Вже два роки я мешкаю з родиною в дачному кооперативі під Києвом. Моя втеча з міста визрівала давно і була цілим вузлом різноманітних причин.
Серед них, поза сумнівом, чи не головною тепер мені здається втома від транспорту, заторів, шуму і, ясна річ, нескінченних людських потоків. Тих самих груп, натовпів і юрмищ homo sapiens, які в певну мить почали тиснути своєю масивністю і лякати знеособленістю. Отже, я звільнив від себе Київ – цей великий мурашник великих і малих амбіцій, це найкраще і найулюбленіше у світі місто. Відтепер я вживаю його в мікроскопічних, майже гомеопатичних дозах. І, маю надію, нам обом від цього стало краще. Для когось і я перестав бути шумом та елементом знеособленого натовпу. Бо ж не може бути, щоб у такому великому місті жив лише один соціопат.
Тут, на лоні природи, добряче засміченої дачниками, що викидають своє сміття зазвичай просто в ліс, людина сприймається зовсім по-іншому. З кожним сусідом мимохіть входиш у людський контакт. З одним – у прохолодно-люб’язний, з другим – у тепліший. І от конкретна людина, яка мешкає в тебе за парканом, якимось несусвітнім чином і цілком випадково розкривається перед тобою, наче пригодницький роман або географічний атлас.
Які чудові людські персонажі, які багаті й колоритні типажі! Вони переважно належать до старшого покоління київської інтелігенції з усім набором атрибутів, серед яких неодмінна російська мова в побуті, підкреслено європейський спосіб доглядання, як сказав би Вольтер, «свого саду» та високий рівень життя, вираженого зовні добрими автомобілями й регулярними туристичними поїздками за західний кордон нашої країни.
До того ж, усі вони уже не раз висловлювали в розмовах політичні переконання, що жодного разу, однак, не ставали приводом для конфліктів. Прикметною ознакою їхніх поглядів є характерна для значної частини наших громадян русофілія й антизахідництво. Росієцентричність ця «працює» в них радше за силою інерції, ніж як свідомий вибір. Розмовляючи про вектори розвитку України, вони зазвичай обирають антизахідну й антинатовську риторику. При цьому вони зовсім не помічають, у які внутрішні суперечності входять.
З одного боку, існує якась велика, хоч і напіввіртуальна, потуга з газовими вентилями і Чорноморським флотом. Знання про неї або зберігається з часів єдиної країни, або черпається з російських телеканалів. Любов до Росії в їхній версії є такою собі сумішшю поваги і страху молодшого брата. Вони ніби за інерцією користуються набутками чужої культури, бо культура українська для них якась і не своя, і не зрозуміла.
Та сама ситуація з українською мовою. Для них ми просто диваки, яким було одразу ж видано наличку «западенці». Їхня драма – хоч вони й не звикли драматизувати проблеми своєї ідентичності – у тому, що вони немовби зависли між радянським минулим і українським майбутнім в якомусь неокресленому теперішньому, де вони мало що розуміють, а прийняти можуть ще менше. Якщо розмова заходить про Голодомор або УПА, їхні погляди жодним чином не відходять від генеральної лінії каналу ОРТ. Бо їм так легше. Адже прийняти якусь нову «легенду», перевернувши власне уявлення про світ – просто непідйомний труд.
З другого боку, їм важко уявити своє життя без поїздок на Балі й на острів Великодня. Так, вони не їдуть на пляжі Апшерону, в Алтайські гори, не йдуть годувати комарів у сибірську тайгу з наметами, не летять милуватися сопками Камчатки. І купують вони останню модель «ніссана», а не «ладу-калину». І стрижуть свої трав’яні газони із завзяттям англійським садівників. І бізнес свій малий роблять із західними, а не російськими партнерами. І дітей своїх відряджають в Будапешт і Оксфорд, а не в МХТІ чи МҐУ. І лікуватися їздять у Карлові Вари, а не в санаторії МВС Росії. І ще багато-багато різноманітних «і», де ясно і зрозуміло, що в життєвій практиці ці люди належать до західної цивілізації споживання. Тому й засадничі вартості цієї цивілізації, за логікою того ж таки практичного життя, вони мали би поділяти цілковито, включно з ЄС і НАТО. Оскільки вони не просто не соромляться користуватися її плодами, а й роблять це залюбки і цілком добровільно.
Біда цих людей у тому, що для себе, приватно, вони обирають і сповідують одне, а публічно зовсім інше, граючи ролі пострадянських персонажів. Вони живуть у країні якось осібно, для себе вибираючи все найкраще, а країну сприймають у якості коридору, в якому постійно віють вітри та для якої вони за замовчуванням і якоюсь своєю внутрішньою згодою визначили місце транзитного додатка до великої і все ще могутньої імперії. Я люблю і розумію своїх сусідів. Хоч любов до цих милих людей дається мені легко і невимушено, а розуміння – навпаки.