці кошти в той чи інший спосіб лягли б на плечі львів’ян. А нині поховання коштує й так недешево. Тому у цьогорічному бюджеті таких коштів не передбачено. Поки що тривають пошуки нового місця, розглядаються варіанти. Якщо буде знайдено, то закладемо гроші у бюджеті наступного року». Для порівняння варто зазначити, що загалом на утримання всіх львівських кладовищ і виплат зарплатні їхнім працівникам Львів виділяє у рік 1,5 млн грн.
Тож проблема залишається, і міська влада ще намагається її вирішити, шукаючи відповідну земельну площу в 30-кілометровій зоні Львова. І здійснити це треба доволі оперативно, адже для того, щоб запустити нове кладовище, треба провести комплекс робіт: зробити огородження, прокласти доріжки, провести освітлення, збудувати службові приміщення, майстерні, капличку, аби зразу ж на території цвинтаря можна було здійснити церемонію поховання. Такі роботи можуть тривати від року до двох.
Тому паралельно готуються свіжі площі на вже діючих цвинтарях. «Зараз ми розчищаємо поля на чинних кладовищах, передовсім на Голосківському, засипаємо яри, зрізаємо дерева (там де є на це дозвіл). Окрім того, на інших кладовищах проводиться підпоховання», – розповів Степан Гарасюк.
Безсмертний Личаків
А що ж з всесвітньовідомим Личаківським цвинтарем? Там же ж і нині проводять поховання. «Загалом на Личаківському цвинтарі відбувається близько ста поховань за рік. Причому левову частину становлять не власне поховання, а підпоховання в родинні гробівці. А так званих «свіжих» поховань відбуваються одиниці – 7-10 на рік», – розповів директор музею-заповідника Личаківський цвинтар Ігор Гавришкевич. Але, як він запевнив, вічний спокій там надибують виключно люди достойні. Навіть якщо їхнім єдиним достоїнством був тугий гаманець – додамо ми. Зрештою, як любив повторювати знаний політик і успішний бізнесмен Євген Червоненко, у труні кишень немає.
Що робити тому, хто ґвалт хоче бути похованим по сусідству з Іваном Франком, Маркіяном Шашкевичем чи Станіславом Людкевичем, але видатним і знаменитим стати не зміг чи не забажав? Той мусить подбати про заощадження кругленької суми. Відповідні тарифи на послуги Личаківського кладовища затвердила своїм рішенням від 13.06 2008 р. Львівська міськрада. Тож поховання там обійдеться, як нас запевнив пан Гавришкевич, від чотирьох тисяч (знавці-некромани стверджують, що ця сума абсолютно нереальна й за такі гроші ніхто й розмовляти з вами не стане) до сорока тисяч гривень.
«Наразі для нових поховань місця практично немає. Утім, якщо розчистити ділянку на 79-у, 80-у, 81-у полях, то з’являться додаткові місця. Там ростуть старі каштани, вони вже віджили свій вік і становлять загрозу падіння. Багато з цих дерев уже зрізано, але ще потрібно їх викорчувати, а це зробити не так просто, потрібні додаткові кошти», – розповів директор музею-заповідника.
Ігор Гавришкевич також вказав на ще одну можливість бути похованим на Личакові: « Окрім того, ще є ділянка, зарезервована під поховання колишніх політв’язнів та репресованих на 42-му полі. Але там ще потрібно здійснити роботи з впорядкування і благоустрою. Осіб, котрі належать до цієї категорії, є багато, і всі вони – похилого віку. Вони приходять, питають: «Чи є для нас місце?», звертаються із заявами. Причому, згідно з рішенням міськради, поховання для політв’язнів на Личакові здійснюється безплатно. Заплатити родина має лише за копання ями». Що ж, візьмемо й цю опцію до уваги.
Чи бояться небіжчики вогню?
Давно, ще у радянські 70-80-ті роки, у Львові обговорювалася ідея кремації тіл покійників. Тодішня міська влада навіть взялася за реалізацію задуманого. Зокрема, на Голосківському кладовищі було розпочато будівництво колумбарію – спеціально облаштованої споруди для поховання урн з попелом померлого.
