Сьогодні хотів би розповісти про двох львівських вірмен, що виконали складні дипломатичні місії – на початку XV-го та XVII-го століть.
Вперше лицар Ґреґор Товмач згадується серед львівських платників податків у 1407 році. Можливо, шляхетство король надав йому саме за перекладацькі та інші делікатні послуги у зносинах зі Сходом –наприклад, Золотою Ордою. Приблизно на той момент він вже володів Ляшками – це тепер село Муроване, що безпосередньо межує зі Львовом на північному сході. А в 1415-му році Владислав Ягайло відправляє двох лицарів, Якуба Скарбека і Ґжеґожа Вірменина до султана Мехмеда І, який нападав на Угорщину.
Польща на той час ще не мала військових зіткнень з Туреччиною, тож добре підходила на роль посередника, і ця місія взагалі була першим дипломатичним контактом між цими країнами. Все пройшло дуже добре: султан погодився на припинення боїв, звільнення полонених і мирні перемовини. Якуб поскакав прямо в Польщу, а Ґжеґож – перед послами султана заради їхньої безпеки – в Угорщину.
Угорці ж арештували його, підозрюючи у шпигунстві, та ув'язнили на 20 тижнів. Вони розпатрали весь його багаж та одяг, але не знайшли жодних підтверджень своїм підозрам. Турецькі посли негайно повернули назад, турки продовжили воювати з Угорщиною, а поляки страшенно образилися на угорців, відмовилися підтримувати їх далі та ще довго – і в 20-х, і в 30-х роках – нагадували їм про цей інцидент.
Владислав Ягайло, втім, Ґріґором був задоволений. Той далі виконував функції посередника у торгівлі з вірменськими купцями у Львові, а в 1421 році король подарував йому сусіднє з Ляшками село – Сороки-Львівські. В цьому ж десятилітті Ґріґор помер, а його родину спіткала біда. Одну з дочок, вже заручену з певним львівським вірменином, викрав польський шляхтич, що мав зв'язки і з місцевою, і з королівською адміністрацією. Удова і ціла вірменська львівська громада намагалися добитися якщо не правосуддя, то хоча би справедливості, але корупція виявилася сильнішою. Села ж після кількох наслідувань і шлюбів перейшли від вірмен до Дідушицьких.
Взагалі в готично-ренесансному житті Львова вірмени-перекладачі були помітними фігурами. Першим документально встановленим польським землевласником-вірменином був такий собі Петро Вірменин, якому Казимир ІІІ десь в середині XIV ст. за перекладацьку службу в Кракові подарував Годовицю. Цікаво, що Петро, не маючи нащадків, заповідав її церкві Івана Хрестителя на розі теперішнього Старого Ринку, яка тоді, схоже, належала вірмено-католикам.
Відомий через трагічне спалення в 1518-му році разом із коханою-католичкою вірменин Івашко Тихнович теж був перекладачем і пасинком Івашка Кічки (прізвисько від вірменського «кіч» – «малий»), перекладача, який постійно супроводжував послів і свого часу мав найбільше нерухомості серед львівських вірмен (кілька будинків у Львові та Кам'янці-Подільському, а також села Кожичі, Ямельню і Домажир), – і рідний син також успадкував його фах. А в 1557-му році такому собі перекладачу королівського двору Міколаю Вірменину Сигізмунд Август подарував млин на околиці Львова тощо. Може, колись я до цієї теми повернуся.
Але тепер перенесемося на початок XVII ст. Сефер Муратович народився в другій половині XVI в. у місті Карагісар – найімовірніше, в Туреччині (бо «кара гісар» турецькою це «чорна фортеця»), де є з півдесятка таких населених пунктів в місцях традиційного проживання вірмен. Наприкінці XVI ст. він переїхав з Кафи (Феодосії) до Львова. Був торговельним представником львівських вірмен в Османській імперії; в 1600-му році супроводжував турецьких послів, що поверталися з Жечі додому (як бачимо, зусилля Ґріґора 200 років тому не пропали даремно).
Але далі стало цікавіше. В 1601-му Сигізмунд Ваза відправив його в Персію купити для оформлення королівського палацу шовки, шаблі, килими тощо. Втім, це було прикриття, – головною задачею була таємна дипломатична місія з налагодження контактів із шахом Аббасом І. Спочатку Сефер познайомився з візиром (можливо, ісламізованим вірменином), якому дуже сподобався, а той вже відвів його на прийом до шаха. Шах був від Муратовича в захваті: той розмовляв перською і пропонував, хоч поки і неофіційно, те саме, чого прагнув іранський монарх, – антиосманський союз. Шах ще неодноразово запрошував Сефера до себе, в тому числі на конфіденційну бесіду, а також брав із собою у подорож.
Виявилися неочікувані речі. Росія активно інтригувала проти Польщі: російський посол стверджував, що польський король є данником російського царя (а ми всі пам'ятаємо, що менше ніж за 10 років Станіслав Жолкевський, засновник Колегіуму єзуїтів у Львові, взяв Москву), який до того ж, чим Сефер був щиро обурений, називав себе «царем всєя Русі». Росіяни не пропустили перське посольство до Польщі двома роками раніше, бо «ви ж польської не знаєте, вас там не зрозуміють». Крім того, коли дипломати примудрилися передати листи до Польщі брату англійського посла, росіяни на 3 місяці кинули того у в'язницю, а випустили тільки за умови, що той поїде прямо додому.
Словом, Сефер добряче просвітив шаха, взяв лист до польського короля, а по дорозі назад накупив всього, чого хотів Сигізмунд (гадаю, у тих-таки вірмен). Цими килимами Польща хвалилася ще майже через 300 років на Світовому ярмарку, а до того, як вважають деякі фахівці, вони дуже посприяли моді на всі ці східні речі в Жечі та загалом Європі. Король віддячив Муратовичу щедро: засипав золотом, дарував привілеї, судовий імунітет і зрештою статус обивателя Варшави (якщо не першому, то одному з перших вірмен).
Місія справді вдалася: скоро приїхало перське посольство (вперше в історії), а на весіллі Сигізмунда з Констанцією Австрійською була присутня ціла перська делегація. Їхню фотографію, пардон, відповідний фрагмент «Стокгольмського сувою» надаю в коментарі. Ще буде знимка, скоріше за все, одного з саме тих килимів, що Муратович привіз королю.
На портреті (на титульному фото) ви бачите якраз самого Сефера/Северина Муратовича. Ця картина була в колекції львівського Вірменського архідієцезіального музею, а тепер, теоретично, перебуває у фондах Львівської національної галереї Возницького. Пишучи першу частину, я спирався переважно на надзвичайно інформативне дослідження Кшиштофа Стопки «Milites et nobiles», а другу – на статтю Матеуша Бедковського «Dyplomaci, kupcy, uczeni».