«Львівський ґамбіт»

Під час російського обстрілу було спалено склад друкарні «Конві» у Києві. Дві книжки «Видавництва Старого Лева», які готувалися до BestsellerFest, були вже надруковані та повністю знищені.

«Це новинка, яку ми дуже чекали на фестиваль, нова книжка Богдана Коломійчука “Львівський ґамбіт”. Але ми в цій шаховій грі не здаємося. Вже замовили цифровий друк – і якась обмежена кількість примірників книжки буде на фестивалі обов'язково», ‒ повідомила видавчиня Мар’яна Савка.

Львів, 1908 рік. В Європі починається доба шпигунських інтриг і скандалів. Комісар Адам Вістович, один із кращих слідчих галицької поліції, несподівано отримує наказ розслідувати... звичайне пограбування на пероні львівського вокзалу. Комісар береться до справи й несподівано для себе опиняється у вирі подій, де замішані водночас міністри та дипломати, приватне шпигунське бюро і банда львівських грабіжників. Світ довкола комісара раптово перетворюється на шахову дошку, а люди ‒ на фігури, якими щомиті можуть пожертвувати.

Як вокзальна крадіжка пов`язана з далекими Балканами? Чому самогубство у Львові викликало переполох у Відні? Що приховують старі галицькі готелі? Про це та інше ‒ у новому романі Богдана Коломійчука «Львівський ґамбіт». Автор майстерно занурює читача в нуарний світ старої Галичини та Австро-Угорщини. А захопливий напружений сюжет відбувається на тлі давніх вулиць, крамниць, кав’ярень і підозрілих кнайп.

***

Відень

4 січня 1908 року

Тікати від самотності ‒ марна справа. Як не намагайтесь, нічого не вдасться.

Купуючи квиток на експрес з одного міста в інше, ви берете її з собою, наче додаткову валізу. Вона мандрує з вами у вагоні для курців, у зручному купе з оксамитовими завісами і шкіряними сидіннями. Навіть більше ‒ п’є ваш коньяк і викурює вашу цигарку.

Коли навпроти вас з’являються інші пасажири, вона може принишкнути на деякий час. Вам навіть здається, що самотність розвіялась… Але це неправда. Вона повернеться раніше, ніж ви зі своїми вимушеними сусідами закінчите картярську партію.

Доктор Йоахім Рабнер знав, що самотність буває різною. Має різні відтінки й присмаки, наче міцний трунок. Ковток-другий часом не завадить, але від постійної пиятики лише тріщить голова і нестерпно нудить. Та найгіршим було те, що самотність, як і пияцтво, ставало ґрунтом для серйозніших клопотів…

Його поїзд прибував до Західного вокзалу Відня пізно ввечері. За вікном уже мерехтіло світло поодиноких електричних і газових ліхтарів, обережно відкриваючиподорожнім невеликі фрагменти двірцевої площі та поближніх вулиць, на яких місцями сірів неприбраний сніг.

Заскрипіли гальма, і хід експреса сповільнився. Доктор мимоволі сягнув рукою до кишені, звідки дістав золоту цибулину кишенькового годинника. Від легкого натиску клацнув делікатний замок, відкриваючи власнику схований під кришкою чорно-білий циферблат.

Майже одинадцята вечора…

‒ Спізнюємось, ‒ байдуже промовив сусід по купе, ніби доктор сам цього не знав.

Рабнер звів на нього погляд. Добродушний товстун-адвокат із коротенькими смішними вусиками їхав з ним від самого Лінца. За цей час вони зіграли десяток партій в піке 1, через що доктор позбувся п’ятнадцяти крон. Картяр з нього виявився поганенький.

Адвокат курив добру заокеанську сигару і не зводив із сусіда приязного погляду своїх маленьких блискучих очей.

‒ Наша кохана Цісарсько-королівська залізниця обіцяє, що подорож із Лінца до Відня займе якихось п’ять годин, але навіть в казках моєї бабусі було більше правди, ‒ він захихотів дрібним тоненьким сміхом, проте одразу ж закашлявся, давлячись димом своєї «Partagas».

‒ Excusez-moi, ‒ промовив адвокат французькою, щойно йому вдалося відновити дихання. Він був родом звідкілясь із Женеви, тому під час розмови охоче вставляв французькі слівця або й цілі речення.

