Нещодавно у книгарнях з’явилося нове видання під назвою, яка привертає увагу: «У нас, гуцулів». Але це не дослідницький текст, а художній, і це ще привабливіше. Авторка – молода письменниця із села Замагора Верховинського району Івано-Франківської області Люба-Параскевія Стринадюк.
Ще вона перекладає художню літературу з німецької мови. У доробку – дитяча книга Лізи Ґаллаунер «Гаф-пайп — старт Леона-новачка» (2013 р.), роман в ілюстраціях Юдіт Шаланскі «Шия жирафи» (ще не опубліковано), етнографічна книга Фрідріха Крістофа Й. Фішера «Пробні ночі німецьких сільських дівчат» (2013 р.).
До дебютної книжки «У нас, гуцулів» входять дві повісті — «А кємуєш, єк то було» й «У нас, гуцулів». Довкола цього видання й піде наша розмова.
– Любо-Параскевіє, чим для тебе є Гуцульщина: наскільки це декор, а наскільки жива стихія?
– Ніякого декору, бо життя не може бути декором. Моя рідня, батьки, наша хата у Замагорі – то також не декорації. Ну, то «нá» тобі й відповідь.
Змінюється дещо і в традиціях, побуті, поведінці гуцулів, але то й є підтвердженням того, що десь там, на Гуцульщині таки живуть живі люди, які мають голову, серце, які проживають своє живе життя так, як їм живеться, бо, крім традицій, звичаїв, прадіди не залишили нам ніякої книги, де був би рецепт, поради, вказівки, як жити наступному поколінню гуцулів, про що думати, що відчувати, як поводитись.
– Коли ти пишеш про гуцулів, то що є першим: людина – гуцул, а чи гуцул – людина?
– Коли я пишу про гуцулів, то ні одне, ні друге не збредає мені на думку. Бо то виходить, що я мала би себе запитувати: людина – це я, а чи я – людина? Тут інакше: я пишу зсередини. І не так уже спеціально про гуцулів, як про пережите, прожите у світі гуцульському, звідки вже й розвиднюється, хто такі гуцули.
– Класична література великою мірою цікава тому, що вона класична. Потім уже – увага на її естетичну вартість. А як гадаєш, кому зараз може бути цікава така література, як ти пишеш? Фольклор, етнографія, діалект…
– Може, у тому, що я написала, і є фольклор, етнографія. Але, якщо мої особисті спогади з малих років, враження, спостереження життя у багатодітній родині, стосунок між нами, моє прийняття й неприйняття світу, що був тоді довкола, є етнографією, то я всім бажаю народити, як моя мама, дев’ятеро дітей; і щоб серед них була одна добре таки вразлива, як я, дитина, яка би з часом написала щось отаке з власного, значною мірою внутрішнього світу, що небавом будуть називати фольклором, етнографією.
Інша річ – діалект. Як би ти собі сприймав при читанні живі діалоги гуцулів, якби я їх передала чистою, незайманою українською мовою? Отут би вже й “зацвіла” ота декорація, несправжність, які б довели тексти до ще тої сміховинності. Ото би вже їм був, як в нас дома кажуть, добрий вечір у полудне!.
– Любо-Параскевіє, що нового ти говориш про Гуцульщину після Петра Шекерика-Доникового, Параски Плитки-Горицвіт, окрім того, що дія твоїх творів у наш час чи близько до нього?
– Кожен каже про своє. І то не означає, що всі гуцули-письменники будуть говорити однаково. Слава Богу, мені Бог дав окреме життя, особисті переживання, свої емоції, відчуття. Так, на щастя, є, що я, як і Петро Шекерик-Доників чи Параска Плитка-Горицвіт, – з гуцульського світу. І що мені, як і їм, дуже є любо подеколи творити з того світу літературу. Але долі у кожного різні, досвід – також. І світ сприймається по-своєму. Вони писали про своє життя і своїм стилем, я спробувала також написати, і також від себе.
– Розкажи про роботу над книжкою. По-перше, наскільки складно чи легко передавати гуцульський діалект на письмі?
