П’ятнадцять років львівський гурт «Коралі» записує автентичні українські пісні. Учасниці гурту обходили чи не всі глухі села України, переслухали співи чи не всіх бабусь – все задля того, аби народна пісня жила тоді, коли й нас вже не буде.
«Пісня нас знайшла. Знайшли душі цих бабусь, які так хотіли, щоб їхні пісні хтось ще заспівав. Щоб десь ці пісні ще звучали, щоб це тепло душі ще передалося», – розповіла учасниця гурту «Коралі» Галина Похилевич.
Тепер без «Коралів» не уявити міських святкувань і Різдва, і Великодня. А історія їхня розпочалася у 2001-му. Працівниці Інституту народознавства – Галина Похилевич та Лариса Лукашенко – їздили в експедиції глухими селами, записували від багатолітніх бабусь фольклор. І не раз за ту пісню доводилося мотичити, грабати, а то й наливки випити. На Чернігівщині якось десять кілометрів пішки йшли, аби співочу бабцю знайти.
«Вона така малюсінька, худесенька бабуся... Каже: "Ні діточки, я вже не можу, нездужаю. Не можу йти з вами до клубу". Ми кажемо: "Ми вас на руках донесемо. Складемо руки – ви сядете – і ми вас донесемо до клубу" – "Ні, щоб мене хтось ніс?!" Така гонорова бабуся була. Взяла ціпочок і подріботіла до клубу», – поділилася спогадами учасниця гурту «Коралі» Людмила Зборовська.
Тож жінки записали стільки пісень, що й не злічити. І так ретельно – з мелізмами і дифтонгами – аби й за 100 років хтось співав їх так, як ті бабусі.
Друзі тоді підказали: не лише збирайте автентику, а й співайте її.
«"Треба якось вас назвати. Як вас назвати?" – казав митець Олесь Нога. Думали-думали... Ніби "Коралі": "корал" – це "пісня", французькою. Слово "кора" – розвивали теорію – має дуже стародавній корінь, і слов’янський, і індуський, і арійський. Так ми стали "Коралями"», – розповіла Галина Похилевич.
Учасниць гурту зараз троє – Лариса Лукашенко, Людмила Зборовська та Галина Похилевич, однак роботи переробили чимало. Знають, до прикладу, що на Полтавщині – спів чомусь округлий, грудний, відкритий, а от на Гуцульщині – більш плоский. А скарби їм вдалося зібрати навіть на Південній Берестейщині та Північному Підляшші, що теперішня Польща.
«Там є містечко Дорогочин, де коронували Данила Галицького. Як наслідок, в нас є книга "Традиційні пісні українців Північного Підляшшя". Хтось з професорів Львівського університету імені Франка це побачив і каже: "Все, дівчата, ви це зробили, вже можете вмирати". Ми кажемо: "Ні, ми ще трошки поживемо!" – з усмішкою додала Галина Похилевич.