Мій Львів – це задумана осінь і замріяна весна, мій Львів - це сумнів туману і сміх дощу, мій Львів - це небайдужий вітер, це пишний цвіт каштанів і туркотіння горлиць у їхніх гілках, це голоси дітей, що лунко віддзвонюють брамами і подвір’ями.
Мій Львів - це місто, коли...
Виархітектурена мрія
...Коли кожен наступний будинок виростає з попереднього, тримаючи його ритм. Кожна його деталь - брама, грати на підвальних вікнах, фактура вікон на першому поверсі і вище, ліпнина, інсталяції дерева і кераміки, ковані балкони, деталі даху, комини - унікальна і сама по собі, і в поєднанні - як гарна мелодія, скульптура чи страва...
...Коли тільки тут можна знайти тишу, у якій красу будинків, неначе макіяжем, домальовують тіні. Саме вечорами можна відчути душу, яку вкладали архітектори і будівничі у свої творіння - і не тільки у фасади, а і в інтер'єри, у сходові клітки, в подвір'я. Тому ще один Львів можна відкрити, гуляючи двориками - від брами до брами...
...Коли можна зачаровуватися боковими вуличками, повз які зазвичай пробігав поспішаючи. Небо над ними покреслене в смужку дротами, на яких висять лямпи. Вечорами між лямпами і дротами там висять зірки, пливе місяць, пролітають кажани; поміж них вилазить виноград і плющ. Їхня бруківка має колір неба, і око, мандруючи від неї догори, не зустрічає на своєму шляху ні однієї неестетичної деталі. Кругом будинків - ковані огорожі, перед ними - невеличкі палісадники, засаджені здебільшого пирієм і кропивою. А за цими вуличками - парки: Кайзервальд, Цитадель, Стрийський парк, парк Франка, Високий Замок...
...Коли тут ще є старі церкви і монастирі, лікарні і аптеки, музеї-магазини і магазини-музеї, сквери, кнайпи, цвинтарі, заводи і їхні мури, школи і університети, ботанічні сади і підземелля... Місто мрії - це місто завжди несподіване, коли під кожним ступленим кроком ховається глибина історії - радості і печалі, діалогу і сварки, крові і вина. Досить лише вгледітися, вслухатися, всмакуватися...
Невже пролетар переміг?
Є інший Львів, Львів убогий. Не бідний, а саме убогий - стандартний спадок комуністичної епохи, травми свідомості і середовища. У нього - півтора історичного шару - радянський і трошки пострадянського пилу.
Пам'ятаю невеликий шок після подорожі в гості до однокласника на Сихів. «Як ви там живете в центрі? Душно, тісно, зелені немає, шум, плісенню і сечею тягне з під'їздів... От тут - досить сонця, в футбол можна пограти, і взагалі - затишно». На його думку, затишним був закуток в величенькому подвір'ї між трьома панельними дев'ятиповерхівками, з заляпаними смолою дірками на стиках плит, викладених плиткою сіро-рожевого кольору, з будкою в центрі двору з написом «Обережно, газ!» в ролі архітектурної домінанти цього «комплексу».
Цей Львів також пробирається в серце старого Львова. Аргументація - так дешевше, ефективніше, ефектніше. Давай набудуємо ВІП-житла близенько до центру (в стилістиці «хрущовок», у кращому випадку, з вищою стелею, з ковкою на гратах нижніх вікон в примітивно-аграрному стилі). Давай поставимо парочку супермаркетів, і доштукуємо старі будинки ще двома-трьома скляними поверхами - ну бо чого не заробити? Недозароблені гроші - це втрачені гроші. Або давай ще пару банків а ля слоїки набудуємо - яка вам різниця, не у вас же ж в квартирі...
В один старий будинок вкладено більше душі і творчості, ніж в цілий совєтський мікрорайон. Ви собі уявляєте ліпнину в «парадному» панельки? А оці архетипні дві дірки в кожній гранітній сходинці (для килимів, між іншим), а мідні клямки, а ковані перила? А вітражі? Ні, навіщо пролетарю такі витребеньки?
Проте, видається, тут актуальніша психологія двірничок середини 90-х, що ходили попри старі будинки з довгими тичками, збиваючи відсирілі архітектурні «ізлішества». А шо, краще буде, як комусь на голову впаде?
Боязнь імперативів
Мабуть, нікого так не болить серце за Львовом, як у нас, дітей нашого міста, які з різних причин покинули його. Але хіба для тих, хто живе у Львові, це легше пережити - і пластикові вікна, і бетоновані трамвайні колії, і натицяні де попало білборди?
Ми поїздили світами, і маємо з чим порівнювати. Ми не з байок знаємо, що Львів - європейське місто, брат по духу з Віднем, Бонном, Брюсселем чи Копенгагеном. І коли затишні львівські дворики виасфальтовуються для того, щоб їх захаращити джипами, коли в різьблені брами впилюється «кодовий замок», коли розкішні сецесійні вікна замінюється на єдину шибку в пластиковому облямівку - ми відчуваємо, як наше європейське місто перетворюють в совковий сурогат, як його уподібнюють провінційному райцентру з трьома «об'єктами» - клуб-генделик, райрада і універмаг. Ну і ще вокзал, можливо.
Ми бачили знищені міста, і перший серед них - Київ, де оцими неохрущовками знищили, по суті, всю забудову дореволюційного періоду. Це місто, де двоповерхові будинки не мають права на існування, де логіка грошей витіснила здоровий глузд і здоровий смак. Де можна затоплювати підвали під капітальними сецесійними будівлями, записуючи їх потім в «аварійний» житловий фонд, зносячи і будуючи на їх місці свічки зі скла. Де можна будувати де хочеш, як хочеш і що хочеш. Де слова "hic mortui vivunt et muti loquuntur" (Тут мертві живуть і німі розмовляють, - напис на бібліотеці Львівської Політехніки) уже неактуальні - те місто уже оніміло і померло.
Львів повинен зберегти своє лице. Так, бути собою не завжди зручно - проте були і незручніші часи. І якщо раз зігнутися - за старим погорбленим калікою, покаліченим бездумними новобудами, залишиться тільки стара слава - як за Мікенами, Новим Орлеаном чи Кенігсбергом.
Хочеться повертатися до Тебе, Львове... Повертатися, коли...
Фото з сайту www.lvivrem.org.ua