Та моторошна червона будівля, яку відвідувачі зазвичай називають «крематорієм», насправді і є колумбарієм. До побудови ж справжнього крематорію у Львові так справа й не дійшла. Чому? Про це ходить маса чуток: що, мовляв, Москва не давала згоди на це, допоки Львів не стане мільйонником; що проти самої ідеї крематорію виступили з протестом колишні в’язні гітлерівських концтаборів; що це не відповідає традиції…
Чи нині ця ідея набрала актуальності? Запитуємо у директора ЛКП «Виробничо-реставраційний комбінат обрядових послуг»Василя Глови: «За п’ять років, упродовж яких я працюю на цій посаді, я мав лише три звернення від громадян про кремування. І це лише тому, що люди виїжджали за кордон і хотіли забрати попіл небіжчика зі собою. Доводилося тіла спеціально возити для кремації до Києва. За ці ж п’ять років у Львові було поховано лише п’ять урн, привезених із-за кордону. Транспортування після кремації коштує значно дешевше. Але, незважаючи на це, навіть у таких випадках здебільшого сім’ї бажають перевозити своїх родичів у цинкових трунах».
Наші люди, як пояснює Василь Глова, не бажають порушувати християнських традицій, згідно з якими небіжчика треба покласти в землю. Окрім того, за його словами, економічно необґрунтовано сплювати людське тіло, на це йдуть дуже великі затрати газу.
Чи справді це так? Принаймні, наші підрахунки щодо кремаційних енерговитрат є значно оптимістичніші. Сучасні печі дозволяють обходитися лише 2-4 куб. м газу на одне окреме спалювання. Якщо ж справу поставити на конвеєр, то витрати скоротяться до копійчаних – 0,5-1 куб. м на небіжчика. Візьмемо для прикладу витрати на вічний прихисток у Москві: там найдешевше поховання на кладовищі винесе 4-5 тисяч рублів, а кремація й розташування урни в колумбарії – лише дві тисячі. У Західній Європі з метою економії вже досконало розроблено систему використання енергії печі крематорію для побутових потреб: опалення помешкань, басейнів, офісів, церков тощо.
Тепер щодо християнських традицій поховань. Їх у нас чомусь дуже однобоко трактують як необхідність зберегти своє тіло після смерті, аби мати з чим воскреснути. Водночас ми самі чудово усвідомлюємо, що збереження тіла в землі – це фікція. Звернімо увагу на те, що у європейських християнських країнах відсоток кремацій невпинно зростає: Велика Британія – 70%, Данія – 65%, Швеція – 60%, Швейцарія – 55%, Нідерланди – 48%, Німеччина – 40% тощо.
Навіть у ортодоксальній Росії, попри певний спротив (котрий нині перетворився на «нерекомендацію») РПЦ, кількість тих, хто бажає відати своє тіло «гієнє огненной» значно більша, ніж хтось міг собі уявити. Так, у вже згаданій Москві частка кремованих небіжчиків сягає 60% (ціна московської земельки дає про себе знати), в інших російських містах, де працюють крематорії – понад 45%.
В Україні поки що частка кремацій становить лише 3% від загальної кількості поховань. Крематорії функціонують у Києві, Харкові й Одесі.
«Було б досить непогано збудувати крематорій та колумбарії у Львові, – визнав заступник начальника інженерного господарства ЛМР Степан Гарасюк, – Хоча варто провести соцдослідження з цього питання». А допоки ця проблема вирішується, мусимо задовольнятися тим, що маємо.
Отже…
Надміру передбачливі люди, котрі вже нині переймаються амбітними планами про своє майбутнє гідне захоронення і котрі не бажають, мов львівський трамвай «сімка», валандатися між двома цвинтарями, мають до диспозиції кілька варіантів. Перший: не зволікати з відходом до кращого світу довше трьох років, аби встигнути у чергу на Голосківський цвинтар. Другий: спробувати жити щасливо й довго, принаймні до вирішення проблем з новими цвинтарними площами. Третій: назбирати чималу суму грошенят, аби придбати собі місце між львівськими достойниками на Личакові. Четвертий: довести, що злочинний режим тебе нівроку репресував (приміром, що твоя «ходка» на зону мала суто політичне забарвлення), а отже, ти заслуговуєш на те ж гідне місце, але вже безкоштовно. П’яте: зверхньо плюнути на ортодоксальні традиції й заповісти себе кремувати, допомігши таким чином відкрити нову сторінку в історії ритуальної індустрії Львова.