Нещодавно в Україні побачила світ книжка «Любомир Гузар. Хочу бути людиною», над якою працювала українська журналістка, володарка премії блаженного Кароля Войтили, Катерина Щоткіна. Книга вийшла друком у видавництві Vivat, вона містить детальну біографію блаженнішого та історію УГКЦ у ХХ столітті. Окрім цього у книжці представлені 45 фотографій з сімейного архіву Любомира Гузара.
ZAXID.NET пропонує уривок із цієї книги.
***
Блаженніший Любомир Гузар приніс в українську політику незвичне й чуже для неї відчуття «меж норми».
Варто зазначити, що на тлі українського політичного «бєспрєдєла» на зламі тисячоліть виграшно вирізнялася будь-яка людина, яка не втрачала здорового глузду й трималася правил, не змінювалася щодня відповідно до обставин, діяла в межах зрозумілих моральних норм, заповідей тощо.
Проблема полягала в тому, що з цими чеснотами людина не мала б шансу піднятися достатньо високо, щоб бути почутою — і при тому не зламатися, не втратити себе. За таких обставин цю роль — голосу здорового глузду і базових моральних норм — узяла на себе церква, очолювана Любомиром Гузаром і з ним асоційована. Це одна з перших помітних інституцій громадянського суспільства в Україні і чи не перша церква, яка показала наочно, що для спокійного життя необов’язково загравати із владою, вступати в альянси з політичними силами. Навпаки, церква є таким важелем тиску на владу й політику, на який доводиться зважати.
Неприязнь до влади підтримується як попереднім досвідом радянського життя, який сповідував глуху нелюбов і недовіру до будь-якого роду «начальства», так і плеядою пострадянських «політиків» — переважно з колишніх партійних функціонерів і «системних» бандитів. Тож відчуття глибоких, справжніх політичних змін у більшості радянських людей не було й бути не могло. Якщо колишні начальники залишаються на старих місцях — нехай інакше названих, нелюбов і недовіра до них доповнюється роздратуванням і впевненістю, що «нічого не змінюється», «нічого не можна зробити». І навіть коли такий стан справ почав поступово розхитуватися (у суспільство проникали паростки громадянської свідомості), ставлення до влади лишалося в корені негативним. Влада радянської доби асоціювалася з небожителями, які вершать долі, а пострадянські часи — з брудним шахраєм, за руками якого варто невпинно стежити, але не хочеться. Обидва визначення зберігали негативне ставлення до влади, як чогось малодостойного, але не уникного в цьому недосконалому світі. У такому контексті при владі не могло бути морального авторитету — будь-яка людина, яка туди приходить, символічно «впадає у гріх».
Така ситуація нездорова. Гузар, який представляв вищу владу греко-католицької церкви, власним прикладом спростовував думку, що «у владі немає пристойних людей». Як церква є частиною суспільства і відображає загальну ситуацію в ньому, так і церковна влада має спільні риси з владою світською. У цьому сенсі особистий досвід Блаженнішого і його авторитет вартують багато.
Прощання з Любомиром Гузаром. Онлайн-трансляція ZAXID.NET
Велику роль знову відігравало те, що Блаженніший ніколи не був радянською людиною. Цей факт досі недооцінений. Що би ми не думали про радянську владу й СРСР, ми вважаємо, що цей досвід, не вбивши нас, зробив сильнішими. І до людей, які не мають його, ставимося майже поблажливо: вони так багато не розуміють. Вони виросли в «тепличних» умовах західної свободи, позбавлені наших травм. А ми насправді любимо свої травми і не дуже довіряємо тим, хто їх не має. Не тому, що вони погані, а тому, що вони гірше за нас «розуміються на житті». І в результаті те, що є в їхньому досвіді і чого так бракує нам, ми відсуваємо на другий план.
