«Якщо кохати, то тільки у Львові», – переконує львівська пісенька міжвоєнного періоду. Всемогутнє кохання зазвичай квітне усюди, як та, повна нездоланного життя рослина, що проростає і в пустелі, і на голому камінні, й на височенних скелях. Але в умовах сприятливих це кохання просто буяє нестримною силою, здатною подолати все і залишити те величне, що надихало колись, надихає сьогодні й надихатиме незчисленні прийдешні покоління поетів, композиторів, художників і рядових романтиків.
Такі сприятливі умови для буяння наймогутнішого у світі почуття створює Львів, і це місто має справжні, підтверджені документальними фактами історії неймовірного кохання, з якими не здатні зрівнятися навіть найгучніші й найславетніші легенди. Недарма філософи переконують, що живе життя набагато ширше, цікавіше, романтичніше, аніж будь-яка вигадка. Дарма говорити про те, що вже було сказано багато разів – немає у світі міста, окрім Львова, яке б мало такі справжні феноменальні історії кохання, власне справжні історії, не легенди. Хто хоче спростувати це твердження, нехай надасть документальні докази з інших міст, а я вже їх стосовно Львова наводив неодноразово.
Окрім незрівнянно чарівливої атмосфери цього феноменального міста, яка сприяє особливому львівському коханню, існує ще один його чинник – це власне незрівнянні львівські дівчата. Турецький мандрівник XVII століття Евлія Челебі писав про них так: «У сприятливому кліматі тутешніх місць дівчата такі гарні, що побачивши їх, одягнених у шовковий розмаїтий одяг, сонцеликих, з очима козулі, газелі, сарни, втрачаєш голову». Сприятливий клімат справді неабиякий чинник плекання жіночої краси, кажуть, що ще сто п’ятдесят років тому найгарніші львівські дівчата мешкали на Байках – у районі теперішніх вулиць Бандери, Чупринки і Коновальця, де свіже передміське повітря, бездоганно екологічно чиста й здорова їжа, атмосфера майже сільської ідилії з покоління в покоління генетично плекали тип запаморочливо гарної байчанки. Недарма ще одна пісенька міжвоєнного періоду стверджує, що львівські панни – «як сік, чоколяда і мед».
Львів упродовж багатьох віків перебував на стику різних цивілізацій і являв собою плавильний котел різних народів. Не є таємницею, що чим більше різних національних генетичних складових фізичних і ментальних поєднується в одній жінці, тим вона вродливіша й багатша своєю натурою.
Історик Владислав Лозинський слушно зазначає: «Не бракує доказів, що львівські містянки славилися вродою, і ще більше у це віриш, оскільки у такому космополітичному місті схрещування різних рас безумовно сприяло цій красі львів’янок». Львівський локальний тип утворювали найрізноманітніші типи: німецький, польський, український, вірменський, італійський і грецький, і кожен із них надавав львівській красуні особливого, неповторного та оригінального шарму.
Буяння цієї самобутньої львівської крові у чоловікові сприяло потужній енергії й багатому індивідуалізмові, а в жінці квітнуло витонченістю, темпераментом, вільною та щедрою натурою, яка давала можливість жити на повну силу згідно зі своєю природою. Такою львів’янка бачиться нам у творах локальної поезії, такою її можна собі відтворити у творах братів Зиморовичів, знавців і поціновувачів жіночої краси, з яких один, знаменитий багаторічний бургомістр Львова, поет, письменник і хроніст Бартоломей (1597-1677) називає себе «співцем жіночих кіс», а його брат Шимон (бл. 1604-1629) «співцем у світі незрівнянних жіночих очей».
У поезії обох братів відчувається потужний «аромат жінки», а в їхніх Лілідорах, Доримундах, Федорах, Оленах, Гасях і т. п. неважко дошукатися львівських жінок із тіла й крові. Не схоже, аби якась жива модель не служила, наприклад, створенню образу Марелі з поетичного циклу «Селянки нові руські» (1663) Бартоломея Зиморовича, кокетки, в якої у вінку на голові квіти не зі селянського квітника, а «квіти панські, нарциси, гіацинти, лілії албанські», аж допоки вона не набридне потужному й дуже достойному коханцеві, і він її не кине… «Тоді стоїш вигнанницею за парканом, і хто не полінується, може стати твоїм паном». Відчуваємо безсумнівний локальний львівський колорит і в поемі «Роксолянки, або Руські панни» (1629) Шимона Зиморовича (переклад Ілька Лемка):
Прекрасні львів’янки, сплітайте віночки
З розмарину-зілля,
А в котрої диво-пелюстки зав’януть,
Коханця утратить.
