Про будинки під номерами 9 і 10 на площі Міцкевича у Львові в 1990-і роки, напевно, говорили й писали найбільше, а минулоріч інтерес до них підсилився рішенням Верховного Суду про незаконне будівництво готелю Novotel. У новітній історії Львова ці дві будівлі переслідує якась нещаслива карма: раптова пожежа 1991 року в будинку №10 і обвал будинку номер №9 перетворили їх на руїни. А ці будинки мають славетну історію.
Будинок №9, який ще памʼятають не дуже старі львівʼяни, був збудований у 30-х роках XIX століття. 140 років тому в ньому розміщувався магазин світильників Рудольфа Дітмара, який першим у світі почав виробництво гасової лампи, винайденої у Львові. Магазин Дітмара був саме на розі, де за совєтських часів уже була популярна жіноча перукарня-салон «Мрія». У міжвоєнному часі магазин Дітмара замінив магазин ламп Міхала Пишнота.
У цьому ж будинку за Польщі містилися: Спілка міжнародних транспортних перевезень Шенкера, ресторан і бакалійні товари Ґурського, магазин «Світ панчіх», магазин мод «Владислава», магазин чоловічого одягу «Андре». Ще у 30-х роках минулого століття тут перебував Львівський союз мистців-пластиків, а вже за часів СРСР Обласне відділення Спілки радянських художників і Художньо-виробничий комбінат художнього фонду СРСР.
У цьому ж будинку в 60-70-і роки минулого століття був диспетчерський пункт таксі, а біля нього – стоянка, але таксі тут ніхто ніколи не бачив, тому що тоді вони були величезним дефіцитом, не те, що нині: викликати таксі не складає жодної проблеми. Цікаво буде порівняти ціни на таксі у 1970-х роках і сьогодні, враховуючи купівельну спроможність громадян. З другої половини 1970-х років посадка в таксі коштувала 20 копійок, і один кілометр пробігу теж 20 копійок. Тобто поїздка Львовом на відстань 5 кілометрів коштувала 1 карбованець 20 копійок. Нині середньодобова ціна пасажирського таксі у Львові на відстань 5 кілометрів складає 170 гривень. Середньомісячна зарплата в СРСР у 1970-х була 150 карбованців, нині в Україні середньомісячна зарплатня складає 27 800 гривень. Тобто на свою зарплату совковий громадянин міг здійснити 125 поїздок на таксі на відстань 5 кілометрів у Львові, нині український громадянин – 163,5 таких поїздок, це майже на третину більше. Тут нагода порозмірковувати щодо «дешевого» радянського життя.
Старші поціновувачі популярної музики памʼятають магазин «Мелодія» у будинку на вулиці Братів Рогатинців (тоді – Комсомольській), який прилягав до будинку №9 на площі Міцкевича. Тут можна було придбати вінілові платівки «офіційні» чи «легальні» в СРСР, а от заборонені «нелегальні» із західною роковою музикою – на стихійній «біржі» чи «скульожці», яка розташовувалася під будинком №9 і деколи сягала до тодішнього Будинку книги. Час зустрічі меломанів на «біржі» був щодня від 17:00 до 19:00. Тут не лише продавали західні диски, але й обмінювались ними. Меломани зустрічалися і мінялися платівками на один-два дні, тут все ґрунтувалося на довірі, бо всі всіх знали. Практика таких обмінів проіснувала до 1990-х років, а відтоді й вінілові диски, а згодом CD лише продавали і купували.
І ось несподівано у 1995 році раптово обвалилася частина будинку №9: просіли підвали, і за однією з версій, представники Спілки художників, які працювали в будинку, підрубали несучі мури у підвалах, створивши там майстерні, через що і завалилася сходова клітка. Одну з найстаріших памʼяток площі Міцкевича врятувати, на жаль, не вдалося, і через аварійність 1997 року будинок демонтували. Руїни будинку стояли пусткою понад двадцять років, і нарешті 2020 року виконком Львівської міської ради погодив будівництво на цьому місці готелю. За зведення взявся міжнародний готельний оператор з Франції Accor, і вже у другому кварталі 2026 року планують відкрити новий готель.
Аж тут неочікувано Верховний Суд України визнав це будівництво незаконним, зазначивши, що Львівська міськрада проігнорувала Закон України «Про охорону культурної спадщини», не погодивши будівництво з мінкультом і Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Відповідно до постанови Верховного Суду від 7 грудня 2025 року визнано протиправною і нечинною ухвалу міськради про проведення будівництва на місці будинку №9 на площі Міцкевича. Постанова Верховного Суду набула законної сили, є остаточною і не може бути оскаржена, утім навряд чи цей фактично вже готовий готель будуть зносити, але цікаво буде у цьому випадку простежити колізію між законом і здоровим глуздом.
Не менш відомий у Львові будинок №10 на площі Міцкевича теж було збудовано у першій половині XIX століття. На початку ХХ-го століття будівля належав родині Левицьких, яка мала тут розкішний магазин, в якому продавалися перські килими, китайське срібло і порцеляна, російські самовари, люстри і лампи. Син власника Казимира Левицького Станіслав, директор торгівельного банку, «прославився» у Львові тим, що на ґрунті ревнощів застрелив з револьвера свою коханку, акторку Опери, і, чекаючи на смертний вирок, отруївся у в’язничній камері.