Насправді Гузар виріс в оригінальних умовах абсолютно особливої свободи. Сама непевність становища біженця і готовність у будь-який момент зірватися з місця не тільки пригнічує, навпаки — виводить на особливий ступінь свободи. Самоврядування в таборах для переміщених осіб, необхідність заробляти, домовлятися й жити в мирі з «місцевими», а отже, і необхідність зберігати дисципліну, потреба не втрачати людську подобу, не опускатися в найважчих умовах — це була дещо сувора, але й дієва школа людських стосунків і суспільних відносин. Для людини, яка виросла за таких умов, слово «влада» ніколи не мало свідомо негативної конотації. Влада інструментальна. Її можна використовувати як завгодно — на добро чи зло. Щоб її використовувати, потрібно вміти це робити й усвідомлювати свою відповідальність за неї. І робити це повинні не тільки люди, які йдуть у владу, а й ті, хто до влади приводить.
«Нам варто пам’ятати, що мати владу — то є велика спокуса, — говорить Блаженніший. — Зуміти використати її на добро, не забути про Боже помазання і ту відповідальність, яка за нею стоїть, це є велике благословення. Людину у владі спіткає спокуса використати її для власних цілей або упевнитись у тому, що все, що вона робить, покращує світ. Згадайте Радянський Союз чи гітлерівську Німеччину — вони були впевнені, що створюють новий кращий світ. Натомість робили щось потворне. Тому не варто ганити весь час владу — замислимося над тим, яку спокусу ці люди мають. Спитаємо себе: а чи я сам поводився би інакше, якби потрапив у таку ситуацію? Наша влада не є чимось чужим для нас, ці люди не є зовсім іншими від решти нашого народу. Просто політики, їхні рішення і вчинки значно більше впадають в очі».
У роздумах кардинала Гузара про владу (а їх є досить багато і у статтях, і у зверненнях та проповідях, і у бесідах із журналістами) часто лунає одне з найважливіших слів у його житті: служіння. Влада — це служіння. Коли людина, наділена владою, ставиться до свого дару саме так, вона може робити помилки (усі їх роблять), але в цілому — принести дуже багато добра. Як і кожна людина, що іде за своїм покликанням і використовує дар, даний Богом, на добро.
Пряма лицарська постава Блаженнішого — сам по собі досконалий зразок ідеалу служіння, свідоцтво того, що служіння такого штибу можливе й актуальне навіть у сучасному світі — здавалося б, далекому від лицарських ідеалів.
Комусь подобається називати це аристократизмом, приписуючи «аристократам духу» звичку віддавати перевагу дії перед бездіяльністю. Хтось може знайти в тому чернече самозречення — і це також буде правдою. Але Блаженніший наполягає на тому, що не потрібно бути монахом, щоб служити й зберігати вірність своїм ідеалам. Дар Божий для будь-якої людини вже є стимулом для служіння. Він дається тобі — але не для тебе, щоб ти з його допомогою здійснював
Промисел Божий, який завжди полягає в тому, щоб робити добро. Головне слово — «робити». Тому що «добро» — це те, що проявляється тільки в дії на благо ближнього. Це стосується як повсякденних справ, так і влади. Ні «особливих випадків», ні «виключень із правил» не знайти у фундаментальних Божих законах: що «добро» для кухарки, то «добро» і для президента.
Служіння в розумінні Блаженнішого — той ідеал взаємин, на якому тримається здорове суспільство. Суспільство, у якому кожен на своєму місці служить іншому і користується тими благами, які створюються в цій «мережі
взаємного служіння». У влади тут є особлива роль: вона може допомогти налагодити ці зв’язки й своїм прикладом їх пропагувати у суспільстві. Власний приклад для Гузара завжди був важливою деталлю поведінки людини перед очима публіки — священика, політика, представника еліт, тобто людей, які можуть (а отже, повинні, оскільки такий їхній дар) установлювати для суспільства «межі норми».
Давати зрозуміння, що добре, а що зле. Так, як Любомир Гузар завжди намагався робити сам.