Повторний провал з призначенням Юрія Вітренка міністром енергетики не тільки є публічним ляпасом президентові Зеленському від олігархів, але й демонструє неабияку міць Системи. При цьому ті, заради кого відбувається ця боротьба, позиціонують себе у кращому разі як сторонні спостерігачі, яким немає діла до брудних розборок нагорі. Інші ж уподібнюються розпашілій публіці на трибунах Колізею, де відбуваються гладіаторські бої або ж проходить згодовування голодним левам перших християн. Вони ніби не бачать, що йдеться про їхнє ж майбутнє. І кожен ляпас президентові з часом відгукнеться для них не тільки реальним зубожінням, а й відсутністю надії на гідне життя їхніх дітей.
Складається враження, що не тільки олігархи, але й самі громадяни опираються встановленню порядку та запровадженню верховенства права в країні. Що також звичайні громадяни чинять опір реформам та виведенню економіки з тіні. Бо тоді доведеться усім жити за законом: сплачувати податки, жити на зароблене і рухатися по кар’єрній драбині не завдяки родинним зв’язкам і підкупу, а відповідно до набутих знань і кваліфікацій. Усе це скидається на своєрідну гру в лотерею «пан або пропав». Тільки треба бути зовсім нерозумним, щоб не розуміти, що той дрібний злодійкуватий «успіх» окремих пішаків потрібний для прикриття і виправдання великого розкрадання. Що навіть тихцем вкрадена дрібниця назавжди пов’яже їх зі злодіями і змусить грати за злодійську команду.
Хоча трапляються і диваки. Це передусім ті, які завдяки своєму розуму і кваліфікаціям зможуть реалізуватися в будь-якій просунутій країні світу. Вони зможуть заробити капітали на стартапах або завдяки менеджерському хисту. І, на диво (тому й диваки), їм не цікаво тупо вкрасти в Україні і вивести вкрадене в офшори. Такі одиниці є найбільш небезпечні для Системи. Бо вони майже не вразливі. У них нема ахіллесової п’яти у вигляді корупційних пов’язань, їх не можна підчепити папкою з вбивчим компроматом. Щодо них не працює запроваджений ще Кучмою принцип: нема компромату – нема кар’єри. Кучма й був доволі ефективним управлінцем завдяки папкам з ретельно підібраним компроматом.
Коли в наш час і трапляються позасистемні гравці, то їх Система намагається негайно публічно знищити. Щоб не давати прикладу для наслідування. Їх треба не так фізично знищити, як морально упослідити. Щоб нікому не хотілося навіть дивитися в той бік. У випадку Юрія Вітренка – це, наприклад, двічі відшмагати недовірою у Верховній Раді. Приписувати його то в один, то в інший олігархічний табір. Знецінити попередні заслуги. Цим само вони ніби посилають сигнал усім молодим патріотам – не треба зв’язуватися з Україною. Краще зрадити, увійшовши в змову з «Газпромом», взяти мільйони доларів і спокійно насолоджуватися ситим життям у теплих краях.
Чомусь для українців не має значення, що «розвінчують» чергового Вітренка медійні льокаї олігархів. Що проти нього ополчилися найбільш одіозні проросійські сили в парламенті. Що навіть псевдоліберальний «Голос» і нібито патріотична ПЄС не голосують за надання Україні шансу вирватися з олігархічної петлі. Одні під надуманим претекстом, що вони страшна опозиція і за кадрові питання принципово не голосують. Виходить так, що Республіканська партія в США, голосуючи за кандидатів до влади від Демократичної партії, є недостатньо опозиційною? Що невиразний «Голос» є найбільш принциповим на планеті і не змінить позиції, навіть коли над Україною нависне смертельна загроза. Цікаво тільки, хто визначає таку «принципову» позицію партії, голос якої дедалі більше перетворюється на писк.
Другі ж, ПЄС, живуть за принципом «що гірше, то краще». Головне, щоб Зеленському нічого не вдалося. Для них найголовніше, щоб ляпаси Зеленському були якнайбільш гучними і дошкульними. Активісти цієї політсили вже забули, що ще зовсім недавно звинувачували Зеленського в тому, що він маріонетка олігарха Коломойського. А тепер, коли той демонструє непримиренну боротьбу з тим же Коломойським і намагається посилитися завдяки Вітренкові, ці «державники» потирають руки разом з Медведчуком, втішаючись, що в президента нічого не виходить. Принцип відомий: без нас хоч у прірву.
