Обидва львівські хроністи датують перший міський водогін 1407 роком. Бартоломей Зиморович називає ініціатора водогону Петра Штехера міським наглядачем, Денис Зубрицький – бургомістром, утім обоє єдині у думці, що воду до міста провели з наділу шпиталю Святого Духа на личаківських пагорбах, і це було зроблено за допомогою глиняних труб, які прямували до площі Ринок. Та вочевидь перший львівський водогін усе ж народився на сторіччя раніше. Як показують матеріали археологічних досліджень 1997 року, перший львівський водогін XIV століття, виготовлений із керамічних труб, з’явився у кварталах навколо Старого Ринку на Підзамчі.
Він прямував від джерел на сучасній вулиці Кривоноса в бік єврейського кварталу, був виявлений на глибині близько чотирьох метрів, завдяки цьому непогано зберігся і що цілковито феноменально – на момент розкопок цими керамічними трубами все ще надходила джерельна вода, тобто львівський водогін безперервно працює вже близько семисот років. Таким чином можна зробити висновок, що у княжому місті розвиток водогінної мережі відбувався швидше, аніж у середмісті і незалежно від постачання водою центру міста.
Керамічні водогони, поширені у тих регіонах південної України, де немає лісу, як-от у Білгороді-Дністровському, не прижилися у Львові насамперед через свою дорожнечу. Вже на початку XV століття магістрат ухвалив рішення споруджувати нові лінії водогону з дерев’яних труб, як це було у більшості міст Західної Європи, на такі дерев’яні труби останніми роками у Львові часто натикаються під час розкопок археологи. Проте незамінними керамічні труби залишалися у лазнях, де вони контактували з гарячою парою. Рання поява у Львові водогону та лазень східного типу була пов’язана з посередництвом переселенців-християн із Північного Причорномор’я, головно вірмен.
Запорукою дотримання гігієни у середньовічних містах було регулярне й організоване вивезення сміття та відвід фекалій. Як свідчать хроніки, вже від 1408 року санітарні функції були закріплені за міським катом. Він відповідав за вивіз нечистот і сміття та виловлювання бродячих собак. Від 1548 року було введено спеціальну посаду асенізатора, а в першій половині XVIII століття існувала традиція двічі на рік – перед Великоднем і святом Михаїла проводити генеральне прибирання міста із залученням мешканців приміських сіл.
У Львові від початку XV століття була й своя система водовідведення, за яку відповідав «каналізатор», а у 1479 році у середмісті брукувалися вулиці та споруджувалися підземні канали для відведення надміру води та нечистот. Окрім своїх основних обов’язків, пов’язаних із захистом справедливості, кат повинен був стежити за порядком на Ринку та вулицях міста. До його компетенції належав нагляд за прибиранням вулиць від сміття, гною і падла. Брудну роботу йому допомагали виконувати помічники. За п’ять днів роботи на прибиранні міста на початку XVIII століття їм у середньому платили 3 злотих і 20 грошів.
Першу історичну згадку про львівський бордель ми маємо завдяки турботі міста про справи комунальні: архівний документ, датований 1450 роком, засвідчує ремонт водогону у цьому пікантному закладі, на що було витрачено 12 грошів. Хроніка 1452 року констатує, що у місті щораз більше зростали лад і заможність: Ринок і головні вулиці були вже забруковані, для чого місто щороку наймало брукарів і рурмістрів для утримання водогонів і підземних каналів, якими з міста відводилися надлишок води і нечистоти. У 1462 році вже постійно брукували місто й вулиці, і брукареві Мартинові Вербі з челяддю платили 9 грошів на тиждень.
Хроніка під 1487 роком повідомляє, що на деяких бічних вулицях ще була дерев’яна бруківка, але того року її здерли і поклали кам’яну, як і в інших частинах міста. Також і громадські дороги, які перед тим тимчасово зміцнювали планками та деревом, від 1491 року розпочали викладати бруківкою, а вулиця Вірменська у кінці XV століття була забрукована, мала водогін та зливну каналізацію. З часом кількість водогонів у місті поступово зростала, так наприкінці XVIII століття їх було вже шістнадцять. Але й донині нам невідомі усі джерела, якими вони живилися, бо місце їх розташування з міркувань стратегічної важливості трималося у таємниці. Коли 1648 року під час облоги міста військами Богдана Хмельницького один із українців-містян показав гетьманові головне джерело, яке постачало воду до міста, і козаки його відрізали від водогону, хроніст розповідає, що обложені львівські містяни «пили воду з нечистотами».