Юнаки веселі, заквітчуйте скроні
Витвором коханих,
Поки вам утіхи, зальоти і сміхи
Життя прикрашають.
Правда очевидна, що людина до листя
Дуже подібна,
Як листочок в’яне, так і людина гине,
Хоч і весело жила.
Юнаки і юнки, давайте цілунки, та добре затямте -
Життя швидкоплинне.
Тож живіть розважно, дивіться поважно
На скінчення віку.
Можна припустити, що як хроніст Львова Бартоломей Зиморович усе своє життя замислювався над тим, чому так багато львів’янок схожі на туркень чи грекинь, що надавало їм незрівнянного шарму. Спочатку він знайшов відомості про сарацинів. Вони ще у XIV столітті осіли у Львові під Татарською брамою, яку згодом стали називати Краківською. Давній хроніст писав про те, що східні сарацини крали християнських дітей і таким чином могли існувати шлюби між татарами і слов’янами, хоча таке пояснення було малоймовірним, і хроніст пізніший його відкинув.
Нарешті Зиморович знайшов у міському архіві запліснявілу й запорошену хроніку, яку ледве можна було прочитати. Там під 1498 роком стояв запис: «Татари і турки, які проводять своє життя під зброєю, а поживи шукають у грабунках.., поводячись брутально, наповнили цілу Русь вбивствами та вогнем і вже після знищення менших міст, поспішили на знищення найпрекраснішого міста… Народ, розслаблений магометанськими законами до усякої хтивості та призвичаєний захоплюватися ніжними дівчатами, швидко переситився сільськими тілами та, забажавши ніжніших міських, відразу до Львова повернув знамена. Тут саме небо, зворушене молитвами святої Катерини, день якої проголошено днем жіночої сором’язливості, на покарання хтивого війська і подібно до непристойної частини збудженого тіла, повстало, що як колись жагу содомську вогнем сірчаним загасило, так і тут жагу азійських жеребців страшною зимою ослабило. Величезна частина їх повідморожувала члени і обсипана сніговими завалами, повмирала з голоду. Львів же покровительці християн, святій Катерині, відспівує гімн щорічно у щасливий день її свята».
Можливо тоді Зиморович збагнув, що у ті часи, завдяки частому насильству завойовників над жінками цього краю, у слов’янок народжувалися діти, яких згодом уже історики XX століття нарекли «дітьми окупації». Якщо вірити авторитетним дослідникам, за п’ять років гітлерівської окупації Європи (1940-1945) у Франції від німецьких вояків народилося 200 тисяч дітей, в СРСР – 100 тисяч, у Норвегії – 10-12 тисяч. Можна лише здогадуватися, скільки в Україні народжувалося дітей після незліченних турецько-татарських наїздів упродовж XIV-XVII століть. Та як би там що, це були здорові й гарні діти, як і всяке потомство, що походить від двох різних антропологічних коренів. Тому дивовижна східна краса багатьох львів’янок протягом наступних століть не раз причаровувала і надалі причаровує чоловіків.
І зараз, на початку XXI століття, серед молодих галичанок є чимало напрочуд подібних до туркень, грекинь чи кіпріоток. Окрім Галичини, схожий антропологічний тип донині розповсюджений на Поділлі і в Бессарабії, де доволі довгим було панування Туреччини (в Бессарабії аж до 1812 року). Етнограф Афанасьєв-Чужбинський наводить свідчення очевидців часів турецького панування у південно-західній частині України про те, що: «ані вродливої жінки, ані гарненької доньки несила було втримати вдома - турки неодмінно їх переманювали й навертали у магометанство».
Натомість у Наддніпрянщині і на Сході України, де татарсько-турецьких наїздів було обмаль, панує антропологічний тип, більше схожий на кавказький. Напівлегенда про те, що «черкаси» (так від XIII століття називали наддніпрянських українців, а згодом запорізьких козаків) – це насправді кавказькі черкеси, безсумнівно має під собою підґрунтя. Афанасьєв-Чужбинський так описує українців Наддніпрянщини і Таврії середини XIX століття: «коли, віддаляючись від великих міст і поштових та транспортних шляхів, зустрічаєш голені голови, на яких залишено лише невеликого чуба, то схожість із кавказькими горцями стає просто вражаючою».
На головному фото – портрет однієї з семи доньок львівського купця грецького походження Габріеля Лангіша із книги Владислава Лозинського Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i XVII wieku (1902 року).