Повоєнна радянська модернізація зумовила урбанізацію галичан. “Польські”, а в другій половині 40-х років “російські” міста з другої половини 50-х років заселили галицькі селяни.
У Львові українці стали чисельно переважати саме за радянської влади. Надалі залишається дискусійним, чого більше – позитивного чи негативного – принесла Львову міграція сільського населення.
Урбанізація
У післявоєнні роки збільшилося населення міст Галичини, насамперед обласних (Львів – удвічі, Тернопіль – утричі) і міст з промисловим виробництвом, менше районних центрів. У 1959 р. довоєнна кількість населення збереглася і збільшилася лише в обласних центрах та промислово розвинутих містах (Львів, Дрогобич, Стрий, Тернопіль, Станіславів (Івано-Франківськ)), а в інших зменшилася подекуди навіть до 50% (Борислав, Броди, Золочів та ін.). Найбільше впродовж радянського періоду зросла чисельність мешканців у промислових містах Червонограді й Калуші (понад 500%). Стрімко збільшувалося населення менших промислових центрів: до 60-х років населення Нового Роздолу збільшилося ушестеро.
Зі середини 50-х років спостерігається різкий спад механічного приросту населення обласних центрів, зменшення масштабів; із загальносоюзної і республіканської міграція стала внутрішньою західноукраїнською. У раніше польські та єврейські міста Галичини, заселені в повоєнні роки приїжджими зі Сходу (Росії, південно-східних областей України і менше інших республік Радянського Союзу) росіянами, євреями й українцями, з кінця 50-х -у 60-х роках масово переїжджали вихідці зі західноукраїнських сіл.
У 60-х роках Львівська область вирізнялася у західноукраїнському регіоні високим числом міського населення і входила до десятки найбільш урбанізованих областей, а Галичина мала вищі середніх темпи урбанізації по Україні (7,3%) (Львівська та Івано-Франківська області – 8%, Тернопільська – 6%). Однак до кінця 80-х років на загальноукраїнському рівні Захід залишався найменше урбанізованим – з найвищим показником сільського населення. За переписом 1989р., у містах Львівщини проживало 59% населення, Івано-Франківщини – 42%, Тернопільщини – 41%, натомість, Донеччини – 90%, Дніпропетровщини – 83%.
Міграція селян до Львова
Вирішальна роль у зростанні мешканців Львова другої половини ХХ століття належала міграції. У 1945 р. в місті проживало близько 185,8 тис. осіб, а в 1959 р. уже 410,7 тис. осіб. Статистичні дані механічного руху населення наявні з 1945 р. Найбільший притік людей до Львова був у 1945 р. (78,1 тис. осіб) та 1946 р. (97,4 тис. осіб), меншим у 1947-1948 рр. -50-70 тис. у рік. Водночас щороку впродовж п’яти повоєнних років (1945-1950 рр.) зі Львова виїжджало понад 40 тис. людей. Інтенсивна повоєнна міграція до міста відчутно зменшилася з 1949 р. й наступних років, складаючи в середньому 30 тис. осіб щороку. У 1949–1950 рр. з міста більше виїхало, ніж прибуло. Надалі, в 60–80-х роках, міграційні процеси стабілізувались і характеризувалися позитивним сальдо. Щороку до міста приїжджало 30-35 тис. і виїжджало 25-30 тис., залишалося, таким чином, 5-10 тис. осіб. Високим коефіцієнт осідання (відношення загальної кількості прибулих до кількості вибулих) був у 1962–1963, 1972, 1983, 1988 рр.
Дані статистичних управлінь не відображали сповна реальну картину міграції з села до міста – мігрантів у містах було значно більше від облікованої кількості. Не всі селяни були прописані в місті, що стало обов’язковим з 60-х років. Більш-менш точну кількість міських мешканців давали офіційні переписи населення. Після кожного перепису (1959, 1970,1979 і 1989 років) з’ясовувалося, що у Львові проживає набагато більше людей від “запланованої кількості”. Постійним джерелом збільшення населення міст, що не обліковувався, була маятникова міграція сільського населення. Селяни, особливо з довколишніх сіл, доїжджали до міста на роботу і на навчання. Це була загальноукраїнська тенденція – містам України були характерні високі темпи маятникової міграції сільського населення (серед республік Радянського Союзу Україна посідала друге місце після Естонії), а маятникова міграція західноукраїнських селян відбувалася інтенсивніше, ніж в інших регіонах України (Львівська область (177 осіб на 1 тис. сільського населення), Івано-Франківська (160 осіб) (тоді, коли Харківська – 136, Київська – 121, Луганська – 116, Донецька – 98 осіб).
