Кілька днів тому я нарешті збагнув сенс рекламного біґборду, в якому на перший погляд не було зовсім нічого цікавого. Ба більше, повз цю рекламу я вже проїжджав не один місяць, і завжди, читаючи її гасло, в мені народжувалось тривожне відчуття. Штука в тому, що з рекламної точки зору в цьому гаслі все, нібито, правильно. Проте щось головне – те, що залишається за дужками цього тексту, в його контексті – суперечило самій природі захопливих та іноді непростих стосунків людини з домашньою твариною. Отже, рекламне гасло цього зоомагазину виглядає так: «Придбай свого домашнього улюбленця!».
Патос ситуації, як я потім здогадався, в тому, що прийти до зоомагазину і придбати можна песика, морську свинку або пташку, рибку, шиншилу або мадагаскарського таргана. Тобто, висловлюючись по-структуралістському, спочатку ти купуєш форму – «кота в мішку», невідому субстанцію, яка лише згодом набуває потрібного змісту. А зміст цієї тваринно-людської форми, звісно ж, полягає в елементарному почутті як не любові, то принаймні прив’язаності. Від самого початку ти можеш здогадатись – ще вдома, взуваючи босоніжки, чи вже на порозі зоомагазину, але ще не побачивши тваринки або пташки в очі, – що ти її полюбиш. І головне, що любов ця буде взаємною, як то іноді водиться між різними елементами живої природи.
Однак, усе одно статус улюбленця набувається лише з плином часу. У взаємному звиканні, «притиранні», у конкретних подіях – від кумедних і зворушливих до тривожних і драматичних – народжується певна спільність. Точніше, жива істота стає вашим улюбленцем так само, як і ви стаєте для неї царем і богом. Це при тому, що робите ви для цієї істоти мізерно мало: щодня наливаєте в мисочку воду й даєте двічі на день поїсти. Й ось згодом ви вже нормально реагуєте, коли хтось збоку намагається вам продати якийсь аксесуар для вашого «домашнього улюбленця» або корм із покращеною формулою жирів і вуглеводів. І погоджуєтесь, що так, звісно, ця черепашка або канарка – ваш «улюбленець». А той, на екрані телевізора, у клітці або на вулиці – якщо й улюбленець, то точно не ваш.
Думаючи про природу набутої любові або любові за гроші, їжу, успіх, кар’єру вже в людських стосунках, ми неодмінно доходимо до ще елементарнішого висновку. Будь-яка любов (за винятком, мабуть, материнської) починається з першого кроку – або вашого, або у ваш бік – і залежить лише від взаємної налаштованості двох сторін на це почуття. Існує ризик, що вона не відбудеться або швидко промайне, немов коротке життя пересічної морської свинки. Ніколи не розумів людей, які кохаються на морських свинках. Вони вмирають так часто, що за ними просто не встигаєш плакати. І з кожною померлою особиною вмирає ваша маленька любов, яку ви розводили для себе або на продаж.
Але люди, люди, люди! Люди закохуються, відчувають статевий потяг, а потім починають любити одне одного. Втім, беручи за великим рахунком, усе одно будь-яка людська любов може бути зведена до схеми «домашній улюбленець» – «бог». Ще можлива ситуація, коли любов вироджується в «партнерство заради миру», коли ізоляції, ембарго і спроби встановлення тоталітарного режиму чергуються з кредитами, союзами, коаліціями та мезальянсами. Ще можлива любов романтиків, які все життя ходять, тримаючись за ручку, і прагматиків, які формують спільний бюджет і живуть за бізнес-планом. І коли бізнес-план виконується, можна завести собі інший цікавий інвестиційний проект.
А ще можливі різні відгалуження любові у стилі «нафта в обмін на продовольство». А ще можлива любов за звичкою, любов, щоб люди про нашу родину не подумали нічого поганого, любов, поки діти не стануть повнолітніми, любов, поки ти не народиш мені двох легінів і одну горличку, любов, поки я не зустріну нарешті принца на білому коні або чорному рендж-ровері, любов, поки мої батьки не помруть (ти ж знаєш у мого тата псоріаз, а у мами хворе серце), любов, поки ти мені не набриднеш, любов, поки я тобі не остогидну. А все одно – любов. Це все одно, по суті, та сама любов.
Однак, від самого початку ми віримо, що все не так просто, що наша випадкова зустріч – це накреслене якимись невидимими силами диво, що наша любов як не Божий дар, то принаймні захоплива пригода, в якій кожному до скону буде приємно та добре. І що плоди цієї любові будуть солодкими, як персик, або хоча б терпкими, як хурма. А гіркота у стосунках закінчиться на самому початку, коли родичі та друзі кричать нам «Гірко!», і нам від цього трохи соромно і якось незручно. І що навіть гробова дошка, до якої разом ми обов’язково доживемо, буде підбита як не шовком, то оксамитом. Хоча, зрештою, яка вже різниця, що нас чекає там, за межею болю, якщо ми жили і любили?