Цих партійних активістів ще можна зрозуміти. Зеленський їхній найбільший ворог. Бо переміг, усунув від влади і навіть свого роду принизив. Проте найважче зрозуміти українське суспільство. Яке розбилося на кілька категорій і груп, які поводяться так, ніби Україна володіє невичерпним життєвим ресурсом. Ніби йдеться не про реальність, а про якусь віртуальну комп’ютерну гру. Ніби в її учасників по десять життів, а в разі програшу все можна почати спочатку. Таке уявлення є найпоширенішою помилкою, бо Система знає, що висококласних спеціалістів, здатних з нею боротися, обмаль. Тому й створює завдяки своїм медіаресурсам враження, що незамінних людей не буває. Що коли Зеленський провалиться, то на заміну йому прийдуть кваліфікованіші та компетентніші політики й урядовці. І це тільки на користь Україні. Так, на користь олігархічній Україні.
На олігархічній кухні вже не раз готували легкостравні наїдки для широких мас. Якщо пригадати різні виборчі конфігурації, то можна побачити, як щоразу, «рятуючи Україну», теперішній політичний бомонд зраджував не тільки задекларовані ідеали, але насамперед своїх виборців. Кожного разу це була не політика, а технологія обману виборців. Пригадаймо, як легко було владним бонзам «розводити» недалеких громадян на риториці «комуніста» Симоненка. Пригадаймо Олександра Мороза та його соціалістичних «пташенят» на зразок Юрія Луценка. «Канівську четвірку», Соціал-демократичну партію (об’єднану) – маму буквально всіх політичних перевертнів. Пригадаймо Азарова в помаранчевому шалику на сцені Майдану. Згадаймо передсмертні слова Олександра Зінченка про Петра Порошенка. Того, хто фактично знищив добрі наміри президента Ющенка і відродив систему Кучми. Пригадаймо благословення Фірташа, виразника інтересів Путіна в Україні, на захист п’ятого президента Системи.
Кожного разу Система мімікрувала і легко обводила українських громадян навколо пальця. І тільки після обрання позасистемного Зеленського з’явилася невелика надія, що завдяки стравлюванню між собою олігархів їх нарешті вдасться потіснити. Спочатку скористатися інформаційною і, на жаль, кадровою допомогою Коломойського. Потім, опираючись на олігарха Ахметова, розправитися з першим. Далі мала прийти черга і на самого Ахметова. Але цей план був можливим лише за умови постійного контакту президента зі своїми виборцями. Нічого не приховувати, визнавати помилки, пояснювати причини невдач. Сила Зеленського була в його масовій підтримці.
Працювати ж за принципом «почекайте, ми вас ще здивуємо» – це вже не про нас. Ніхто не вимагав ділитися детальним планом війни проти Системи. Не потрібно було видавати тактичних і стратегічних задумів. Але треба було відповідати за невдалі кадрові призначення і тих, кого привів до парламенту і взагалі до влади. Захищаючи своїх, Зеленський, на жаль, дедалі більше грузнув у болоті олігархічних інтриг. Його мучив кадровий голод. Проте він так і не відкрився до припливу свіжої крові. А його чесні кроки олігархічні медіа легко видавали за нерішучість, слабкість і страх.
Намагання не виносити сміття на люди, наприклад, після фактичної зради Разумкова поступово позбавило його впливу на власну фракцію. Небажання публічно визнати, що у Верховній Раді існують куплені Коломойським, Ахметовим й Аваковим групи депутатів, призвело до того, що парламент раз за разом лупить йому по обличчю, виставляючи перед людьми безвольним невдахою.
До всього ситуація, коли цілі галузі державного управління перебувають в приватних руках і не контролюються державою, є вкрай небезпечною. І єдиним виходом із цієї западні може бути апелювання за підтримкою до своїх виборців і подолання страху опертися на «позакварталівські» кадри.
Надійною підтримкою Зеленському може стати політика нової адміністрації США. Оскільки кощієве серце українських олігархів та їхньої прислуги перебуває в руках фінансової розвідки міністерства фінансів Америки. Але й цю допомогу варто не змарнувати. Бо якщо Зеленський так само мляво діятиме в цьому напрямку, як і в справі виключення із фракції депутата Дубінського, то надії на перемогу мало.
Сподіваюся, що завдані ляпаси витверезять президента Зеленського і підштовхнуть до рішучих змін. Бо дуже не хотілося б, щоб Системі вдалося повторити експеримент з жабою, яку зварили, поступово підвищуючи температуру води аж до кипіння.