У понеділок, 25 листопада, погода почала випробовувати учасників львівського Євромайдану снігом та холодом. Вони ж зустрічали ці випробування увечері біля пам’ятника Тарасові Шевченку усмішками, танцями і відчутною рішучістю. Усе це справді дедалі більше нагадувало Помаранчеву революцію.
Цього вечора все обходиться взагалі без віча. Місце політиків і різного штибу громадських діячів займають музиканти. Ведуча львівського Євромайдану Софія Федина (теж, між іншим, співачка) спускається зі сцени, поки на ній виступає гурт «Патриція» – і за хвилину піднімається сходами вгору з білим саморобним конвертом.
- Там – десять тисяч гривень, – каже, зустрічаючи мій запитальний погляд, – Бізнесмен підійшов і дав, на Майдан.
Поки вона повідомляє цю новину людям, які зібралися на площі, до мене підходить фронтмен «Патриції» Остап Панчишин. Питаю його, як йому атмосфера – хоча по ньому і так видно, що він заряджений по самі вуха.
- Справжня фірма! – відповідає він. І каже, що, якщо покличуть, він і решта гурту із задоволенням прийдуть на цю сцену виступити і на наступні дні.
Однак Софія Федина, повернувшись, запевняє – люди, зокрема молодь, зібралися сюди зовсім не на дискотеку, як на це натякали політики.
- Атмосфера – фантастична. Але я дуже чекаю зараз від координаційного штабу інформацію щодо конкретних дій, бо ця молодь зібралася не просто на концерт. Вони готові діяти і готові конкретними заходами виборювати своє європейське майбутнє, – каже вона.
Те, що відбувається на самій площі, теж мало схоже на дискотеку. Надто – по інший бік від пам’ятника, де встановлені намети і де молодь працює, не покладаючи рук. Так, у маленькому жовтому наметі людям роздають теплий чай і печиво.
Питаю в хлопця, який якраз виходить з цього намету, чи багато приходять за чаєм.
- Багато, – каже він, і додає, щиро і по-простому, – Тільки холодно ж!
Повітря справді дедалі холоднішає. Але небайдужі продовжують приносити до намету харчі. Один чоловік разом з дружиною і дитиною якраз приносять термос чаю і пакет печива. Впізнаю в ньому давнього знайомого. Питаю, як його враження.
- Класно. Так нагадує Помаранчеву революцію, всі ці спогади… – каже він.
У великому наметі тим часом на повні оберти працює прес-центр львівського Євромайдану – саме той, який веде сторінки в соцмережах. Для цього там стоїть декілька ноутбуків з Інтернетом, за якими почергово змінюються люди. Вони теж, щоправда, жаліються на холод – особливо вночі. На мій промовистий погляд одна із «працівниць» цього прес-центру, Василина Думан, відповідає:
- В нас тут сухий закон, заборонено вживати алкоголь.
У відповідь на наступний, вже цілком питальний погляд, вона пояснює: таке рішення прийнято для того, щоб не було навіть натяків на якусь алкогольну дискредитацію.
Взагалі у наметі – постійний рух: хтось займається пошуком інформації, хтось дописує у соцмережі, хтось лагодить кабель, який якраз роз’єднався, і тому в наметі на хвилину-дві зникло світло, хтось займається організацією виїзду на Київ… Щодо останнього чую розмову, в якій один з організаторів каже, що ніхто з депутатів супроводжувати виїжджаючих не буде. Питаю, чому так.
- Бо ми з ними не спілкуємося, – пояснює він категорично.
Загалом не можна сказати, що в наметі мене раді бачити – я займаю місце, яке вкрай необхідне для поточної роботи, і якого там справді обмаль. Тож незабаром я виходжу, але продовжую спілкуватися з дівчиною Богданою, яка розповідає про організацію виїздів на Київ. Охочих, за її словами, чимало, але транспорту теж вдосталь.
- Буває, під’їжджають автобуси, в яких є два місця, і забирають двох людей. Є перевізники, які бояться їхати, є такі, які пропонують самі, – розповідає вона.
