Ще одна антологія з тої серії, що нині це актуально і комерційно вигідно, якщо взагалі література може бути вигідною. Або: унікальне видання, яке охоплює майже три десятки авторів, котрі говорять на вельми цікаву тему – про залізницю.
Власне, так: книжка називається «Потяг надій та інші залізничні сполучення», і вийшла вона з нагоди стоп’ятдесятрічного ювілею першого на території сучасної України залізничного сполучення. Ідейно і змістовно. Хоча, як зазначає у передмові Тимофій Гаврилів, котрому належить концепція, упорядкування та загальна редакція книжки: «упорядник змушений був (…) забезпечити значущішу мотивацію, ніж сама ідея ювілею». Себто значимість антології у її естетичній вартості: «це перша і наразі єдина книжка в Україні, яка історію залізничного сполучення пише мовою художніх текстів, чимало з яких устигли набути статусу не лише соковитої лектури, а й історичного документа». Ще одна особливість: автори антології здебільшого уродженці Галичини, оскільки йдеться про «четверте листопада тисяча вісімсот шістдесят першого року, коли з Кракова до Львова прибув перший локомотив». Також серед авторів трохи австріяків і поляків. Проколом, попри загальну ідейність, можна вважати присутність у книзі творів Наталки Білоцерківець і Сергія Жадана. Якось не дуже вони до Галичини в’яжуться, не кажучи про Австрію чи Польщу. З іншого боку, знову ж, як і вірші пані Наталки, так і есей пана Сергія, перебувають на тому рівні, що лише прикрашають антологію. Відтак, маючи за взірець не лише ідею ювілею, а й естетику як таку, мусимо погодитися з доречністю творів цих авторів. З кількома іншими доводиться миритися навіть не за добрий рівень текстів, а за ім’я, здобуте письменниками іншими творами, а в поданих фрагментах лише згадки про потяг чи колію і упорядник трохи притяг за вуха, аби було файно. Зрештою, так і вийшло.
Крім передмови Тимофія Гавриліва, маємо ще й фаховий вступний есей Ігоря Жалоби. Хто не знає, то най знає: це український науковець, котрий досліджує історію шляхів сполучення Галичини доби Габсбурзької монархії. Власне, він і є автором відповідного дослідження, на основі матеріалів якого постав есей «Прометей, прикутий до Заходу». Окрім цікавих інформаційних даних, основним його повідомленням є великі сподівання тодішнього населення Галичини на колію. «Так приковується Галичина залізними кайданами до цивілізованого Заходу» – писала віденська преса в 1851 р., коли почалися залізничні роботи. Всередині ХІХ ст. «ділові кола Галичини практично жили ідеєю залізниці», позаяк «там де залізниця, там є справжній проґрес, там уже цивілізація». Власне, «20 жовтня 1861 р. до Львова завітав перший локомотив «Лемберґ», що здійснив пробний проїзд залізницею. А вже 4 листопада цього ж року населення вітало локомотив «Ярослав», який відкривав, нарешті, останню вітку – Перемишль-Львів». На відкриття залізниці прибуло 40-50 тис. людей, які вітали локомотив гучними вигуками. Так з’явився привід для цієї антології.
Далі автори розміщені хронологічно від найдавнішого до найновішого. В одному товаристві перебувають Іван Франко і Галина Петросаняк, Франц Кафка і Олександр Гаврош, Александер Ґранах і Наталка Сняданко, Йозеф Рот і Василь Махно, Карл Еміль Францоз і Марек Краєвський… Тексти більшості з них переважно є фраґментами більших творів, публікованих раніше. Проте багатьох іноземців перекладали спеціально для антології. А тексти українців якщо й потрапляли раніше на очі, то зовсім нема завади, аби могти з приємністю зустрітися з ними ще раз. З двадцяти восьми авторів шестеро представлені поезією – Юліан Тувім, Віктор Віттнер, Богдан-Ігор Антонич, Наталка Білоцерківець, Іван Малкович, Віктор Неборак. Найбільш різножанровою виявилася Маріанна Кіяновська – в її подачі вірш, есей та оповідання. Загалом кожен з текстів антології – майже любовний листи до залізниці. Роман у листах.