***
Найбільш буремні й вікопомні події у Львові, що стосуються водогону та каналізації, пов’язані із «вигнанням» єдиної львівської річки Полтви під землю. Позбавлення у другій половині XIX століття чвертьмільйонного міста ріки було справді рідкісним випадком в історії міст. Брак води побільшило й засипання на початку XX століття численних ставів Львова, до їх переліку передовсім належать Паненський і Пелчинський в околицях Вульки. Властиво від того часу набрало популярності прислів’я «Lwów nie każdemu zdrów», тобто «Львів – не для кожного здоровий». Зважаючи на те, що Полтва була сильно забруднена викидами міської каналізації, у квітні 1839 року почалося закриття її русла в центральній частині міста [на головному фото]. Матеріал, отриманий від розібраних міських укріплень, використали для спорудження каналізаційних колекторів, а оборонні рови стали для цих колекторів основою.
Головні роботи із засклепіння Полтви виконали у 1883-1892 та 1896 роках і завершили 1905 року. Львів, утративши свою річку, взамін одержав одну з найдосконаліших каналізаційних систем у Європі. По засклепінню Полтви та ряду інших потічків міська влада намагалася багато зробити для оздоровлення Львова шляхом усунення багнистих місць, де стоячі або протічні води спричиняли шкідливі випаровування. Було засипано багато стоків і калюж, зокрема Єзуїтський парк (нині імені Івана Франка) осушили дренажними трубами, після чого значно поменшало днів у році, коли вологий туман висів над парком.
На переламі XIX і XX століть багато було зроблено і для покращення водогону та каналізації. Давніше у Львові існували лише стокові канали, запроваджені ще у XVII столітті. Вони мали сполучення з монастирями і прилеглими до них забудовами. Зведені здебільшого з ламаного каменю на вапняному розчині з нещільною посадкою вони спричиняли зараження ґрунту і підземних вод. З розвитком міста на підставі плану, розробленого Львівським політехнічним товариством у 1904 році, запровадили мережу нових модерних каналів, протяжність яких у 1910 році сягала вже вісімдесяти двох кілометрів. Оздоровленню Львова великою мірою сприяло запровадження власного міського водогону, який постачав свіжу і здорову воду. До того часу здебільшого металеві труби постачали воду з джерел до міських криниць, які із впровадженням водогону ліквідували.
У березні 1901 року відбулася церемонія відкриття нового львівського водогону. Це була феєрія водяної «архітектури» – високі струмені шести фонтанів підсвічували кольорові прожектори. Чиста й смачна вода з басейну ріки Верещиці, з Волі Добростанської компенсувала львів’янам брак вже остаточно забетонованої Полтви. У тодішній горішній частині вулиці Зеленої у березні 1901 року ввели в дію резервуари нового водогону, котрі використовуються донині. Починаючи від 1926 року воду до Львова подають зі Шкла, а від 1928 року з Великополя неподалік Волі Добростанської.
У 1952-1956 роках ввели в експлуатацію водозабори Кам’яноброди і Будзень, що однак було недостатньо для міста, населення якого зростало стрімкими темпами. 1958 року у Львові сталася вікопомна подія: було припинено цілодобову подачу води в міську мережу й запроваджено подачу води за графіком. Більше, аніж за пів століття, а саме 29 грудня 2009 року, цілодобове водопостачання у місті відновили.
Історію Львова неможливо собі уявити без водяних колонок, які помпували воду з артезіанських свердловин. Вони рятували львів’ян і під час Першої, і Другої світових війн, а також у часі водопостачання за графіком. Таких помп ще у повоєнні радянські часи було доволі багато навіть у центрі міста, ще в середині 60-х років минулого століття одна така колонка працювала на розі вулиць Підвальної і Лесі Українки. До нашого часу залишилося лише декілька працюючих помп у Львові, здебільшого в районі Левандівки і у Винниках.
***
Доволі цікаву історію мають львівські фонтани. На східному боці Площі Ринок не пізніше XVI століття був розташований водорозподільний пункт у вигляді водойми, над якою стояла велика бронзова статуя «Мелюзини» - середньовічної німфи з кельтських легенд, котра вважалася втіленням свіжої води. До водойми сходилися водогони, а потім звідти дерев’яними трубами вода постачалася до будинків, що було тоді надзвичайно дорогим задоволенням. Місто розросталося, і однієї розподільчої водойми було вже мало, тоді 1697 року на південно-західному розі Ринку спорудили ще одну – «Нептун», названу так від дерев’яної статуї бога морів. Третю водойму «Діану» спорудили у 1744 році у південно-східній частині площі.
