На диво, чи не найгіршими користувачами проекту „незалежна Україна” виявилися саме ті, хто найбільше жадав його втілення та приклав до того максимум зусиль!..
Господарська руїна, яка настала по здобутті незалежності, на львівських теренах розбуялася найсильніше й тривала довше, ніж деінде. Нині статки львів'ян є наймізернішими з-поміж мешканців великих міст України, вони найчастіше змушені покидати свою малу батьківщину в пошуках гідного заробітку. Жахливий стан міської господарки вражає приїжджих, а культурне життя - тільки бліда тінь того, яке вирувало у Львові за Польщі чи за совєтів... Одне з небагатьох в Україні, Місто Лева та його регіон досі не мають власного проекту розвитку, зрозумілого громаді та підтримуваного місцевими елітами.
Виглядає відтак, що дискусії навколо львівської проблематики потребують виходу за межі тих усталених рамок, в яких ці дискусії точаться протягом уже без малого двох десятиліть. Ми явно чогось недобачаємо в самих собі й у навколишньому світі, якщо легко надаємося для використання сторонніми чинниками без ефективної „подяки" з їхнього боку; якщо раз у раз констатуємо, що наслідки наших зусиль не відповідають очікуванням і... далі довіряємося діячам, котрі надихнули нас на ті безплідні зусилля. Спробуймо ж окреслити деякі важливі площини львівських проблем, які зазвичай залишаються поза розглядом, не привертаючи уваги ні політизованого загалу, ні його політичних та інтелектуальних провідників.
Можна аргументовано критикувати совєтську стратегію розвитку Львова, проте фактом є те, що українська влада успадкувала його як місто, де велика промисловість була основним працедавцем, експортером, забудовником та донором комунального бюджету. І, діставши цю спадщину, не знайшла нічого кращого, ніж пустити її на потік і пограбування.... Руйнівні процеси, які на повну силу розбуялися в промисловому секторі міста протягом наступних років, виявляють симптоматичну кореляцію з „антиіндустріальними" деклараціями місцевих політиків і посадовців купно з представниками гуманітарної інтелігенції.
Дотепер проблему годі вважати такою, що „сама розв'язалася". Заводи „ледве дихають", залишаючись при тому великими землевласниками та руйнівниками довкілля. Важкій промисловості не знайдено гідної заміни ні як годувальниці місцевих бюджетів, ні як платоспроможному користувачеві кваліфікації та інтелекту львів'ян. За півтора десятиліття всі неіндустріальні альтернативи розвитку Львова стало залишаються деклараціями, причому „випереджальний" демонтаж промисловості створює для цих альтернатив (банківська справа, малий бізнес, туризм, транзитна торгівля тощо) не стимули, а перешкоди... Між тим, у світовому поділі праці за Україною дедалі більше закріплюється статус експортера промислових товарів, вироблених упереваж на Сході й Півдні країни, куди відтак закономірно мігрують капітали та інвестиції... З тривогою констатуючи провінціалізацію Львова та Галичини, чільники громади „забувають" про такий важливий чинник цього процесу, як руйнування львівської індустрії за їхнього, щонайліпше, пасивного споглядання.
Звернімося тепер до іншої теми, теж тісно пов'язаної з провінціалізацією гордовитого Міста Лева. Наші політики та інтелектуали часто протиставляють „засадничу" європейськість галичан змосковщеному менталітетові „східняків". Проте маємо цілком очевидні докази того, що Львів обернений насправді спиною до Європи, натомість обличчям - до „євразійського простору". Попри історичні та географічні чинники, в культурному просторі сучасного Львова важко виявити ознаки польської присутності. У вільному продажі тут годі знайти польські друковані видання, аудіо- чи відеозаписи; в жодній кав'ярні ви не почуєте польської музики, а в кінотеатрах не побачите польських фільмів, і все це - на тлі навали аналогічних продуктів від північного сусіди. Галичани виявляють не раз подиву гідну обізнаність із подробицями інтимного життя російський „зірок", проте їхніх польських колег не знають навіть на імена. Розмовна мова львів'ян ущент засмічена русизмами, натомість катма новітніх запозичень з мов найближчих європейських сусідів.
Чимало львівських проєвропейців основною причиною такого стану справ уважають повільність європейських поступувань офіційного Києва, внаслідок чого, мовляв, на західних кордонах виростає новітній берлінський мур. Проте якби польський інформ- та культурпродукт мав реальний попит у Львові, ділові люди з обох боків кордону знайшли би способи „пробити" міждержавні мури та довозити й розповсюджувати тут цей продукт так само, як лампочки чи бюстгальтери. Але львів'ян цікавлять не польські, а саме російські інформація та культура! Як же стимулювати переорієнтацію культурних зацікавлень львів'ян у бік тих сусідів, у спілці з якими вони самі, згідно з даними соціологів, бачать історичні перспективи своєї країни та регіону?..
Погодьмося, мало хто з мешканців Міста Лева сприймає його лише як один із 25-ти обласних центрів України... При тому „надобласну" місію Львова розглядають зазвичай лише в двох аспектах. Сприйняття Львова як „столиці Галичини" узгоджується з фактами й не викликає особливих заперечень в Івано-Франківську чи в Тернополі, натомість вельми сумнівним є бачення його як „українського П'ємонту", духовного чи політичного центру тощо. Адже події на Півдні й Сході, ба навіть у стольному Києві розвиваються здебільшого явно не за львівськими сценаріями, до того ж найпалкіший адепт місіонерства не годен назвати ті важелі та ресурси, за допомогою яких 7-е за величиною місто країни могло би реально здійснювати якісь загальноукраїнські місії.
Логіка підказує інший керунок пошуку львівських перспектив. Історико-географічні обставини склалися для Львова унікально: найменше з міст України, спроможне претендувати на тривку й вагому місію поза рамками адміністративного регіону, має водночас найобширніший потенційний терен свого місіонерства! Рухаючись від західного кордону вглиб України, ми проминемо 10 із 25 її регіонів, перш ніж зустрінемо найближчі міста, співставні зі Львовом своїм демографічним, виробничим, культурно-інформаційним потенціалом. Ба більше, вкрай малоймовірною протягом наступних кількох десятиліть слід уважати появу на цій території потужніших за Львів урбанатів. 10, або навіть „тільки" 8 областей, політично, економічно й духовно згуртованих навколо галицької столиці, являли би собою силу, яку ніхто в Україні не годен був ігнорувати. Якими могли би бути конкретні форми й вияви львівського лідерства, як зробити цю ідею привабливою й корисною для волинян, подолян, буковинців?.. Змістовних розважань на цю тему чути майже ні від кого не доводилося.
Наразі виглядає, що в оцінці перспектив рідного міста частина львів'ян (впереваж „еліта" та близька до неї інтелігенція) ще живе стереотипами „героїчних" епох „оксамитної" та „помаранчевої" революцій, тоді як інші (в основному, простолюд) зовсім утратили віру в позитивні зміни. Між тим майже не зауваженими залишаються реальні можливості львівського поступу. Чи не час повернутися обличчям до реальності, панове? Мабуть, уже таки час...
Фото з сайту www.sweden4rus.nu Автор: ARUSSVEN