Рабнер мовчки спостерігав, як той, діставши з кишені білосніжну хустинку, заходився витирати нею видавлені кашлем сльози і розчервоніле обличчя. Коли з цими клопотами було покінчено, він витягнув із внутрішньої кишені маринарки складену вчетверо «Wiener Zeitung»

і поклав її на стіл перед Рабнером.

‒ Гляньте лише, ‒ додав адвокат, тицяючи пухлим вказівним пальцем в рекламу K. und k. .sterreichische Staatsbahnen. ‒ Пишуть: «Не встигнете задрімати, як опинитесь в столиці!». Бісові брехуни…

Рекламну фразу адвокат враз проспівав контратенором, кумедно при цьому округливши свої поросячі оченята, і Рабнер, досі понурий, мимоволі засміявся.

‒ Нарешті й ви повеселішали! ‒ радісно вигукнув адвокат. ‒ Всю дорогу нудили світом… Треба було показати вам цю газету раніше. Чи заспівати вам…

‒ Будьмо справедливими, ‒ відповів доктор, ‒ ми простояли зайву годину біля Амштеттена, чекаючи, коли розчистять сніговий завал.

‒ Ах, не виправдовуйте цих пройдисвітів, ‒ махнув рукою адвокат. ‒ Якби не сніг, була б інша причина для спізнення: навесні ‒ паводок, влітку ‒ спека, восени… Що ж може бути восени? Ага, колію засипле опалим листям… Знаєте, у своїй практиці мені часто доводилось зустрічатися з ними в суді, отож яких тільки фантазій я не наслухався.

‒ З ким зустрічатися? ‒ не зрозумів доктор.

‒ Із залізничниками, звісна річ, ‒ енергійно відповів той. ‒ Точніше, з їхніми правниками і законознавцями. Цілковитими телепнями, мушу сказати. Тому я вигравав кожну-кожнісіньку справу кожного-кожнісінького мого клієнта, який мав із ними судову тяганину.

Хвильку помовчавши, попутник вів далі:

‒ Дозвольте запитати, вельмишановний пане, скільки ви заплатили за свій квиток? ‒ адвокат, помітивши, що йому вдалося цілковито захопити увагу сусіда, раптом зручно вмостився на купейній канапі й знову приклався до сигари. Так, ніби поїзд не під’їжджав до кінцевої станції, а знову затримався щонайменше на пів дня.

‒ Оскільки я в тому ж купе, що й ви, то, припускаю, і заплатили так само, ‒ Рабнер знову заговорив звичним для себе понурим тоном.

Фамільярні веселощі адвоката починали його дратувати.

‒ А от і не вгадали! ‒ реготнув той, цього разу завбачливо випустивши з рота струмінь сигарного диму. ‒ Мій квиток обійшовся мені в нуль крон і нуль гелерів. Себто задурно. Уявіть, вони дарують мені десять квитків на лінію Westbahn щорічно, аби тільки не зустрічатися зі мною в суді. Це щоб я відмовляв клієнтам, що позиваються до залізниці…

І ніби прагнучи додати своїй промові більше виразності, адвокат навіть звівся на ноги, але в цей час потяг загальмував настільки різко, що товстун полетів просто на Рабнера й зупинився лише коли придавив доктора всім своїм єством.

‒ Срана залізниця! ‒ верескнув адвокат тим самим фальцетом, яким хвилину тому кривлявся з реклами. ‒ Злізьте ви, дідько вас бери, ‒ прохрипів з-під нього Рабнер.

Адвокат закрехтів і, знічено бурмочучи «Excusez-moi, monsieur… je suis d.sol.…», звівся врешті на рівні ноги. Потім із тривогою подивився на свою жертву, проте впевнившись, що, крім зім’ятого гарнітура, не завдав йому більше ніякої шкоди, розпочав пошуки загубленої сигари.

Рабнер тим часом заходився приводити до ладу одяг. Утім, його бездоганний двобортний піджак і теплі штани від «Kniže» швидко вдалося розпрямити й повернути до попереднього вигляду. Усі ґудзики також виявились на місці. Не постраждав і надійно пристебнутий накрохмалений комірець сорочки та елеґантна шовкова краватка. Словом, увесь одяг знову бездоганно сидів на його довгому худорлявому тілі. Рабнера дратував тільки виразний солодкуватий запах «Eau de Cologne», який лишив по собі адвокат. Сам він зрідка користувався лише тютюновими ароматами від чоловічої парфумерії Йозефа Бьома й не визнавав інші.