На розміри і напрями механічного руху мешканців Галичини у післявоєнні роки впливала також організована міграція: “оргнабори робочої сили”, “сільськогосподарські переселення сімей”, скерування на обов’язкове відпрацювання молоді після здобуття освіти. Від обов’язкових відпрацювань звільняли так звані вільні дипломи, заочне навчання, відкріплення з місця призначення, що давало широкі можливості для домовленостей і хабарів.
У 1989 р. населення Львова досягло 786,9 тис. осіб і зросло з 1945 р. на 600 тис. осіб (учетверо). Якщо врахувати маятникову міграцію, то наприкінці 80-х років у Львові було близько 1 млн осіб (з них 200–250 тис. доїжджали). Приріст коштом міграції у 1959-1989 рр. становив близько 230 тис. осіб (понад 60 % усього приросту). Найбільше мігрантів прибували до Львова із Львівської області – щорічно кілька тисяч осіб; з інших західноукраїнських областей – близько однієї тисячі щороку. Другою за чисельністю мігрантів до Львова була Тернопільська область, далі – Івано-Франківська, Волинська, Хмельницька. Чернівецька й Закарпатська області мали незначний показник міграції до Львова, а в деякі роки цей показник набував навіть від’ємного значення За віковими характеристиками це були молоді особи віком 16–24 років, безсімейні, представники обох статей, котрі мігрували до міста вперше.
Виїзд зі села
Серед причин переїзду селян до міста були, з одного боку, – незадовільні умови проживання у колективізованих селах, відсутність заробітків у сільському господарстві, а з іншого, – розвиток промисловості в містах, можливості працевлаштування й отримання житла. В 50-х роках серед причин міграції переважали пошуки роботи, а в 60–70-х роках – здобуття освіти.
Повна безперспективність села вела людей до Львова. Збережені з батьківських розповідей згадки про власну землю за часів польської влади й нарікання на життя під радянською владою формувало у молоді негативний образ колгоспного ладу. Люди працювали на трудодні, які оплачували замість грошей продуктами сільського господарства. Відпрацювавши трудодні (нерідко норму одного трудодня доводилося відробляти кілька днів) і сплативши всі податки, селянин наприкінці року виявляв, що не тільки нічого не заробив, а ще й заборгував державі. Умови життя і праці у селі залишалися вкрай важкими, заробітки у колгоспах були низькі, тому бажання працювати в колгоспі не було жодного.
З 60-х років майже всі молоді люди виїжджали зі села на навчання – якщо не у вищі навчальні заклади, то принаймні в училища, які давали потім право на працевлаштування. На запитання про причини міграції вихідці з села, особливо з вищою освітою, зазначали, що приїхати до Львова їх спонукало бажання вчитися: “Одних приваблювала праця, інших – перспективи міської прописки й отримання житла у Львові, а більшість – навчання. Їхали вчитись, вчитися хотіли. Мріяла були студенткою у Львові. Всі люди зі села виїжджали, всі рвалися вчитися. Освіта давала нові можливості, – то не працювати трудодень у колгоспі”.
Прийняттю рішень про переїзд до міста сприяли також тогочасні уявлення про престиж, – було модно залишити село, а приїзд на вихідні вивищував мігранта серед сільських однолітків. Про масовість міграції свідчить поодинокість або взагалі відсутність залишання молоді у сільській місцевості. Самі мігранти стверджували: “Лише одиниці залишались у селі”. Місто було метою, до якої прагнули з останніх класів школи.
У 1950-х роках перешкод для міграції у Львів практично не було. У наступному десятиріччі виїхати було важко – людей зі села не хотіли відпускати. Легше було виїхати на навчання, ніж на роботу. Паспорти видавали зазвичай здібним випускникам школи, інші змушені були залишатися у колгоспі. Якщо сумнівалися у своїх можливостях вступити до вищого навчального закладу, то відмовлялися навіть від спроби і здобували середню спеціальну освіту, аби тільки вирватися зі села. Мігранти з довколишніх до Львова сіл зумисне навчалися в старших класах львівських шкіл, адже в місті отримати паспорт було відносно легко.
Селянин у Львові
Після переїзду селянин поставав перед потребою матеріального облаштування та соціально-психологічної адаптації у місті. Нерідко на шляху зі села до міста на матеріальні труднощі не звертали уваги, а про психологічну адаптацію взагалі не здогадувалися.
У студентські роки мігранти проживали у гуртожитках або винаймали недорогі помешкання (так звані “кутки”). Жили економно, продукти привозили зі села, а на стипендію купували одяг, взуття. Мігрували містом, змінюючи помешкання, з невеликими валізами, які через брак меблів зберігали у гуртожитках під ліжками. Кожних вихідних студентська молодь їздила в села допомагати батькам по господарству і за продуктами. Труднощів з поїздками не було, квитки були недорогі, єдине, що бракувало транспорту – автобуси не могли вмістити всіх, їхали стоячи “на одній нозі” навіть далекі відстані.