– Пригадую, як в один момент назбиралося стільки образів, картин і спогадів перед очима, в голові, що аж запекло у ніздрях. То був знак. Сіла й почала писати.
Писалося лише тоді, коли було бажання. Могла залишити незавершеною оповідь, коли зникала з-перед очей ота цілісна картина, й дописати, коли вона знову з’являлася.
Бувало, планувала писати про одне, а могло написатися зовсім інше. Тобто я йшла за образами, за плином таких картинок перед очима, які дуже швидко змінювалися, деякі я й не могла вловити та передати через слова, бо вони дуже швидко зникали.
А діалоги гуцульською мовою передавалися мені дуже легко. Не було так, аби я при їх передачі не усміхалася сама до себе, до тексту, що писала. То було найприємніше, бо йшло, правда, зсередини. Бо при цьому я пригадувала своїх рідних, як вони розмовляють. Потім могла перечитувати діалоги, щоби ще раз перевірити, чи десь орфографічно не зробила помилку при написанні гуцульських діалогів. Чи звучить той діалог на папері так, як в мене у вусі. І так, в основному, гуцульські діалоги в моїй книзі мають манеру спілкування моєї мами, як вона говорить і передає свої думки по-гуцульськи.
– І ще кілька слів про оформлення: хто автор і що за світлини використані?
– Оскільки книга вийшла у львівському видавництві «Піраміда», то й дизайнер був звідти. Але я би таки колись хотіла мати ближчого за художніми смаками й поглядами дизайнера. Але то таке.
Що ж до світлин, то вони – з родинного архіву: там є і стародавні – з моїми дідом, бабою й праріднею, й теперішні – з мамою, татом, нами, дітьми. І я таки рада, що якраз, коли я дописувала книгу, в мене виникла ідея розмістити ці світлини поміж текстами, бо ми – не ми, нас нема без зв’язку з нашими рідними, з нашими прародичами.
– А що ти таке знаєш про гуцулів, про гори, що того ніхто не може знати. А навіть якщо розповісти, то не зрозуміє. Є щось таке?
– У мене свої гуцули. І пишу я тут саме про таких. Гадаю, в книзі є багато, що читач почує, прочитає вперше, попробує собі уявити, як то. Я розповіла. Письмово. Художньо. Як уміла. Як розповілося. Бо люблю писати. Бо люблю слово, слова, їхнє життя. Ато вже ти мені скажеш, чи є щось таке в моїх оповідках, про що ти й досі не знав і не міг знати. Й що навіть після читання ти не зрозумів.
– Надалі плануєш залишатися «гуцульською» письменницею, чи дія твоїх творів буде мандрувати і в інші місця, міста… змінюватиметься декор…
– Надалі буду жити, любити, а не планувати. А так, аби ти собі знав, то скажу, що навіть тоді, коли я писала свою книгу «У нас, гуцулів», мені писалося й пишеться щось отаке й не лиш таке, що попробує тобі дати відповідь на твоє питання:
А та мелодія, що магнітила наші серця, відлунням гірким стала в цю осінь без тебе. Твій привид скрізь, бува тобою я буваю, себе втрачаю, перевтілююсь в наше щастя, що так леліяло нас, стаю напроти себе, торкаюсь твоєю рукою мого обличчя і не противлюсь обіймам твоїм. Засинаю серед хати на голій, із дивним запахом, підлозі, підгинаю коліна під себе, затуляю свої спогади руками й чекаю забуття в дикому серця битті.
А в данець все одно іду з тобою. Кладу свою руку на твої високі плечі, піднімаюся на пальчики ніг.Ти, як все, підносиш мене понад землею, я кружляю над твоєю головою, задихаюся від свіжого, ледь морозяного, повітря й не відпускаю твій гордий і вдоволений погляд.
І не думай, що я не знаю, як ти все ще бродиш ґрунями й шукаєш мене серед квітів того поля, як снуєшся без мети місцями, де нас з тобою було так багато. Як сідаєш під смереки, де сиділи ми не раз. Чи буде щось сильніше в нас в житті. Дай Боже. Та серце знає собі своє.
(Л.-П.Стринадюк, уривок з«Урвані пошматки», Львів, 2013.)