І дуже різні ці листи, хочу вам сказати. Жартівливою оповідкою починає австріяк Петер Розеґґер. Ділиться споминами як вперше ще в дитинстві їхав на паротязі у супроводі вуйка. І окрім всього, цікаво, що вуйко спочатку боявся залізничного транспорту, сприймав його з великим подивуванням і вважав витвором нечистого, аж доки сам не спокусився.
Ще одна прикметна історія в Александра Роди про двірцеву ресторацію у Підволочиську. Справа була так, що кельнер пропонував відвідувачам мале меню, до якого входили зупа та яловичина, і велике, де крім двох попередніх страв значилися ще й гусяча печеня і розіненштрудель (струдель з родзинками). Відвідувачі, зазвичай, вибирали велике меню, платячи відповідну суму. Проте «єдина незручність полягала в тому, що, коли яловичина була вже спожита, виникала невеличка пауза; тоді у дверях з’являвся чоловік у службовому кашкеті й з великим дзвінком у руці, який енергійно вимахував ним і гучним голосом оголошував: «Пора на потяг до Києва, Харкова, Москви, Катеринослава, Одеси». Публіка миттю зривалася зі своїх місць і стрімголов мчала до вагонів…». Така сцена повторювалася щодня і «жоден зі смертних в очі не бачив гусячої печені», а річ у тому, що чоловік у службовому кашкеті був ще й власником ресторації. Фарс перетворився на драму, коли одного разу після алярму троє гостей все ж лишилися на своїх місцях, бо були цісарсько-королівською комісією, яка й перевіряла подібні заклади. Врятувало ресторатора те, що його дружина зранку таки зарізала гуску для власних потреб і її подали гостям. Коли ж члени комісії попросили десерт, «то тут господар зміг документально довести їм, що цей «Розіненштрудель» аж ніяк не належав до меню – то був підпис власника ресторації».
Якщо ж говорити про залізничне пересування, то не зрідка автори проводять аналогії між їздою у потязі і статевим актом. Як-от майже поетично у Марґіт Ган: «Я насолоджуюся їздою потягом; я занурилася у ці погойдування, що повністю охопили мою плоть; і я пригадую ті рідко пережиті, але приємні коливання під час любощів, коли переплетені тіла доколисуються до найвищої верховини. Ці коливання подібні. Либонь, тому я так і полюбляю залізничні мандрівки». Чи вже дещо вульгаризовано у Юрка Іздрика: «Вагон нам трапився благий, розхитаний, цісарсько-королівський, він підскакував на стиках, як стара курва на клієнті, задихаючись, слинячись, метляючи цицьками, з останніх намагаючись довести, що гроші взяті недарма». Натомість Галина Петросаняк бачить у залізниці, а, властиво, у вокзалі не тілесне, а географічне зближення: «Останні п’ять років з особливою гостротою відчуваю, яким малим є насправді світ. А все через те, що мешкаю дуже близько біля вокзалу. (…) …чужі світи, – якщо ти уже на вокзалі, – більше не здаються такими далекими». Натомість Сергій Жадан жаліється, що «ніколи не жив коло вокзалу, хоча завжди цього хотів». Мабуть, йому варто попроситися до Галини Петросаняк, а всім іншим – почитати книгу «Потяг надій та інші залізничні сполучення».
Підводячи риску, конче як позитив треба відзначити, що це, все-таки, антологія, а не збірка тематичних творів, написаних на ту чи іншу тему. Звісно, подеколи вони дисонують, проте кінцевий результат виправдовує можливі незугарності і видання виглядає цілісним і концептуальним. Шарму додає ще й оригінальне оформлення Юрія Коха з використанням світлин всіляких залізничних атрибутів, що великою мірою візуалізує зміст книги і робить її ще ближчою, себто зрозумілішою для читача. Тепер Тобі, читачу, лишається наблизитися до книги.