Невидимі для нас сили люблять бавитися нашими долями. От уже бачать: людина важкими зусиллями вибралася з темряви, з урвища – на зелені осонні береги – аж тут якась заздрість їм жабою горло зчавила!.. Це я про Григорія Тютюнника.
Щойно він дочекався опублікування свого важко плеканого роману “Вир”, дочекався зливи схвальних відгуків, висунення на Шевченківську премію, врешті одержав квартиру у Львові – та пожив у ній лишень тиждень…
Що б там не говорили, але я належу до тих, хто на початку творчої юності волів би мати над собою опіку когось щедрого і дужого, такого, кому довіряєш, кому згодився б стати, ну слугою то вже ні, але от начеб козацьким джурою. Я ще недосвідчений і невпевнений, моя самоосвіта лишень формується, друзів ще не нажив. Часами я втрачаю терпець, гарячкую, а Григорію Тютюннику вистачало покласти руку мені на плече. Наче й не дивиться на мене, наче нічого не хоче сказати – просто кладе руку на плече, і в моїй душі щось врівноважується, надійнішає, певнішає. Бо на моєму плечі рука старшого побратима. Він сам возвів мене в такий ранг. Це невдовзі по війні, щойно я приїхав з Камчатки до Львова, щойно зазнайомилися, щойно щось сказали про себе – а Григорій: «Миколо, ми ж земляки! Будемо триматися разом!..» Адже ситуація в літературному середовищі вимагає уваги й обачності.
Він був високий і статний, от лиш обличчя, пошрамоване давньою хворобою, на перший погляд могло здатися відразним. Проте вже за кільканадцять хвилин спілкування ви не уявляєте собі симпатичнішої людини. Та ні, не те, щоб надто солодкої – Григорій бував різким і нетерпимим для декого, але це вже коли вимагалося засадами його розуміння честі і порядності.
Народився Григорій Тютюнник 23 квітня 1920 року у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області.
Не надто обізнані читачі часто плутають його з молодшим братом – Григором, теж письменником. Григір, народжений 1931 року, був випадково записаний у метрику як Григорій, хоча батьки хотіли назвати його Георгієм. А всьому виною його дід із пристрастю до алкоголю. Йдучи до сільради реєструвати новонародженого, дорогою добряче хильнув за його здоров'я, то й переплуталися схожі імена в захмелілій голові. Так і вийшли два брати-Григорії. Але документ уже виправляти не стали. Тож молодший, аби хоч якось відрізнятися назвав себе Григором.
Тож оце про той тиждень наприкінці серпня 1961 року: ми одержуємо квартири в щойно збудованому письменницькому будинку на вулиці Гончарова (нині Кубійовича), та вхід до будинку – лише з вулиці Немировича-Данченка, яка тепер називається вулицею Тютюнників. Хрущовка – та однак. Для мене це перша квартира в житті, до того більше двадцяти років – бараки та казарми, землянки, кутки в чужих оселях.
Григорієва дружина Олена Федотівна (у них чотирикімнатна квартира) запрошує в гості письменників-сусідів, зокрема й мене: «Ви ще парубки, у вас нічого до столу й не знайдеться, а відзначити треба». З нами ще нові сусіди – Лучуки, Бобинські, Мигалі. Весело, гамірно.
Розходимося – і Григорій, наче попереджуючи: «Оце відсвяткуємо новосілля – і за роботу. У мене заміри – дай Боже сили. І нікого прошу не заходити, поки працюю». Глянув на мене: «Хіба що ти, земляче, – і поправився. – Але краще й ти не турбуй, поки працюємо…»
А ось і неділя, і ми, три дні проживши в нових квартирах, вирішуємо пройтися околицями нашого району, зазнайомитися, освоїтися. Наш будинок поряд із Художнім інститутом, за ним горбиста пустка, тоді лишень зачинали проектувати тренувальний стадіон для “Карпат”, то ми туди й попрямували. Звідти краєм парку Залізні Води, повз Стрийський, попри Цитадель вийшли на Академічну: забаглося холодного пива. Ще когось зустріли, зупинилися, теревенимо. Аж ось гурт дівчат-емансипанок, їх і тоді не бракувало, щось говорять голосно, закурюють. І тут таке: Григорій простягає руку, бере в дівчиська з рота сигарету, розминає у своїй долоні. Те дівчисько шарпнулося, обурилося – проте тільки ротом заплямкало: такий страшливий вигляд був у Григорія.
Через два чи три дні в редакції “Жовтня” вже знали про висунення Тютюнника на високу премію, знали й те, що йому, напевно, дадуть. А оскільки чимало написаного Григорієм друкували саме в журналі, то й зібралися «добре посидіти». Це вже пізніше виправдовувалися, що, мовляв, не надто, що ледь-ледь. А посеред ночі наш щойно заселений будинок протнув жахливий крик Олени Федотівни. Справді біда: в будинку ще ніхто не народився, а вже один помирає…
Носив осколок біля серця,
Де повно ніжності й тепла…
Так, війна, тяжке поранення, окупаційні негаразди, та й потім закиди відповідних органів, адже потрапляв у оточення, полон, зумів утекти. А їм не віриться, що його не завербували, що не зрадив. Наче й не рахувалися подальша служба, участь у визвольному поході…
І до всього – пильне око наглядачів за літературою в оті повоєнні, власне львівські роки. Щоб зрозуміти, як нависала над митцем партійна цензура, варто полистати збережений у Літературному музеї рукописний екземпляр “Виру”, забракований до друку секретарем спілчанської парторганізації редактором М. Тарнавським: там жодної живої сторінки без перекреслень, без глумливих приписок на кшталт: “Та невже?.. Ха-ха!.. Ну й загнув!.. І як то виходить?..” Тож навіть сьогодні не завадить сказати доброго слова Анатолію Дімарову, який довів роман до друкування у київському видавництві, відкрив початок схвальних відгуків про одну із найкращих книг нашого Золотого Фонду, яка могла б і не побачити світу…
Ну от: та ніч неприкаяна наприкінці серпня, п‘ятдесят років тому. Не зрозуміти нам Господніх рішень – і душа понині наче неприкаяна….
І нікому було покласти руку на плече, нікому сказати: «Та ми ж козаки, Миколо!..»
А планували наступного літа поїхати в рідні краї, погостювати в його зеленій Шилівці, в моїй Лохвиці, походити полтавськими шляхами:
А в нас же ріки і озерця,
А в нас же там така Сула!..