Марті Дідулі – 22 роки. Нещодавно дівчина повернулася із християнських місій у Гондурасі. Там провела майже рік. 11 місяців викликів, буднів поруч із людьми, які щодня борються за виживання. Саме там, каже дівчина, життя неймовірно крихке, а щастя таке безумовне.
Спочатку Марта зовсім не планувала волонтерити у організації «Дім серця».
«Я не розуміла, що вони роблять в тому домі серця, бо вони фактично лише мають своїх друзів, з якими спілкуються, і нічого особливого, ніякої матеріальної допомоги на відбудову шкіл. Ну, словом, нічого такого особливого, як мені здавалось в той момент», – розповіла Марта.
Втім за рік Марта вже готувалася до поїздки в Гондурас саме як волонтерка цієї організації. Взяла академвідпустку в Українському Католицькому Університеті, де здобувала фах соціального працівника. Навчання — на паузу і дві доби дороги в найбідніший район Тегусігальпи. Батьки відпустили, хоча й дуже переживали.
«Ну, зізнатися, я тоді був у якійсь амнезії, бо я до кінця не розумів, про що йдеться. А власне щодо "відпустили" чи "не відпустили", то це вже був той випадок, коли я не мав відчуття, що я можу не відпустити», – пригадує свої переживання Петро Дідула, батько волонтерки.
Марта – одна із п'яти дітей сімейства Дідул. Усі подорожують чимало. Лише вона побувала в майже двох десятках країн. Втім така не надто безпечна подорож мала глибоке християнське підгрунтя – саме це і заспокоювало батьків.
«Тобто це не є лише поїхав і вернувся. Воно пов'язано з твоєю вірою, з твоїм "так" для Бога. Це є дуже важливо, щоб зрозуміти, чому ми як батьки не могли зупиняти її», – додає батько.
Осередки «Дому серця» є в понад 20 країнах світу. Їхнім завданням, місією, є підтримувати знедолених людей, ставати їм друзями.
«Ми пропонуємо такі три вікенд-формації і потім стажування перед поїздкою в місію. Воно триває два тижні. Потім маємо ще час познайомитися і дивитися, чи дійсно людина підходить для таких волонтерств», – розповіла Ода Ґієт, відповідальна за «Дім серця» у Львові.
Переліт і перший шок
Контраст гондураських реалій інколи доводив Марту до сліз.
«Я досить багато плакала, але в перший тиждень. Це був час, коли я була справді вражена стражданнями, які там є, бідністю і тим, з чим мені прийдеться жити цей рік. Де діти часом не мають що їсти, де школи на дуже-дуже низькому рівні, де сім'я...ну, нема такого як сім'я. Вони працюють, продаючи щось на вулиці. Можуть прибирати, можуть прати одяг комусь – це, до речі, дуже популярно, щоб жінки прали комусь одяг. Тобто це зовсім інша реальність», – каже Марта.
Важко далась і акліматизація. Шалена спека, без кондиціонерів, адже стиль життя у спільноті мав бути максимально наближеним до того, як живуть тамтешні люди. Там Марта перехворіла коронавірусом. Ще й мала гарячку Денге, її підхопила через укус комара.
«Загалом хвороба Денге – досить серйозна хвороба, від якої можна вмерти, але за умови, якщо ти справді не їдеш у лікарню. Ввечері мене почали боліти суглоби, а вранці я прокинулась, то в мене вже була температура понад 39 і ми одразу поїхали в лікарню, мене одразу госпіталізували», – продовжує розповідь дівчина.
Утім борола недуги і душевні кризи, здобуваючи щось значно цінніше.
«Я розумів, що цей досвід є неймовірно важливий для неї. Але не тільки для неї, але взагалі для цілого нашого українського соціуму. Ми дуже-дуже зав'язані на тому, що ми живемо зле, а можна жити краще. Але ми живем дуже добре, якщо розуміти світ не лише на лінії Париж – Київ», – розповів Петро Дідула, батько Марти.
А Марта додає: «Кожного дня я зустрічалась з дітьми і з людьми, які, розкриваючи свою історію, давали мені зовсім інше бачення світу. Найбільше, мабуть, мене вразило, як такі бідні люди можуть бути такими щасливими водночас».