Адвокат знайшов свою сигару акурат під столиком і, не перестаючи вибачатися, порачкував за нею. Таким чином voiturier, який, коротко постукавши, зазирнув до купе, найперше побачив його широкий зад і підошви черевиків.

‒ Прошу вибачення, панове, ‒ сказав він, ‒ поїзд вимушено затримується приблизно на пів години…

‒ Знову?! ‒ вигукнув адвокат, вилазячи з-під столу. ‒ Та що ж це, в біса, таке? Навіть для вас це крайнощі.

‒ Мені дуже прикро, пане меценасе Буає, ‒ зі скрушною міною на обличчі продовжував перепрошувати службовець.

Світло купейної лампи м’яко освітлювало його темно-синій залізничний мундир і юне безвусе обличчя, що визирало з-під козирка. Побачивши в руках пасажира згаслу сигару, кмітливий хлопець поспіхом дістав із кишені сірники і, двічі черкнувши, підніс тому вогонь.

Буає, вдоволено крякнувши, скористався послугою. Краї сигари затріскотіли, і купе знову наповнилось ароматним димом від «Partagas».

‒ Приємно, що ви знаєте моє ім’я, хлопче, ‒ протягнув адвокат. ‒ Хоча це, мабуть, належить до ваших обов’язків.

‒ Не тільки тому, пане меценасе. Ви й без того в нас добре знані.

Буає з тріумфальним виразом на обличчі повернувся до Рабнера. Бачте, мовляв, а що я вам говорив? Проте доктору, схоже, було чхати на це відкриття. Він чекав, коли хлопець повідомить причину затримки поїзда.

‒ То що ж зупинило експрес цього разу? ‒ замість нього запитав адвокат. ‒ Що, заради Бога, перешкоджає цьому дивовижному витвору австрійської інженерної думки доставити нас врешті на головний двірець імперії?

У його словах, втім, не лишилося ані краплі роздратування. Навпаки ‒ він по-дружньому поклав руку на плече службовця і з усмішкою чекав на його відповідь.

‒ Здається, знову сніг, ‒ невпевнено відповів хлопець.

‒ Отакої! Знову!.. ‒ меценас театрально розвів руки.

‒ Та годі вам, ‒ перебив його Рабнер. ‒ Якщо це справді лише пів години, то якось вже витримаємо.

Службовець вдячно глянув на доктора.

‒ Дозвольте запропонувати панству по чарці коньяку, ‒ сказав він із деякою врочистістю. ‒ За кошт залізниці, звісно.

‒ Несіть, чорт з вами, ‒ відповів за двох Буає і повернувся на своє місце в купе.

Хлопець шанобливо припідняв з голови чако і зник за дверима.

Чекаючи на коньяк, Рабнер також закурив, і меценас не без подиву помітив, що курить той звичайнісінькі «Orient». Сигари або не любив, або не брав у дорогу.

Цигарку підносив до рота повільно, мовби для того, щоб не зронити ані крихти попелу. Коли затягувався димом, примружував ліве око, що надавало його продовгуватому обличчю виразу чи то підозрілості, чи то скептичності. Або ж і першого, і другого одночасно.

Дим видихав тонесеньким струменем, а видихнувши, так само поволі опускав цигарку на попільницю. Ці рухи діяли на стороннього спостерігача, як гіпноз. Принаймні адвокат Буає певний час за ним спостерігав, як зачарований.

Сам же Рабнер не бажаючи продовжувати зі своїм сусідом набридлі за час подорожі розмови, втупив погляд у газету, яка все ще лежала перед ним на столику. Реклама швидкої поїздки експресом із Лінца до Відня тепер і йому здавалася іронією. Однак, зараз він краще роздивився малюнок, яким її було проілюстровано. На ньому вродлива жінка, схожа на Данаю, проте одягнену, напівлежала на канапі в купе першого класу і, солодко потягуючись, дивилася у вікно вагона, де вдалині виднівся віденський собор святого Стефана. У правому нижньому куті малюнка були виведені літери WW, що означали «Wiener Werkstatte», «Віденські майстерні».

