Львів’янка Уляна Слюсар експонує в Національному музеї графіку та гобелени. Виставка «Мій внутрішній Львів» – це її велика мрія, яка таки здійснилася.
Мисткиня, життя яку посадило в інвалідний візок, вчить цією експозицією кожного: «Життя таки потрібно любити!».
Сама Уляна Слюсар на візку вже не перший десяток років. А останнім часом ще й руки не слухаються. Тож навіть автографи на її поезії печаткою вибиває чоловік, що завжди поруч.
Не так давно, з великими зусиллями, жінка ще творила: у її доробку чимало графіки, ліноритів й гобеленів. Попри те, що навчалася архітектури у «Львівській політехніці». Якось на другому курсі їй підтягнули до п’ятірки бал за рисунок, однак за умови: ціле літо вправлятися в малюванні. Тоді вона з різних ракурсів змалювала бабусин город. І так «закохалася» в цю справу. Зізнається, малює й тепер: «Я завжди малюю... в уяві. І мені не здається, що я хвора, що в мене проблеми. Я в уяві роблю гобелени, пишу вірші».
Техніку, якою створила стільки гобеленів, пані Уляна сама називає «технікою домогосподарок». Однак зараз чи не всі її доробки – у фондах Нацмузею.
«У Білгород-Дністровському колись на відпочинку я випадково на базарі купила килимову голку. Якийсь дідусь, старенький такий, робив котики з ниток і продавав. Я відразу зрозуміла, що то техніка, яка має перспективу», – поділилася спогадами Уляна Слюсар.
Але тоді, наприкінці 70-х, чимало людей, можливо й несвідомо, пробували підкосити віру жінки.
«Професійні художники з мене сміялися, казали: «То нема перспектив!» Але, ви знаєте, я не кидала, а думала «от я їм докажу», – додала авторка.
І довела. А допоміг їй простенький одвічний рецепт. «Рецепт один: треба любити життя, любити людей, світ навколо. І тоді все легко вдається!» – підсумувала Уляна Слюсар.