У понеділок найпершою межею, яку хочеш переступити, – це просто купити квиток. А далі – повільно спуститися. До глибоких підвалів. Між тим, до босих ніг чіплятиметься сіре пір'я, смагляве повітря ставатиме все густішим. А зал пахнутиме осінню.
Ніким нелюблений жіночий простір. Розкритий, але байдужий. Музика індійських йогів, яка повільно починає тебе наповнювати. Під неї легко лишати буденний світ. Пальці холоднішають. Тут холодно і багато пилу. І крізь пил - середньовічна, непрокреслена геометрія, кажуть, що так й ворожити можна. Сталеве світло падає на долоні, плечі, губи, як дощ. Холоднішають пальці. Хочеться лягти на пісок. Твій сліпий музикант знову веде тебе за собою...
Ти ще пахнеш кавою, досі. Три жінки, вдягнуті так, як була б вдягнута Єва, якби хотіла лишатися собою, а водночас й сховати себе від чужих очей. Сіро-зелена музика - тональності океанського простору, пальці холоднішають, і три відсторонених жіночих тіла, просто тут, лежать на піску. Тілесність як епіцентр.
Ця фантазія, вигадка, арт-загадка, провокація насправді є ніякою не виставою, а актом. Який починається з погляду. І на погляді - як канаті - твориться...
...Запорошені холодними, сухими пісками, вони втрьох, змінюючи одне одну, творять оту чорняву дівчину, що навпроти тебе. Або й оцю маленьку, певно першокурсниця - що сидить зліва, за кілька місць. Або тебе. І відбивають тінь, облич усіх чоловіків, - тих, які живуть на світі, у четверговому Львові дивляться телевізор. Це заворожує - спостерігати чоловіків у час жіночого монологу. Поступово, повільно, важко зал розрізає бічне світло - і зміст.
Усміхнена, стомлена, океанна Жінка і Чоловік - безтямно, несамовито справжній у цей сліпий момент. Коли він забув про свою маску, і його обличчя - таке, як буває у дитини, у перші секунди відкриття світу. Розгадана енігма.
...Колись давно, задовго до оцього початку вони, ці три колоскові дівчинки, повільно, на зриві і фантомних болях, проходили всі свої ілюзії, звільнялися від своїх мармурових, камінних спогадів, темних чуттів. Тепер - трохи байдужі до нас, спостерігачів збоку. Бо мають своїх богів. Вони самі для себе, і самі в собі, у тексті й поза ним, час до часу сміються густим сміхом... І ніщо не може скинути їх з натягнутого канату, густий, глибокий сміх ховає від чужих алюзій.
Перетворення, до яких далеко навіть Кафці далеко. Ти нарешті зважуєшся - просто під час вистави - непомітно встати й підійти до цієї Джейн, Мері, Беатріс, Катрусі, Мар'яни, Єви - і ще мільйони імен - все це одна «ти», - відгорнути вельон зі свого лиця, щоб вона виразно бачила твої очі - і - на одному пронизливому погляді - ступити у холодну воду. Там, де тепер вона сама. А потім - сипати у її долоні холодний пісок. Змішувати її жовте волосся з повітрям...
Наскрізність
Другий рік поспіль у Львові - завжди підкреслено цнотливому місті - звучить цей наскрізно відвертий текст - про жіноче тіло, тобто про душу. «Монологи вагіни» - задокументовані сповіді із двома сотнями жінок, різного віку, шкіри, життів. Авторка - американський драматург Ів Енслер.
Монологи звучать навесні - від березня - до першого літа, у вібрації розпечених вулиць, асфальту, людського поту, запалених очей, роздертих думок, в потоках слів, осуджень, рецензій. Звучать, на щастя, самі собою, самодостатньо.
«Створення будь-якої вистави - це інтим, - зауважив якось режисер вистави Вадим Сікорський, у якого до «Монологів» у його житті були й «Політ над гніздом зозулі», «Арт», «Загадкові варіації», «Амадей», «Криваве весілля», «Кайдашева сім'я», «Криваве весілля», «Ханума», «Хелемські мудреці». І цього достатньо - від режисера. Далі розпитувати його про «методологію» світла, кольору і звуку - зникає будь-яка потреба.
І хоча в деяких рецензіях про «Монологи...» писали, що «...ані режисерська, ані акторські роботи не спромоглися оживити мертвотної драматургічної основи, яка не видалася надто художньо потужною, щоб бути зарахованою до художньої публіцистики, не кажучи вже про царину мистецтва. І «як форма соціальної психотерапії, така драматургія, звісно, має повне право на існування». Проте по цьому задумуєшся: а коли, власне, потрібна «художня потужність»? Тоді, коли працюємо з формою заради змісту? Але буває зміст, який не потребує будь-чого, окрім як «бути». Будь-яка форма спотворює його, і сприймати його можеш - лише без неї. Як душу - без одягу.
«Монологи...» могли б бути дещо іншими. Менш відвертими. Менш пояснюваними через розум. Більш таємними. Я б забрала б звідси кілька слів, фрагментів, кілька нот. Якби була режисером. І якби не була б жінкою...
Але якби була - то не піддавала б цю річ жодному аналізу. Вона - написана для нашої підсвідомості...
P.S.
Оскільки «критика» на ZAXID.NET (зрештою, не тільки) переважно легко класифікується за кількома основними претензіями, то наперед скажу, що, по-перше, цей текст не є науковою статтею, проповіддю, сповіддю, рецензією, філософським есе, журналістським матеріалом, а лише «відчуттям-у-тексті».
По-друге, текст - є жіночою прозою. Або нежіночою прозою. Або навіть, може, й не прозою. Відтак, обговорювати «стать» письма - марна річ.
Назву «Львів як жінка» варто розуміти як поетичну метафору, оскільки жодним текстом, твором, есеєм - «жіночність» Львова, переконана, описати неможливо.
Про все інше можемо говорити.
Фото зі сайтів https://www.meyerhold.ru/, https://www.ozon.ru/