Тут під час цієї розмови до неї підходить інший хлопчина, який займається організацією виїздів. Вони починають обговорювати одну з кандидатур на виїзд, і я розумію, що своїх правил тут дотримуються строго. Богдана наполягає: якщо бажаючому немає вісімнадцяти років, то він не поїде в жодному разі.
Поблизу, в ще одному наметі, тим часом молодь якраз на виїзд записується. Охочих – чимало.
Підходжу до трьох молодих людей, які якраз записуються у поїздку. Вони пояснюють, що їдуть до Києва для того, аби підтримати більшість. На запитання, чому вони взагалі вийшли на акції протесту, один із них, Роман з Сокаля, відповідає:
- Тому що замахало. Ми втомлені від цього всього. Українці хочуть в Європу, і відмовлятися від цього – абсолютно неправильно.
Його друг, Максим, поміж тим, реагує на зауваження, що дехто з політиків вважає львівський майдан просто дискотекою, а не революцією:
- В мене абсолютно немає такого враження. Все є так, як і має бути.
З цими двома хлопцями також їде до Києва дівчина Марта. Полум’яно-червоний колір її волосся добре гармонує з її словами про те, що, в разі чого, вона готова і до більш радикальних дій, ніж те, що відбувається зараз. Більше того, в її інтонаціях відчувається певне сподівання на таку радикалізацію. Коли вона запевняє, що не боїться ані холоду, ані «Беркуту», то їй мимоволі віриш – надто спокійно вона все це говорить, щоб списати такі слова лише на юнацький максималізм.
Щоправда, не всім дівчатам щастить з поїздкою до Києва. От Дарія та її сестра Юля дуже до Києва хочуть, але їх не пускають батьки. Тож їм доводиться обмежуватися львівським Євромайданом.
Двоє друзів, які стоять неподалік разом з подругами, прикрашені символікою України і ЄС, вже достатньо дорослі, аби самостійно вирішувати, чи їхати їм до Києва. І вони туди збираються вже найближчими днями. Думка ж про те, що львівський Євромайдан – це просто дискотека і карнавал, їх майже обурює.
- Як це може бути дискотекою? Так, є музичні виконавці, які співають, але здебільшого вони також прийшли підтримати народ, і своєю музикою вони його зігрівають. Зараз холодно, і людям важко просто стояти на вулиці. А музика підігріває їх зсередини, – каже один із них, Ярослав.
Його товариш, Володимир, натомість висловлює задоволення, що люди взагалі піднялися, адже, як учасник Помаранчевої революції, сам добре пам’ятає, яким розчаруванням вона врешті обернулася.
- Я сумнівався, що люди ще раз піднімуться. Але вони піднялися. Це дуже тішить. Для мене стимулом прийти став Facebook. Дуже багато людей писали про те, що відбувається на майдані. Особливо з’явилося бажання щось робити, коли я побачив, як з людьми поводиться «Беркут».
Старше покоління тим часом з журналістом спілкується зовсім не так охоче – навіть без диктофонів і фотоапаратів. Зате вдалося поспілкуватися з уже старшою представницею української діаспори з Канади – пані Христиною з Торонто. Вона не приховувала свого захоплення усім, що бачила і переживала навколо.
- Ми боялися, що люди тут не вийдуть. Вони вийшли, і я з того дуже щаслива. Я дуже переживаю за них, – ділилася вона своїми почуттями крізь помітний англійський акцент.
Нехай їй довелося перекрикувати музику гурту «Рокаш», який саме в цей час виступав на сцені, було зрозуміло, що й вона прийшла сюди зовсім не на дискотеку. Звісно, від неї не віє полум’яною рішучістю вилазити на барикади. Це – справа молодих. Але вона також прийшла сюди, щоб взяти участь у повстанні українського народу. Політичному, без сумніву, але, щонайменше, цього вечора, – без політиків.
Данило Мокрик, ZAXID.NET