Готовність громадських організацій Львівської області об'єднати зусилля, щоб не допустити ескалації напруженості 22 червня демонструє, що українське суспільство починає прозрівати і розуміти, наскільки цинічно його використовували всі ці роки. Те, що замість вирішення актуальних проблем розвитку країни пройдисвіти, які називають себе політичною елітою і претендують на звання батьків нації, постійно шукають і знаходять теми, що роз'єднують країну, – інакше як свідомою роботою з демонтажу України не назвеш. Але покладати всю відповідальність на політиків я б не поспішав. Якби суспільство не піддавалося на ці банальні провокації, його б так грубо не використали.
Рішення громадських організацій Львова вшанувати пам'ять жертв Другої світової – перший крок до самостійного розуміння ставлення до історії. Від цього розуміння недалеко і до наступного кроку – можливості перестати жити війною і пам'яттю про неї як ідеологічним фетишем.
Це те, до чого давно вже прийшла Європа. Так, тут теж з повагою ставляться до ветеранів. Але – з повагою та співчуттям. Тому що чудово розуміють: будь-яка війна – це завжди трагедія. Тому намагаються жити не війною, а миром. А дослідження складних аспектів історії воєн залишають фахівцям.
Натомість в авторитарних суспільствах пам'ять про війну культивують – і що менше залишається живих учасників трагічних подій, то голосніші фанфари. Не випадково в Радянському Союзі День перемоги став вихідним через багато років після закінчення війни – коли стало зрозуміло, що деградуючій державі нічого запропонувати своїм мешканцям, окрім глорифікованої історії однієї з найстрашніших воєн сучасності. Це прагнення підмінити реальність міфом збереглося і в наш час. Пам'яттю про трагедію прикривають злодійство, некомпетентність, брехню, неповагу до співгромадян. Лискучі багатії, що насолоджуються життям в розкішних резиденціях, п'ють чарку з убогими старими ветеранами у повній впевненості, що це і є демонстрація поваги до подвигу. Юні безумці цих самих убогих стариганів б'ють у повній впевненості, що це і є демонстрація зневаги до радянського минулого. Але ж є в цій країні нормальні совісні люди? Не може ж так бути: багатомільйонна країна – і без нормальних людей?
Рішення громадських організацій Львова показало, що цих нормальних людей насправді чимало. І у Львові, і в Києві, і в Полтаві, і в Харкові, і в Донецьку – скрізь. Цим людям просто потрібно навчитися себе поважати.
Віталій Портніков