«Wiener Werkstatte» були цікавим експериментом. Це комерційне об’єднання художників, що бралися фактично за будь-яку роботу: від малюнків для поштових марок і реклами до проєктування фасадів будинків і церковних вітражів. Художники, котрим пощастило стати частиною такого цеху, були забезпечені роботою, а отже, й мали постійний заробіток, що в цій професії вважалося неабиякою удачею.

Утім, як виявилось, найбільший конкурент Майстерень ‒ самі митці. Попри незаперечний успіх цеху, самі художники рідко могли порозумітись між собою. Суперечки виникали через різні вподобання та естетичне бачення кінцевої продукції. Кожен творив по-своєму і досягнути єдиної мистецької стратегії не вдавалось. Подейкували навіть, що один із засновників Майстерень, Коломан Мозер,неодноразово погрожував грюкнути дверима й заробляти власний хліб, окремо від цеху.

Зображення Данаї-пасажирки, що могло бути творінням того самого Мозера, вперто притягувало погляд Рабнера. Адвокат це помітив і великодушно запропонував йому забрати газету собі.

‒ Прошу візьміть, ‒ сказав він, ‒ в кишенях у мене й без того безліч різної дрібноти, а в багажі, чесно кажучи, не знайдеться місця навіть для газети. У Лінці під зав’язку набрав тамтешніх медових пряників. Моя дітвора їх обожнює…

Обличчя меценаса при цій згадці розпливлося в задоволеній усмішці. Рабнер уявив, як його сусід повертається додому, а назустріч йому біжить зграя дітлахів. Радіють поверненню батька, гостинцям, верещать від щастя, обліплюють того, наче кошенята.

Найпевніше, через особливість професії, друзів у Буає небагато. Коли ти адвокат, то маєш значно більші шанси побити з людьми усі можливі горщики, аніж завести дружні стосунки. Тому вся його любов зосередилась на домівці. Принаймні так здалося Рабнеру під кінець мандрівки, впродовж якої його сусід щосили намагався з ним заприязнитись.

Поруч із подарованою газетою Буає поклав свою візитку.

‒ Візьміть, ‒ сказав він, ‒ хтозна, може, вам коли знадобиться добрий адвокат.

Однак тієї ж миті розсміявся і поспішив додати:

‒ Не доведи Господи, звісно…

Рабнер, як і личили правила в таких випадках, простягнув йому у відповідь свою. Буає охоче її прийняв.

‒ О, ви живете на Верінґер-штрасе, ‒ з легкими заздрощами в голосі промовив адвокат. ‒ Гарна дільниця й близько до Віденського лісу, чи не так?

‒ У мене старе помешкання, яке взимку з’їдає всі заощадження, ‒ відмахнувся Рабнер. ‒ Легше нагріти печеру Поліфема 1, ніж мій кабінет.

‒ Тоді співчуваю вам, ‒ щиро промовив Буає і знову приклався до сигари.

Доктор ще раз кинув погляд на залізничну Данаю і сховав газету разом з візиткою адвоката.

У купе постукали, і всередину знову зайшов voiturier. Точніше, спочатку з’явилося його ліве плече, яким він акуратно прочинив двері, а далі ‒ і він сам з тацею на рівні підборіддя. На таці стояли дві обіцяні чарки коньяку.

Доктор поспіхом загасив недопалок. Від раптових думок пальці його дрібно тремтіли, тож випивка була доречною. Механічним рухом він дістав зі свого пуляреса чайові для службовця, а потім рвучко вхопив свою порцію випивки. Скло дрібно дзенькнуло від легкого доторку коштовного сиґнету на вказівному пальці Рабнера.

Коньяк смакував пречудово, в першому класі завжди подавали відмінні трунки. Та найголовніше ‒ випивка потроху заспокоювала нерви.

Буає також задоволено прицмокнув.

‒ Нотки тютюну і кедру… ‒ мовив адвокат стишеним до інтимності голосом. ‒ Я таке обожнюю. Хочеться, щоб такі миті тривали вічно.

Рабнер уперше за всю подорож з ним погодився. Зрештою, в дорозі було цілком незле. Принаймні значно спокійніше, ніж за межами залізниці.