Наприкінці XVIII століття на площі Ринок за проєктом видатного скульптора Гартмана Вітвера розпочалося спорудження чотирьох фонтанів на чотирьох кутах площі, які було завершено 1814 року. При будівництві фонтанів використали водойми. Кожний фонтан має восьмигранну чашу, котра міститься у центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші – скульптура персонажу античної міфології: богиня полювання Діана, герой Адоніс, бог морів Нептун і його дружина Амфітрита. Фонтани на Площі Ринок не є фонтанами у прямому розумінні цього слова: вода з них не б’є, а витікає двома струменями. Тому їх можна назвати скоріше криницями.
Їхні чаші заповнювалися водою, у яких до повоєнних часів, а точніше до 1944 року, коли продовольчий базар на площі Ринок ліквідували, торгівці зеленню і фруктами відсвіжували свій товар. Від польських часів біля фонтанів усіх чотирьох античних фігур на Водохреща 19 січня проводилися святкові урочистості. Від перших років української Незалежності у цей день біля фонтану Амфітрити проводилися надзвичайно багатолюдні посвячення води для греко-католицької та православної конфесій.
Згадка про Королівське джерело під Високим Замком з боку Підзамча сягає початку XVI століття, воно служить львів’янам дотепер, і у серпні 2005 року біля джерела з’явилася пам’ятна таблиця з написом: «30 листопада 1787 року о 12 годині дня об’явилася людям Пречиста Діва Марія і подарувала це джерело».
На місці теперішнього пам’ятника Міцкевичу два століття тому посеред річки Полтви був острів із капличкою Матері Божої з Лоретто. Саме на місці цього острова під час робіт із засклепіння Полтви вдарило сильне джерело, і тут вирішили збудувати криницю з тесаного каменю. 1862 року графиня Северина, дружина знаменитого і багатого графа Бадені вирішила залишити після себе у Львові добру пам’ять. Вона купила у Мюнхені гарну й величну фігуру Богоматері, виготовлену з білого мармуру, і встановила її на цьому місці. Згодом площа, яка мала назву площі Фердинанда, на честь намісника Галичини, стала називатися Марійською.
На початку XX століття польська громада Львова вирішила поставити пам’ятник своєму видатному поетові Адаму Міцкевичу. Пам’ятник хотіли звести на місці теперішньої фігури Богоматері, де б він дуже вигідно домінував у просторі центральної частини міста. Але підземні дослідження виявили, що склепіння Полтви, яка тут протікає під землею, не витримало б великого навантаження споруди. Найоптимальніше місце для Міцкевича виявилося його теперішнє, але ж тут неподалік стояла Матір Божа, і ось її вирішили перенести на місце, де спочатку задумали спорудити пам’ятник Міцкевичу. Проєкт нової криниці з фонтаном було завершено одночасно з пам’ятником польському поетові і споруджено на цьому місці 1904 року.
Це було після площі Ринок друге місце у Львові поза храмами, де на Йордана святили воду. Після 1939 року Матір Божа муляла очі безбожній радянській владі. Фігуру 1950 року зняли і перенесли спочатку до каплиці Боїмів, а тепер вона зберігається у церкві Святого Андрія. На її місці встановили добре відомий старшим львів’янам фонтан із міфологічними морськими потворами, відкриття якого відбулося 1 травня 1951 року. І нарешті 1997 року копія скульптури Матері Божої повернулася на своє місце.
Вулиця Джерельна у Львові має цю назву від початку ХІХ століття завдяки численним джерелам, які тут струмилися і використовувалися в купальнях і лазнях, згадка про Королівську студню у цій місцині сягає XVII століття. Після того, як 1826 року завалилася львівська Ратуша, двох левів, які в ній служили консолями балкону, перенесли на вулицю Коперника і встановили біля костелу Святого Лазаря. Тут обладнали криницю, яка давала містянам кришталево чисту воду ще за польських часів. Довгий час криниця не працювала, декілька років тому її відновили.