Сільська молодь, котра працювала у місті, не мала ще власних сімей продовжувала жити як у студентські роки. Відчутні матеріальні труднощі з’являлися зі створенням сім’ї – потреба окремого житла, більших заробітків. Одружені мігранти частіше змінювали місце праці не так через доходи, як через можливість отримати квартиру. Черги на житло тягнулися десятиліттями. Частково житлову проблему вирішили житлові кооперативи, які на початках сприймали з недовірою.
У місті селяни на кожному кроці стикалися з домовленостями і хабарами. Не у всі навчальні заклади можна було вступити, покладаючись тільки на власні знання. Діяла система репетиторства, попередніх домовленостей. Після здобуття освіти різними способами (брали відкріплення, на останніх курсах одружувалися) уникали обов’язкового скерування на роботу. Практично неможливо було працевлаштуватися на неважку і добре оплачувану роботу без знайомств. Діяв принцип земляцтва – на окремих підприємствах працювало до кількох десятків людей з одного села. Мігранти скаржилися на несправедливий розподіл житла і просування житлових черг. Вдавалися до різних хитрощів, щоб отримати львівську прописку. Без “блатів” не обходилося у повсякденному житті – купити одяг і взуття, дефіцитні продукти.
Після переїзду велике місто лякало приїжджих, а з іншого боку -вабило невідомістю. Звикали до шуму, транспортного руху, життя у квартирі багатоповерхівки, яку називали “вуликом”. На відміну, від міських жителів, колишні селяни мусили докладати більше зусиль, щоб облаштувати життя у місті, і, як правило, досягали більшого. Водночас не розривався зв’язок зі селом, куди часто їздили, особливо на польові роботи і релігійні свята. По змозі до міста привносили сільський уклад життя, особливо в 50-60-х роках, коли біля гуртожитків на окраїнах Львова обробляли землю і навіть мали невеликі господарства.
Для пристосування до міського життя селянам потрібно було здебільшого від одного до п’яти років. На процес адаптації мали вплив різні чинники, визначальними серед яких було створення сім’ї й отримання власного житла, а також втрата зв’язків зі селом здебільшого після смерті батьків. Ознакою повної адаптації колишніх мігрантів у Львові є прийняття ними самоокреслення львів’янин/львів’янка.
За результатами інтерв’ювання вихідців із села у Львові (поглиблені інтерв’ю проведено з сотнею осіб), котрі переїхали у другій половині 50-х – на початку 80-х років, можна визначити чотири групи оповідачів щодо їхньої ідентифікації себе львів’янами (від більшої до меншої):
а) особи, які не вважають себе львів’янами;
б) “часткові” львів’яни, які постійно апелюють до свого сільського походження;
в) львів’яни;
г) особи, які не можуть однозначно зарахувати себе до жодної з наведених категорій. Дослідження засвідчило перевагу у Львові осіб, які вважають себе мешканцями міста, але не львів’янами. Діти мігрантів (як правило, старші), котрі часто бували у селі і знають сільське життя, охочіше туди їдуть. Молодші діти в сім’ї, онуки вихідців із села зараховують себе винятково до львів’ян.
Підсумки
Радянські індустріалізація у містах і колективізація в селах зумовили урбанізацію галичан. Їхали здебільшого до обласних і менше – до районних центрів, чисельно переважали невеликі містечка з населенням від 3 до 10 тис. осіб. До кінця 80-х років Західна Україна й надалі залишилася найменше урбанізованою – з найбільшою кількістю селян.
Виїзд зі села був вимушеною втечею від колгоспних буднів і безгрошів’я. Львівські селяни 60-80-х років заклопотані матеріальним облаштуванням, яке часами виявлялося складнішим за психологічне пристосування, мало цікавилися суспільним і культурним життям Львова, й так і цілком не адаптувалися в місті. До Львова вигідно було доїжджати – мати господарство у селі і заробітну плату в місті.
Львів прийнято вважати містом, яке в роки радянської влади українізувалося. Львів став українським тільки через суттєвий приплив галицьких селян. У радянський час Львів на тлі решти міст України вирізнявся своєю “західністю” через архітектуру, довоєнні традиції, місцеву мову, львівську каву, контакти зі Заходом (посилки з одягом), неформальний рух та ін. Галицькі селяни привносили в місто українську мову, релігійність, традиції, упередженість до радянської влади, однак в умовах радянської дійсності це не давало відразу відчутного результату. З іншого боку, не варто сприймати “російське” у Львові як міське, а “українське” як сільське. Небагато повоєнних росіян були уродженцями великих міст. Тому “сільське” у Львові, яке прийнято вважати за негативне, було також і “російським”.