Похмурі часи залишилися в минулому. Нині ударними темпами на львівських вулицях прокладають велодоріжки. Львівські роверисти віддавна очікували на це. Довгі роки вони вели нерівну війну з місцевими ретроградами за право стати повноцінними учасниками вуличного руху. І домоглися свого. А що тяжче дістається перемога, то солодшим є її смак.
Упродовж минулого десятиліття організації львівських велоаматорів кілька разів подавали на розгляд міських депутатів різноманітні ініціативи з розвитку велосипедного руху у Львові, де головною умовою була побудова велодоріжок.
Надії роверистів набули реальніших обрисів навесні 2007 року, коли Львів потрапив до числа міст-господарів Чемпіонату Європи з футболу. У червні того ж року ентузіасти з Управління культури й туризму Львівської міської ради за підтримки громадських організацій велосипедистів розробили й подали на затвердження депутатів Концепцію розвитку велосипедного руху, розраховану на 10 років. У ній було чітко записано: «Передбачити при підготовці вихідних даних на проектування нового будівництва, реконструкції об’єктів вулично-дорожньої мережі, першочергово на об’єктах, які планують будувати до Євро-2012, вимогу щодо облаштування велодоріжок». У згаданій Концепції було заплановано, що перші доріжки прокладатимуться ще 2007 року (для пілотного проекту планувалося взяти вул. Стуса). Утім міськрада так тоді Концепцію й не затвердила, тож під час поточних реконструкцій вулиць у Львові автошляховики продовжували нехтувати цією вимогою.
Крига скресла
Як кажуть наші північно-східні сусіди, обіцяного три роки чекають. Саме так сталося й у Львові: щойно 2010 року у стінах Ратуші з ініціативи міського голови постає робоча група з питань велоінфраструктури. Очолив її радник мера Олег Шмід, котрий сам є затятим велотуристом з більш ніж солідним стажем.
І робота закипіла. Робоча група, до якої увійшли депутати міської ради, члени міськвиконкому, представники організацій велоаматорів і навіть репрезентанти німецького Товариства технічного співробітництва (GTZ), розробила детальний план поетапної розбудови велосипедної мережі у Львові. «Ми домоглися того, що було переглянуто всі проекти ремонту доріг до Євро-2012, якщо, згідно з нашим планом, там мали б проходити велодоріжки», - повідомив Олег Шмід. За його словами, жоден велосипедний проект, який має реалізовуватися під час ремонтів вулиць Львова, не був відхилений. Хоча виникали певні труднощі, адже програму створення велоінфраструктури міська рада затвердила лише в травні цього року, тож більшість проектів ремонту вулиць не передбачали там велодоріжок. «Зайве казати, що проектанти не були в захваті від того, що до готових проектів доведеться додавати велодоріжку, але на рівні міського керівництва цю проблему вдалося вирішити», – запевнив радник міського голови.
Варто також зазначити, що на шляху розвитку львівської велоінфраструктури несподівано виникла ще одна перепона: недосконалість Державних будівельних норм (ДБН). Як пояснив Олег Шмід: «У них є багато розбіжностей і суперечностей. Наприклад, в одному пункті (п.2.12) зазначається, що смуга зелених насаджень, яка розділяє велодоріжку від дороги має бути три метри, інший пункт (п.2.25) дозволяє обмежувати смугу 80-ма сантиметрами. Якщо послуговуватися першою нормою, то у Львові практично ніде не вдалося б прокласти велодоріжку. Друга ж норма цілком придатна для нашого міста». Для вирішення цього питання довелося писати листи до Міністерства регіонального розвитку.
Кілька фінансово-технологічних моментів
Конструкція велодоріжки майже не відрізняється від конструкції тротуару. «Будовані зараз велодоріжки прокладають поруч із пішохідними доріжками. Для велодоріжок ми використовуємо асфальтобетон червоного кольору, щоб пішоходи краще орієнтувалися», – розповів Олександр Добоні, головний інженер підрядної організації «Онур», яка й займається ремонтом вулиць у Львові.
Що ж коштують велодоріжки для бюджету міста? «Вартість чорної велодоріжки шириною 1,5м – 220 грн за метр погонний, червоної – 290-300 грн. Загалом же облаштування велодоріжки збільшує вартість проекту ремонту вулиці на 10-15%», - відповів пан Добоні.
