Вважається, що дитячі мрії – про щось казкове і нереальне. Та Оксана Дадак ще у початковій школі мала мрію, притаманну небагатьом дорослим: вона хотіла усиновити дитину. А коли виросла, усиновила шістьох – після народження свого сина.
Оксана і Сергій Дадаки, які живуть у Буську на Львівщині, довго хотіли дитину. Нарешті у них народився Арсен. Та давня дитяча мрія про усиновлення все одно не давала Оксані спокою.
«Поруч із будинком, де я жила в дитинстві, був сиротинець, повз паркан якого я проходила щодня, повертаючись зі школи. Мені було так шкода дітей, які там гуляли, що я навіть просила маму, аби ми усиновили когось. Та мама не була готова. А я наважилась. Спочатку боялася зізнатися чоловікові, що маю таке бажання, та після першої розмови зрозуміла, що він мене підтримає. І ми розпочали процес», – пригадує Оксана Дадак.
Сім'я мріяла про донечку, тож коли відповідальні за усиновлення чиновники повідомили їм про крихітку, яка ще у лікарні, їхньому щастю не було меж.
«Пригадую, як зайшов у палату. Там у боксі лежало маля в ірисовій шапочці із неймовірно виразними очима. Я одразу відчув, що це наша дівчинка. Та лікарі почали відмовляти – говорили, що ми беремо не дитину, а перелік діагнозів, адже дівчинка народилася передчасно. Ми з Оксаною вийшли з лікарні, подумали і все ж вирішили, що це немовля – наше», – розповідає Сергій Дадак.
Маленька Оленка запала в серце не тільки Сергієві і Оксані – про сестричку мріяв і їхній син Арсен.
«Я чув дорослі розмови і розумів, що моя сестричка хвора, та все одно хотів, щоб ми її забрали. Я навіть знайшов старий дитячий молитовник і придумав, що як напишу там прохання, то вночі ангели прилетять, прочитають і мрія здійсниться. Так і сталося – мама з татом забрали Оленку», – згадує Арсен.
Оксана та Сергій привезли дівчинку додому. Та з’ясувалося, що у неї є ще дві сестри. Ця новина стала викликом для сім'ї, та вони вирішили не роз'єднувати дівчат – так Оксана перетворилася на багатодітну маму. Старші дівчатка росли поруч із Оленкою, яка щомісяця відвідувала десятки лікарів: реабілітація, процедури, постійна робота із логопедами та хірургами, які не давали дівчинці шансів на здорове і нормальне життя.
«Якось я гуляла з Оленкою в парку, їй було 2,5 роки. Вона лежала у візочку, а я спостерігала, як гасають на траві старші дітки. Задивилась на мить, потім повертаю голову, а моя дівчинка – сидить. Я аж закричала! Люди оглядалися на мене, а я танцювала: моя донька сіла! Потім вона почала ходити і це для неї було більшим досягненням, ніж декламування віршів англійською для інших дітей її віку», – розповідає Оксана.
Рідні сестри Оленки, Софійка і Юля, вже ходять у початкову школу. У вільний від навчання та гуртків час дівчатка допомагають мамі: вміють і їсти приготувати, і прибрати вдома, і за молодшими доглянути поки мама веде до реабілітологів Оленку і Віталіка, який з'явився у Дадаків після дівчачої трійці. Подружжя забрало хлопчика із Рівненського дитячого будинку. Претендентів у батьки для нього було багато, але вони зникали одразу, як відкривали медичну картку малюка.
«Він зараз такий розумний і рухливий, зовсім не схожий на дитину, яку ми забрали. Перші місяці після усиновлення Віталіка були справді важкими, навіть нестерпними: він все ламав і трощив, брав палку і гамселив нею усе. Тоді я купив дитячу боксерську грушу і рукавиці та сказав: «Маєш потребу – бий по ній». Та груша довго не витримала, шнурок за місяць перетерся і вона впала. Але Віталік став спокійним і врівноваженим. Також виявилось, що у нього чудовий музичний слух. Зараз наш хлопець грає на фортепіано, цікавиться природничими науками. Він змінився. Усі діти приходили до нас сумними, не сміялися, а потім розквітли на очах», – говорить Сергій Дадак.
Через півроку після появи Віталіка подруга попросила Оксану поїхати з нею у сиротинець – вона теж планувала усиновити дитину. Поки жінка знайомилася із малюком, Оксана розповідала адміністрації про своїх діток. Тоді керівництво сиротинця сказало, що у них теж є маленький хлопчик, якого ніхто не хоче забирати. Спочатку Оксана Дадак категорично відмовилася від ідеї всиновити ще одну дитину, та забути про малюка вже не змогла. Так за місяць почався процес усиновлення Ореста – попри відмовляння рідних і друзів.
«Оресту було 7 місяців і я в його очах не бачила нічого, окрім страху. Він лежав у ліжечку і говорив зі своєю рукою. Це було настільки боляче, що я плакала. Та зараз він – наше сонечко. Орест швидко вчиться і веселить нас. Ми подолали проблеми», – розповідає Оксана Дадак.
А минулого року родина взяла ще одну дитину із сиротинця – Соломійку, яка теж має проблеми зі здоров’ям. Лікарі казали, що вона не чує і не ходитиме, та Соломія ходить і навіть співає. Пані Оксана багато працює зі своїми дітьми, а коли її немає вдома, дітей доглядає Сергій, якому довелося змінити роботу, аби мати змогу вдень бути з дітьми. Усиновлення хворих дітей сім'я Дадаків героїзмом не вважає. Вони переконані, що кожна людина має покликання, і їхнє – дати цим дітям шанс на нормальне життя.
«Коли мене питають, навіщо я беру хворих дітей, відповідаю, що любов зцілює. І це видно на прикладі наших дітей. У сиротинці вони б загинули, а у нас – ще раз народилися», – каже Оксана Дадак.
***
Консультацію щодо усиновлення ви можете отримати на сайті Ridni.org.ua або зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду – 0800 300 484.
Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення. При потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу в процесі усиновлення. Фонд у жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не замінює функцій держави в процесі усиновлення (удочеріння).
Над проектом працювали: Мар’яна Романяк, Ірина Папірник, Софія Трощук.