У майстерні, що на даху, львівська мисткиня має кілька верстатів. Коли настає зима, жінка зносить верстат у квартиру. Однак поки що в неї творча перерва – мізкує над новими текстильними композиціями. Адже місяць тому тільки мала першу приватну експозицію у Національному музеї імені Андрея Шептицького. Там показала понад два десятки лише великих гобеленів, а були ще й менші композиції.
Тож зараз завдання пані Олі – підготувати нитки під основу нового гобелена. Це одна з тих марудних справ.
«Я вже не говорю, що треба мати ескіз готовий, ще треба зробити картон – це малюнок в натуральну величину. І нарешті найкращий момент – сідаєш і тчеш. Ткати – це вже радість і свято!», – розповіла мисткиня Ольга Парута-Вітрук.
А іноді ще й нитки художниця фарбує сама. Цього навчилася ще у Львівській академії мистецтв, у 70-их, і в Криму, коли їхню творчу групу вів татарин. Все – натуральні барвники.
Так за свою творчість Ольга Парута виткала до півсотні великих гобеленів. Малих робіт і не порахувати. Навіть в свої строї свого часу вбрала півсотні хористів Нью-Йорка.
Зараз її роботи доповненні аплікацією. А ще повні символізму, до прикладу, з трипільської кераміки: дерево життя, родюча земля, хижа. Гобеленами мисткиня оздоблює й свою хату: восени – багряними, навесні – зеленими.
«Було дуже тяжко жити під час моєї виставки, бо ми звикли, щоб в кожній кімнаті був гобелен. Щоб затишок давав – для нас це святково! А коли була виставка, всі стіни були голі…», – поділилася споминами Ольга Парута-Вітрук.
Любов до народного у пані Олі – від батька-колекціонера. Разом з ним ще студенткою ходила вгору збирати старовину.
«Деякі кахлі, якщо перевернути, мають таку виїмку. Тато бачив, як кури п’ють воду. А з чого? Тато перевернув – то кахля. «Можна у вас то придбати?» – «Беріть, нам того не треба». І таке також було», – розповіла жінка.
Саме батько хотів, щоб донька ткала. А вже тепер її роботи у музеях і приватних збірках Англії, Бельгії, Фінляндії і не тільки.