Львівська міська рада донедавна досить скептично дивилася на роверовий рух у місті й воліла виділяти гроші на інші, важливіші, на думку депутатів, проекти. Та цього року народних обранців немов підмінили: замість планованого раніше одного мільйона гривень на розвиток велоінфраструктури вони без жодних суперечок видали удвічі більше.
Про причини неочікуваної прихильності райців до роверизму розповів депутат міськради й водночас член робочої групи з питань велоінфраструктури Іван Гринда: «Спершу був брак інформації щодо розбудови велоінфораструктур у місті. Попередньо планувалося виділити один мільйон гривень на цю справу. Згодом, коли було опрацьовано схему велоруху, з’явилася вся потрібна інформація. Мені як члену робочої групи вдалося переконати депутатів, що на цю справу варто виділити два мільйони. Я переконаний, що, якщо виникне така потреба, ми надамо й більше коштів у процесі перегляду бюджету».
Велорух – інтегральна складова громадського транспорту?
Якщо щось іде надто успішно, то значить, ви чогось не зауважили – стверджує безжалісний закон Мерфі. Невже ми щось пропустили? Чи може просто на наших очах відбувається диво? З уваги ми таки випустили водіїв – цих найзатятіших ворогів велосипедиста. Чи можна собі уявити, що нашій українській людині за кермом зненацька спаде на думку перейнятися повагою до людини на ровері? Чи хтось повірить у правдивість історії про те, що якийсь водій, попри брак паркувальних місць, не залишив своєї машини на велодоріжці, а поїхав шукати вільних місць на легітимній стоянці? Вже мовчимо про ймовірність того, що шофер, повертаючи праворуч, дивиться у праве дзеркало: а чи не наближається велосипедист, а чи перекрию я йому шлях? Так, поваги і до пішохода, і до велосипедиста треба навчати ще з водійської школи, як це відбувається у всіх країнах Західної Європи.
Можна ще спробувати апелювати до Державтоінспекції. Зрештою, інспектори ДАІ свято обіцяють нам боротися з нахабними водіями, котрі ускладнюватимуть життя роверистам. Проте, пам’ятаючи, наскільки ефективною є їхня боротьба з недозволеними паркуваннями в центрі міста, навряд чи можна серйозно покладатися на їхню допомогу. Одними штрафами проблему не вирішувати, тут повинен бути комплексний підхід: велосипедна інфраструктура мала б стати не просто декоративним додатком до загального львівського екстер’єру, а інтегральною частиною нещодавно презентованої нової транспортної системи міста.
Чому б ні? У багатьох містах Європи велосипедний рух охоплює від 30 до 50 відсотків загальних пасажироперевезень. Утім розробники львівської транспортної системи, чомусь до роверистів ставляться більш ніж скептично. Як пояснив один із розробників системи – заступник начальника управління транспорту та зв’язку Львівської міської ради Андрій Білоус: «Ув’язувати нову транспортну схему з велоінфраструктурою немає сенсу. Це не взаємопов’язані питання. Я особисто за побудову у Львові велодоріжок. Але це питання стосується скоріше не громадського транспорту, а сфери організації дорожнього руху. Те, що велика кількість львів’ян пересяде на велосипеди, вважаю нереальним. Нині поїздки громадським транспортом у Львові сягають 1,1 млн на добу. Якщо припустити, що на велосипеди пересяде аж 50 тисяч осіб (що є дуже багато), то все одно це відчутно не вплине на громадський транспорт».
Велоаматори могли б навести безліч контраргументів щодо такої позиції. Але історія велосипедної боротьби у Львові засвідчує, що до їхніх слів міські урядовці прислухаються не надто охоче. Інша справа, якби своє вагоме слово промовили депутати міськради. Та чи готові вони до цього? Чи здатні львівські райці за зразком колег із Західної Європи пересісти на велосипеди? Депутат-ентузіаст Іван Гринда висловлюється з цього приводу не надто оптимістично: «Я то готовий розпочати зі себе. Але загалом про депутатів можу сказати, що вони, якщо й готові пересісти на ровери, то хіба що на Range Rover’и».
Зрештою, хай хоч так, треба з чогось почати. Наразі ж зі всіх завсідників Ратуші свій ровер на велопаркінгу на площі Ринок, 1 залишає тільки бравий вояка Шейк.