Студня з фонтаном до середини XIX століття стояла на площі Генерала Григоренка на місці теперішнього пам’ятника правоохоронцям. Схожа студня з фонтаном у середині XIX століття стояла й неподалік театру Скарбка (імені Марії Заньковецької) на місці, де потім спорудили Великий міський театр на площі Голуховських (тепер Торгова), на площі Старий Ринок біля синагоги прогресистів, на площі Соборній, на площі Ярослава Осмомисла. Фонтан до кінця XIX століття стояв на теперішньому проспекті Шевченка на місці пізніших пам’ятників Фредру і Грушевському.
На площі Митній віддавна стояла студня, яку 1839 року прикрасили чавунні скульптури Афродіти і два сфінкси, з яких лилися струмені води. Фігури ці привезли з Моравії, з металургійного заводу князя Зальма. Сьогодні на площі Маланюка стоїть контроверсійний пам’ятник Францу Ксаверу Моцарту, а приблизно на цьому ж місці до 1941 року стояла студня зі скульптурним фонтаном.
Від початку століття до 1941 року, коли німці розбомбили пасаж Міколяша, біля входу до нього з вулиці Коперника 1 стояв надзвичайно гарний і коштовний фонтан із фігурою оголеної німфи з білого мармуру. На площі Галицькій там, де зупинка маршруток у бік Личаківської, 1880 року за проєктом скульптора Тадеуша Блотніцького був споруджений фонтан, оздоблений фігурою Світезянки, діви озера Світезь, яка стала героїнею поеми Адама Міцкевича. Після приходу «других совєтів» 1944 (за іншими джерелами 1950 року) Світезянка, на жаль, звідси безслідно зникла. У часи СРСР на цьому місці працював фонтан, який переобладнали у 1980-х роках і реконструювали зовсім нещодавно.
За часів СРСР у Львові запрацювали фонтани біля головного залізничного вокзалу і навпроти заводу кінескопів (споруджені у 1954-1955 роках), біля аеропорту (споруджений 1955 року), фонтан з фігурами лебедів у горішній частині Стрийського парку, на алеї біля павільйонів (споруджений 1956 року), перед будівлею телецентру на Високому Замку (споруджений 1957 року).
Від 1950-х років і до кінця 1960-х на площі Івана Підкови працював невеличкий фонтанчик, з нього пили воду голуби, які у ті часи селилися на площі, багато львів’ян приводило сюди своїх дітей погодувати голубів. Від 1950-х років на території багатьох львівських підприємств працювали фонтани, найбільші на території хімфармзаводу і мехсклозаводу. Фонтан за схожим принципом досі працює і на озері з лебедями у Стрийському парку. У 1970-х роках скульптурно обладнали декоративні криниці у Стрийському парку та парку Залізна Вода.
Після реконструкції площі Митної 1976 року тут спорудили фонтан із фігурою хлопчика. У 1978 році спорудили криницю з барельєфом Водолія на вулиці Коперника навпроти дзвіниці церкви Святого Духа. 1978 року навпроти готелю Львів відкрили перший у Львові фонтан зі світломузикою. У 1980-х роках спорудили фонтан навпроти входу до Парку культури. До 1970-х років в усіх парках Львова і багатьох скверах ще стояли невеличкі фонтанчики з питною водою, де відкручуючи краник, можна було пускати струмінь води на порядну висоту.
* * *
Для прибирання міста здавна традиційно використовували в’язнів львівських тюрем. У 70-х роках XVIII століття австрійська влада спробувала відновити цей звичай. Австрійський карний кодекс передбачав як одну з форм покарання примусові роботи. Утім користі з підневільної праці було мало. Арештанти усіляко саботували наведення чистоти у місті, дорогою на сміттєзвалище умисне скидаючи з навантаженої фіри просто на бруківку сміття і багно. Саме тоді у Львові й народилася приказка «Працюють, як на магістрат», що означало винятково погану роботу. У радянські часи цю традицію відновили: дрібні хулігани, засуджені до п’ятнадцяти діб ув’язнення, відпрацьовували покарання на прибиранні міста. У часі незалежної України про таке майже ніхто не чував, але в листопаді 2010 року популярну львівську співачку Людмилу Ясінську за керування автомобілем у нетверезому стані, покарали сорока годинами громадських робіт. Місцева зірка під прицілами фото- і телекамер підмітала вулиці, а директор ЖЕКу, де вона працювала, залишився її роботою задоволений. Утім цей випадок залишився унікальним.
На головному фото засклепіння річки Полтви перед Скарбківським театром наприкінці 1890-х років.