Колись ми жили в будинку на самій околиці Києва. Здавалось, простягни руку - і місто закінчиться. Це була звичайна собі багатоповерхівка, хіба що дуже пошарпана. Ремонтів у під’їзді не робили, лампочки в коридорах перегорали, а ліфт ламався так часто, що підйом на 12 поверх пішки вже навіть не сприймався за щось незвичне. Нам казали, що в тому будинку жили переважно родини військових або колишніх військових.
Родини військових ведуть кочовий спосіб життя. Ніхто не міг знати, куди тебе закине доля – від Камчатки і до країн Варшавського договору. Діти міняли десяток шкіл, їхні спогади заповнювали нові міста і поселення. Все, що їх оточувало, було тимчасовим – казенні квартири, які давало начальство, якісь побутові речі, магазини біля будинків, друзі за партами, знайомі у чергах. В будь-який момент міг прийти наказ про переведення – і все життя знов пакувалось в коробки і перевозилось.
Ландшафти дитячих спогадів формують дорослу реальність. Ті ж обриси дому і родинних стосунків, які ми бережемо крізь роки і потім відтворюємо у власних родинах. Тож калейдоскопи країн, військових баз та містечок, прикордонних застав не можуть минути непоміченими.
Діти військових – це люди без батьківщини. Вони зростають без прив’язки до певного місця. Жодну територію вони не сприймають як свою власну і підсвідомо готові в будь-який момент її змінити. Дім існує тільки в межах власної квартири. Все, що лишається за порогом – чуже, а отже навіщо займатись його облаштуванням?
Після демобілізації військовий може повернутись до міста, з якого його призвали до армії. Так, наприклад, зробив батько мого хрещеного – після довгих років служби він повернувся до Києва, з якого пішов ще у 41-му на фронт. Але далеко не завжди місто, в якому осідає родина, стає рідним, а не просто наступним.
Ставитись до свого будинку, міста чи країни як до тимчасового житла, в якому немає сенсу щось змінювати, адже все одно незабаром звідси поїдемо. Не знайомитись з сусідами, адже за півроку доведеться знайомитись з новими. Не заводити тривалих стосунків, не вітатись з касирками, не розпаковувати до кінця свої речі. Все це – синдром переселенців, біженців з власної землі, людей-перекотиполе, яких насправді чимало поруч із нами.
Люди без батьківщини не готові полишати своїх осель заради абстрактного загального блага. Вони не дивляться на перспективу кількох поколінь, адже їхнє майбутнє мінливе і може змінитись кожної миті. Вони рідко вростають у землю, на якій зупинились, і часто дивляться на неї відсторонено.
Людьми без батьківщини стають не тільки родини військових.
Потім ми переїхали до іншого будинку. Наша нова сусідка тоді хвалилась, що ось нещодавно в нашому під’їзді зробили ремонт і нам тепер тут буде добре жити.
Якщо у вас десь ще стоять не розпаковані коробки – може, саме час їх розпакувати?