‒ Грець із ним, цього разу готовий пробачити K. und k. Staatsbahnen запізнення, ‒ сказав адвокат, допиваючи останні краплі з чарки. ‒ Коли пригощають таким коньяком, я будь-кому можу пробачити навіть власне вбивство.

Невдовзі поїзд знову рушив і повільним ходом почав нарешті наближатися до головного двірця Відня. Voiturier приніс пасажирам верхній одяг і запитав, як йому розпорядитися їхнім багажем.

‒ Свій я понесу сам, ‒ сказав Рабнер. ‒ Можете подати мою валізу.

Хлопець кивнув і за мить приніс доктору його дорожній темно-коричневий кофер з волової шкіри і латунними застібками. Під елегантною ручкою містився замок, на якому були вигравіювані літери Й. та Р. Очевидно, ініціали власника ‒ Йоахім Рабнер.

Адвокат присвиснув з подиву.

‒ Яка гарна річ, ‒ щиро сказав Буає. ‒ У такому кофері можна возити хоч державні документи, хоч золоті злитки. «Kohler Wien», чи не так?

‒ Маєте рацію, ‒ визнав не без гордощів Рабнер. ‒ У мене з собою дуже цінний набір лікарських інструментів і деякі коштовні препарати, тож змушений дбати про їхню цілісність.

‒ А в мене лише гора медових пряників, пляшка трав’яного шнапсу і цілий огром брудної білизни. Тож усе це мені завантажать зараз у фіакр, підозрюю, без надмірної акуратності.

«Suum cuique», ‒ ледь не вирвалось у доктора, проте він вчасно прикусив язика. Не хотілось жодним чином наостанок образити свого добродушного корпулентного співподорожнього.

Він простягнув йому руку.

‒ На все добре, пане Буає. Мав з вами надзвичайно приємну подорож.

‒ О, я також, дорогий докторе. Сподіваюся, коли-небудь побачимось знову.

Тонкі губи Рабнера смикнулися в прощальній усмішці. Він одягнув пальто, рукавиці, капелюха, зав’язав довкола шиї теплий шарф і першим вийшов із вагона.

На пероні обличчя йому вжалив січневий холод, а ніздрі наповнив кислий запах вугільного диму. Його довготелеса постать трохи згорбилась, мовби насправді він був тут не пасажиром, а носієм.

Проте холоднечею доктор не переймався. На віденському пероні він знову відчув, як всередині нього, мов у котлі локомотива, потроху розгоряється проклятуще пекло самотності.

Тікати від неї ‒ марна справа. Це ‒ додатковий невидимий кофер у вашій руці. Хоч, може, й такий самий коштовний і вогнетривкий, як його власний «Kohler Wien».

Доктор глибоко вдихнув морозне вокзальне повітря випустив його з рота хмаринкою пари. Тоді випрямився і рушив до почекальні двірця, де була невелика ресторація. Тут він замовив філіжанку міцної кави і келишок шнапсу. Не сідаючи, випив одне і друге за високим столиком і через простору вокзальну залу вийшов на вулицю.

Біля двірцевого порталу його відразу ж упізнав невисокий чоловік в теплому кожусі й шапці, підбитій кролячим хутром.

‒ Доброго вечора, пане докторе, ‒ привітався той, поспіхом беручи його валізу. ‒ Вітаю з приїздом. Холод в столиці собачий, але у вас вдома тепло. Я подбав… Ходімо швидше в авто.

Рабнер, однак, не поспішав. Він анітрохи не змерз, хоча й вийшов з теплого купе відразу на віденський мороз. Доктор дістав портсигар і сірники. Після коньяку, кави і шнапсу хотілося курити, й він собі не відмовив.

‒ Додому ми не поїдемо, Франце, ‒ заперечив Рабнер. ‒ Відвези мене в Нусдорф.

‒ Але… ваше бюро я не підготував. Ви не давали розпорядження… ‒ розгублено промовив той.

‒ Дурниці, ‒ нетерпляче відмахнувся доктор. ‒ Хочу туди, отже, їдемо туди. Дрова для каміна там знайдуться, а всі необхідні речі я маю із собою.

Він вказав на кофер, який Франц догідливо тримав у руках.

‒ Як накажете, пане Рабнере.

Щойно доктор докурив, чоловіки рушили до зґрабного «Австро-Даймлера», що виблискував матовими боками у світлі вуличного ліхтаря.