У міжвоєнні часи в будинку розміщувалися магазин радіотоварів «Неутроден» і кондитерська «Delice». За радянських часів польський магазин радіотоварів перетворився на магазин радіоелектротоварів «Електроніка», де львівʼяни купували лампи, порохотяги, вінілові програвачі і магнітофони на котушках. Також тут містився магазин фототоварів, господарський магазин і ательє мод 1-го розряду «Черемшина».
1912 року в цьому будинку відкрили кінотеатр «Байка», потім «Геліос». Їх увіковічнили у тогочасній львівській вуличній пісеньці про кінолихоманку: «І майже щогодини повстають нові кіна. Там «Байка», «Фрашка», тут «Гельйос»… представлять драму-чар «Розбійник Зіґомар».
За радянських часів тут теж був кінотеатр – імені Івана Франка, в якому крутили старі фільми. А ще 1921 року на будинку зʼявилася суперсучасна світлова реклама, яка презентувала один із найбільших європейських ярмарків, що проходив у Львові в Стрийському парку, – Східні торги. Совєтська влада згадала про цю традицію аж у кінці 1960-х років: на даху будинку щовечора йшов світловий рухомий рядок новин, і натовп, який стояв навпроти – біля кінотеатру імені Лесі Українки на проспекті Свободи (тоді Леніна), з цікавістю довідувався про надої молока, врожаї цукрових буряків, про виплавку чавуну, про миролюбну політику СРСР і про агресивний американський імперіалізм.
На початку 1990-х, коли будинок був майже приречений, на його стінах писали і малювали учасники популярного авангардного фестивалю «Вивих», і тому будинок назвали «вивихнутим».
1996 року будинок на площі Міцкевича №10, а точніше його руїни, купив «Укрсоцбанк», і 2005 року було завершено будівництво споруди, яка явно не є окрасою центральної частини Львова. Нарікання львів’ян на архітектурний несмак цього будинку не пройшли непоміченими, і в народі він отримав назву «унітаз». Можна довго дискутувати щодо його архітектурних недоліків, але напевно, років так через пʼятдесят він так само, як і схожі його попередники, якщо й не буде гармоніювати, то принаймні не сперечатиметься з архітектурним середовищем Львова, як й інші нові будівлі, що спочатку ніби створювали дискомфорт, а потім мирно співіснували з більш давньою забудовою міста. Це, до речі, стосується і наступного будинку, про який ми вестимемо мову.
А це один із найвідоміших у Львові будинків, який має адресу площа Міцкевича №8 – Будинок книги (на жаль, тепер вже колишня назва), який до 1939 року був відомий як будинок Шпрехера. До нього на цьому місці стояв будинок у стилі історизму, де розташовувався ресторан «Монополь», у якому часто любив читати свіжі газети, попиваючи каву, Іван Франко.
Єврей Йона Шпрехер – фантастично багата людина, власник найбільшої будівельної фірми в Галичині – в житті також був фантастичним скнарою. Він усе своє життя харчувався лише картоплею з олією і завжди ходив пішки, бо шкодував 20 грошів на трамвай. Будинок Шпрехера завершили 1921 року в атмосфері потужних громадських протестів проти гіганта, який брутально вдирався в архітектурне середовище старовинного міста, затуляв із площі Міцкевича вигляд на Катедру і порушив обіцянку бути не вищим від пам'ятника Міцкевичу.
У Львові з 1910 року вийшла заборона будувати будинки, вищі, аніж чотири поверхи. Шпрехер спритно обійшов цю заборону, обдуривши міську владу аж на два поверхи: перший поверх (партер) тоді взагалі не рахувався, і над ним збудували нібито антресолі, а насправді повноцінний другий поверх, а над четвертим вибудували величезну мансарду. У міжвоєнний період у будівлі розміщувалися: консуляти Угорщини та Румунії, Французько-карпатське нафтове товариство, магазин готового жіночого одягу Акера і Бланка, магазин металевих виробів Апштейна, магазин «Парфуми, фарби і фотографічне приладдя» Лопушанського, аптека Стенселя і «Загальна книгарня».
За часів тоталітарного радянського режиму будинок отримав назву Будинок книги, бо тут розташовувались різноманітні книжкові крамниці: «Політична книга», «Дружба», «Навчально-педагогічна література», «Мистецтво». Особливо популярним був відділ іноземної літератури, і львів’яни, значна частина яких знала польську мову, залюбки купували тут польські книжки, серед яких траплялися навіть переклади творів, які були заборонені в СРСР. З боку проспекту Свободи розміщувалася аптека. Перед Будинком книги на початку і до середини 1990-х років, коли ще не з’явилися у Львові обмінники валют, була стихійна валютна біржа, де можна було обміняти гривні на долари.
Коли настають нові, більш прагматичні часи, назва Будинок книги залишається в минулому. Нині весь перший поверх будинку №8 на площі Міцкевича займають магазини брендового одягу.