Будемо сподіватися на кращий варіант розвитку подій.
Поганий сценарій нашого розвитку, що не приводить до створення громадянського суспільства, виявився тривким. Нехай для нас і за нас усе робить ХТОСЬ, наприклад політичні партії. Люди не об’єднуються у громади, не зацікавлені мати своїх персональних представників у владі. Тому не голосували за мажоритарників як за своїх представників, а лише як за членів тих же партій.
Хоча ці вибори для покращення реального життя людей значно важливіші від парламентських чи президентських, у них взяло участь менше 50% виборців. Люди втомилися і збайдужіли. Втомилися від 182 партій. Обурюються, чому це вони не можуть об’єднатися? Ніби об’єднання маргіналів із трупами може витворити щось варте уваги.
Партія Регіонів набрала досить низький відсоток голосів. У порівнянні із відсотком чиновників, начальників, бізнесменів та інших колабораціоністів, готових іти на вибори під її прапором. Люди (виборці) тримаються гідно, хоча наша «еліта» вже давно повзає на колінах.
Вже виросло перше покоління в умовах свободи і незалежності, але можливо, що більшість молодих, самостійних, активних попросту не пішли голосувати. Основна маса населення пасивна, чується непевно і тому легко піддалася штучно навіяному перелякові. Старше, перелякане ще у радянські часи покоління далі шукає, хто би то їх захистив і все для них зробив. Розчарувалися у пошуках «доброго царя», то тепер шукають панацею у вигляді «твердої руки». Трамвайні розмови інфантильних галичан про тугу за «німцем із нагайкою» неочікувано матеріалізувалися в результатах виборів.
Європа і Америка послали нас подалі - в обійми Москви, тому люди шукають захисту від такої перспективи. Наприклад, у встановленні українського авторитарного режиму принаймні на місцевому рівні.
Заяви деяких «свободівців» про негайне зняття новообраного мера і круту зміну розвитку Львова з «відкритого для світу» на заповідник для українства не варто вважати стратегічною програмою. Це звичайна бравада у стані ейфорії після перемоги. Може так і думають рядові, примітивно мислячі партійці, але офіційно декларувати політику партії мають право лише лідери. А вони, на щастя, є далеко не дурними людьми.
На думку політолога Фесенка загрозу для євроінтеграції України несе не партія Регіонів, а «Свобода». Можливо він мав на увазі ксенофобські заяви, нетолерантність до секс-меншин та інше. Але чи не важливіше сьогодні зберегти українську ідентичність, аніж прагнути ефемерної інтеграції туди, де нас не хочуть?
Лише питання у тому, якими методами цю ідентичність зберігати і утверджувати.
Варто звернути увагу і на позитивні моменти. Зокрема у міськраду не потрапили більшість затятих корупціонерів, котрі здавалося вже поприростали за дві-три каденції до своїх депутатських крісел. Адже не забуваймо, що у 2002 році у міськраді огидний сценарій платного голосування (за прикладом Верховної Ради) запровадили власне представники «патріотичних» партій, національно свідомі і щирі галичани. Вічна їм пам’ять.
Влада, а з нею і відповідальність за стан справ звалилася на «Свободу» досить неочікувано. Вони хотіли мати велику фракцію, щоби псувати всім кров, а отримали абсолютну більшість. Коли юнак раптово стає самостійним, то може наробити дурниць, а може і прискорено подорослішати. Будемо сподіватися на кращий варіант розвитку подій.