На цій світлині початку XX століття бачимо нині не існуючий мур Бернардинського монастиря на перетині вулиць Валової і Сербської. З боку вулиці Валової на мурі – численні афіші і реклами. Точного року знесення цього муру виявити не вдалося, загалом його датують 1960-ми роками, принаймні зі свого дитинства я пам’ятаю цей мур у 1961 році.
Що дуже цікаво, за цим муром перший у Львові монастирський сад, який по ліквідації муру у 1960-х, став відкритим публічним простором: тут облаштували скверик із лавочками, а восени 2022 року поставили сучасну вуличну водяну колонку-свердловину. Другий монастирський сад в історії Львова відкрили для публічного огляду через 54 роки – 2015 року львів’яни вперше могли безперешкодно потрапити до Митрополичих садів собору Святого Юра, а від 2020 року тут постійно влаштовують концерти просто неба. Третій львівський монастирський сад – монастиря Бенедиктинок, точніше його частина, став публічним простором 2021 року – тоді відкрили Сад пам’яті Героїв АТО/ООС. Нині до деяких давніх монастирських садів Львова можна потрапити вільно, наприклад, до саду Францисканців чи Сакраменток, а до деяких, як Онуфрія чи Кармелітів (Студитів) – лише за щасливим збігом обставин.
На цій світлині, найімовірніше 1920-х років, ми бачимо Кайзервальд із боку вулиці Довбуша, нині це регіональний ландшафтний парк «Знесіння». Змієва гора ліворуч, гора Лева у центрі і яр на передньому плані виглядають досить голими й незалісненими, порівняно з теперішніми часами. До Першої світової війни Кайзервальд був значною мірою вкритий старим буковим лісом, і це була популярна зона відпочинку львів’ян, утім у часі російської окупації тут почалося масове вирубування лісу на дрова. За свідченням українського історика Івана Крип’якевича, залишки гарного лісу тут зберігалися до 1915 року, однак згодом територію вирубали і частково розорали під поля й городи. Таким оголеним Кайзервальд залишався і в польський міжвоєнний період, і лише 1951 року почалося масове озеленення оголених схилів для зупинки ерозії ґрунтів, тоді й з’явилися тут зелені насадження, які стали основою сучасного лісопарку.
У центрі світлини бачимо костел Святого Войцеха, нині це церква священномученика Йосафата і всіх українських мучеників, яка має адресу Довбуша № 24, а за нею визирає Копець Люблінської Унії. Історія цієї церкви дуже цікава, бо це чи не єдиний храм у Львові, який двічі закривала австрійська влада і один раз радянська. Костел Святого Войцеха, заснований 1607 року, в середині XVIII століття передали ченцям театинцям, утім у 1780-х роках рішенням австрійської влади монастир скасували, а храм зачинили і перетворили на пороховий склад. Наприкінці XIX століття храм повернули громаді і влаштували тут бурсу для студентів латинської семінарії. Однак під час Першої світової війни костел знову зачинили і конфіскували дзвони для потреб австрійського війська, тут тривалий час розміщувалися порохові склади.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleВдруге храм відновили 1932 року, але по Другій світовій війні тоталітарна радянська влада зачинила його і розташувала тут військову частину. В подальшому храм використовували під міське фільмосховище для зберігання кіноплівок. І нарешті втретє 1993 року костел передали згромадженню Воїнства Христового, а 1996 року його освятили як греко-католицьку церкву священномученика Йосафата і всіх українських мучеників.
За храмом на схилі Змієвої гори, де на світлині пусте місце, 2019 року заснували Домівку врятованих тварин, тут нині перебуває до тисячі різних тваринок, і кожен охочий може взяти тут песика і вигуляти його у парку «Знесіння», також кожний має можливість взяти тварину й до себе додому. Біля Домівки відбуваються Базари Добра – фестивалі, на яких кожна покупка та кожен донат спрямовані на порятунок бездомних тварин.
На світлині трохи праворуч видно стежечку зі сходами і перилами, яка прямує донизу в яр, нині ця стежка веде на вулицю Митрополита Липківського, де, поряд із новими приватними будинками, залишилися декілька одно- і двоповерхових будинків 1930-х років у стилі конструктивізму.
А на цій світлині 1910 року - Винниківський ринок, який тоді називався Личаківським. На передньому плані бачимо близько десятка торгівельних місць, хоча на той час ринок налічував 80 постійних торгових столів і 180 тимчасових торгівельних місць. Вочевидь решта місць – у глибині ринку за будівлею з вивіскою «Ресторан», власником якого був Адам Норманн. Ані ця двоповерхова будівля, ані одноповерхова, яка до неї прилягає, донині не збереглися.
Праворуч на світлині трохи вглибині бачимо корпус колишнього дитячого шпиталю Святої Софії (вулиця Личаківська № 44), нині це Навчально-лабораторний корпус кафедри оториноларингології Обласної клінічної лікарні. Цікаво згадати, що шпиталь Святої Софії, заснований 1845 року, був однією з перших у Європі дитячою спеціалізованою клінічною лікарнею, а власне нові корпуси звели тут у 1878-1880-х роках у стилістиці неоренесансу імператора Наполеона III.
На місці, де нині розташований Винниківський ринок, торгували ще декілька століть тому, утім регулярно організована торгівля на площі Святого Антонія виникла в середині XIX століття. Особливими товарами тут завше були крупи та борошно – спеціалізація Личаківського передмістя, звідси й назви вулиць, які залишилися до нашого часу: Круп’ярська і Мучна.
Про особливий і цікавий характер личаков’ян ми з вами вже неодноразово згадували. А тут варто відзначити своєрідний характер личаківської перекупки, як його окреслив письменник Ян Ґєринський: «Перекупки з площі Святого Антонія відомі своїми язиками. Не позаздриш господині, яка доторкнеться до товару з гримасою на обличчі. Одразу почує не одну пропозицію, оголошену так виразно і без двозначностей, що чим скорше заткне свої вуха і заповість собі ніколи більше не жартували з личаков’янками».
У другій половині XIX століття Личаківський ринок перебував у приватній власності – його власниками були Леон і Франциска Ґьофліхи, утім 1916 року ринок перейшов у власність громади міста. Тоді були проєкти реконструкції ринку на кшталт Галицького ринку, ба більше - йшлося про спорудження торгівельної зали зі скляним дахом, утім ці проєкти в життя втілити не вдалося.
Після встановлення радянської тоталітарної влади у Львові назву Личаківський ринок замінили на Винниківський. Давня назва Личаків чомусь не вельми подобалася новим московським господарям: вулицю Личаківську перейменували на Леніна, а Личаківська дільниця стала Червоноармійським районом, залишили тільки назву Личаківського цвинтаря.
Нинішній вигляд ринку значною мірою сформувався у 1970-х роках, коли була проведена його капітальна реконструкція. Тоді виникли сучасні торгівельні споруди, які залишилися до нашого часу. Під час цієї реконструкції з’явилося характерне мозаїчне панно біля головного входу і велика мозаїка на стіні житлового будинку за адресою Личаківська № 53. Мозаїка на стіні, яка вочевидь зображає колгоспниць із колосками пшениці – типовий зразок радянського монументального мистецтва 1970-х років - чомусь нагадує архаїку давнього Єгипту чи Вавилону.