Стаття Ігоря Клеха «Деурбанизация: львовский опыт» застала мене зненацька і в особливий момент. «Особливість» моменту полягає в тому, що тема «Львів і я» залишилася чи не єдиною, про яку мені хочеться писати і думати. А ще тому, що саме зараз дочитую другий том «Історії Львова», в котрому йдеться про формування саме того міста, деурбанізацію якого оплакує Клех у своєму есе. Тому, на відміну від Наталки Римської, не кажучи вже про більшість дописувачів з форуму, я дуже добре розумію, про що пише Ігор Клех.
Звичайно ж, Клех (якого знаю як порядну людину і прекрасного письменника) зробив велику помилку, протиставляючи «село» містові і роблячи його винним за те, що Львів втрачає своє особливе обличчя (). Попри всю незаперечну роль «селюків» у профанації міської культури та європейської архітектури Львова, це некоректно і несправедливо щодо усіх вихідців із сіл. Адже багато з них були людьми, що формували образ Львова, такий любий авторові «Поминок по Каллимаху». Я мав надію, що цю тему ми закрили ще наприкінці 80-х років, вводячи в обіг поняття «рагуль», як втілення агресивної анти-культурності, котра буває властивою як мешканцям сіл, так і мешканцям міст. Тому Клехове «реванш села и его пиррова победа над городом» різонуло вухо не стільки неетичністю, скільки неактуальністю. Адже левандівський рагуль - львів'янин у третьому чи й п'ятому поколінні - нищить це місто значно ефективніше, ніж випускник університету сільського походження.
Очевидно, що десять літ, проведені Клехом поза Львовом, спричинилися до ще однієї суттєвої неточності у його тексті. Враховуючи той приватизаційний, будівельний, комерційний, споживацький etc «бум», що його добре описала Римська (), можемо ствердити, що у Львові відбувається не «деурбанізація», а «ре-урбанізація». Тобто зміна базових понять в оцінці міського життя: значення міста для його мешканців, якості і етосу суспільного розвитку, репутації міста в країні і світі.
Сучасні мешканці Львова є здебільшого людьми недружелюбно налаштованими один до одного, а тому не можуть творити єдиної громади. Бідніших і незадоволених життям ображає сам факт існування тих, хто купує нові помешкання, проводить там гучні ремонти, ставить попід вікнами нові автомобілі. Вони ніколи не будуть шанувати міста, яке належить «чужим». Багатші і самозадоволені (слово-мутант від схрещення «задоволених собою» і «самозакоханих») здебільшого є прагматиками й «успішними людьми», для яких поняття «музика у камені», «застигла сецесія» чи «національний П'ємонт» є поняттями якщо й не незрозумілими, то - безужитковими. Життя такої людини (і не лише у Львові) часто замикається в трикутнику: «офіс», де вона гроші заробляє, - банк, де вона ці гроші тримає, - клуб-бутік-ресторан, де вона ці гроші тратить. І якщо для забезпечення комфортного існування у цьому трикутнику потрібно наддлубати якоїсь там «сецесії», то це, як кажуть «джентльмени з Донецька», - «говно вопрос». Вони люблять себе у цьому місті, а не місто у собі.
Тому я добре розумію, про що пише Ігор Клех. Нам (мені і Клехові, й іншим) є над чим плакати, адже така «ре-урбанізація» є для нас рівнозначною «деурбанізації».
По-перше, тому що ми належали до приблизно одного й того ж мистецького середовища, живучи у Львові. Середовища, яке значною мірою спричинилося до творення образу Львова, як міста живої культури і всюдисущого міфу. Образ, який безпомилково зафіксували у своїх картинах і рисунках добре знані мені Юрко Кох і Влодко Кауфман, Славко Шимін і Микола Крицький, Петро і Андрій Гуменюки та багато інших художників мого покоління. (Підозрюю, що Клех міг би назвати значно більше імен). А ще ж - музиканти і письменники, скульптори і ковалі... Сотні ідей і одиниці здійснених проектів. Згадуючи дорогий мені Львів, я його часто бачу в образах, характерних для тих часів, створених цими людьми, тобто в образах незнайомих більшості тодішніх і нинішніх львів'ян.
А ще я, як і Клех, покинув це місто в тяжкі для нього і для нас хвилини 12 років тому. І всі ці роки, можливо, як і для Ігоря, воно залишається своєрідною «відкритою раною», прообразом «втраченого раю» - місцем, в якому хотілось би жити, та не дасться вижити.
Нічого дивного, що з такими настроями у нас проявляється тенденція до ідеалізації «нашого» Львова і підсвідомого прагнення законсервувати його у тому вигляді, в якому ми його залишили. Але це неможливо: на жаль - для нас, на щастя - для сучасних львів'ян. Бо все, що не розвивається, - гине. Коли австріяки розбирали міські оборонні мури, закривали Полтву і розривали археологічні пласти, щоб прокласти водопровід і каналізацію, мешканці середньовічного Львова теж могли ненавидіти цю «ре-урбанізацію».
Тому я з великою повагою і симпатією ставлюся до тих своїх старих знайомих, котрі не покинули місто, а пережили з ним кризові моменти. Вижили, розкрутили бізнеси, прикупили нерухомості і попри все це не забувають про той наш спільний «нереальний» Львів.
Нинішня «ре-урбанізація» Львова руйнує, передусім, образ нашого міфічного міста. Ту невловиму субстанцію «Леополіса», яку геніальний у своїх лаконічних і образних визначеннях Сашко Кривенко назвав «містом на перехресті соцреалізму і сюрреалізму». Неповторну красу якого можуть бачити тільки адепти міста-легенди, музику якого можуть чути лише посвячені в його таємницю, настрій якого можуть відчувати тільки охоронці його езотеричної повісті сивої давнини. Зрозуміло, що всього цього не можуть впізнати міські профани. Для них - це місто, якого ніколи не було.
Довідка ZAXID.NET
Володимир Павлів - редактор інформ-мовлення ТК ТОНІС, колишній головний редактор відновленого львівського тижневика Пост-Поступ, журналіст, есеїст.
Фото з сайту www.novynar.com.ua