«Історія» Геродота, «Повість временних літ» у будь-якій з відомих нам редакцій чи «Опис України…» Гійома де Боплана – кожен із цих текстів є не лише цінною інформацією про свій час, але й відстоюванням конкретного порядку денного, певної інформаційної агенди. Незалежно від часу, інформація ніколи не була нейтральним продуктом. Не є винятком і наші дні. З тією відмінністю, що зараз усе значно складніше. Кількість центрів чи осередків, які сьогодні продукують інформацію та формують суспільну думку, суттєво вища, ніж у будь-який інший період. Хоча й кількість очей та вух, які відкриті до сприйняття цієї інформації, також збільшилась. Проте не все так просто.
Пересічний споживач інформації, який не так цілеспрямовано її шукає, як мимоволі стає жертвою лавинних потоків генерованого звідусіль і всіма продукту, часто почувається розгубленим. Потрапивши у цей океан знаків, слів та смислів, він чується дезорієнтованим і покинутим. Інтуїтивно передчуває, що більша частина цього – шлак, без якого можна обійтися. Здогадується, що якась частина потоків поповнюється і за рахунок податків, які він платить, а також – стороною, яка мала бути його орієнтиром й опорою у просторах цього бездонного океану інформаційного шуму. Проте такою не завжди є. Це породжує тривогу, сумніви.
Бо то ферма князя
Колись був князь і його двір. З плином «врем’яних літ» та заплутаністю й неоднозначністю життєвих подій князі усвідомили всі переваги утримання при дворі переписувача книг чи укладача хронік. А ще краще – осередку таких людей. Вони тихо і старанно виконують свою роботу, не втручаються в актуальні події, але, за потреби, можуть дещо змінити, для наступників, образ дня вчорашнього. Наприклад, відбілити репутацію патрона, що не відповідно поводився у братовбивчих міжусобицях. Чи підправити образ його мудрого діда.
Шляхтичі пішли ще далі. При їхніх маєтках, залежно від статків і світогляду, були друкарні та цілі осередки перекладачів і мислителів. Вони тиражували полум’яні панегірики про магната-Аполлона-Марса, відображали характер діяльності шляхтича або ж утверджували на папері його зв’язки з Києм, Русом і Ісусом. Шлях до образу славетного і шанованого пана, героїчного воїна, господарника й поціновувача мистецтва був довгим, але ним ішли.
Сьогодні все складніше, або простіше. Залежить від того, як подивитися. Від імперських часів ми успадкували державу з роздутим апаратом чиновників, покликаних її обслуговувати – інформаційно також. Вік соціальних мереж дає можливість кожній інституції, приватній компанії чи навіть окремій особі мати піар-команду й формувати свій порядок денний. Тепер будь-яку «пшонку» можна одягнути як римського імператора й назвати найвеличнішим лідером сучасності. А якщо буде треба, то героїчну біографію чи мемуари переконаного демократа і принципового державного мужа напишуть. Головне, щоб повірили.
Єдиний скабофон. Його… і недоліки
Є дві смислові категорії, зв'язок яких з Росією ніколи не викликав сумніву – це смерть і брехня. Вся історія Московії-Росії – це чорний і тягучий шлейф криваво-брехливих оповідей, де грізні тирани вбивають своїх дітей та підданих, жорстоко розправляються з опонентами, а також – де звані герої стають такими не через свої людські чесноти, а тому, що в чистому полі, де нічого не відбувалося, натрапили на дерево й випадково розбили голову об його стовбур.
Українці почали тверезіти й ставити під сумнів правдивість імперських героїко-цинічних конструктів, накинутих нашим предкам. Проте цілком очиститись від них не так просто. На відміну від Росії, де громадянам дозволяють дихати лише з дозволу баскака, українське суспільство зросло за роки державної незалежності й утвердилося в самобутності й демократії. Українці готові до серйозного діалогу, роблять сміливі кроки і відповідають за них. Досі одужують від хвороби комунізму й патерналізму. Хочуть, щоб прийшов Бандера і навів порядок, а ми – спостерігали і нічого не робили. Із цим розрахунком обирали двох останніх президентів. Нам бракує стабільності, але в потрібний момент українці вміють зібратися та відстояти власні принципи, нагадати узурпатору для кого ця країна і куди вона рухається. Це відрізняє нас від росіян. Українське суспільство – фактор, на який не можна не зважати.
Проте влада думає інакше. Гідна владна команда, яка б очолила суспільний потенціал і спрямувала його в потрібне русло – рідкість. Влада не розмовляє із суспільством як із достойним та рівним учасником демократичного процесу. До прикладу, чинна команда. Її діалог із суспільством нагадує риболовлю. Коли не проговорюють чи дискутують про важливі речі, а закидають через різні канали комунікації гасла і спостерігають за реакцією людей. Це цинічно з боку влади і стрес для суспільства: гра в довірливого кота, який бігає за скрученою з паперу мишею. У свідомої й мислячої людини така інформаційна кампанія мала би викликати не найприємніші відчуття.
Це питання внутрішнього діалогу і маркер сприйняття владою своїх виборців. Проте є й питання протистояння зовнішнім загрозам та пропаганді Росії, злочинні війська якої Україна стримує. Роками українців переконували в недоцільності довіряти російській пропаганді й генерованій нею брехні. Тепер, за кошти українських платників податків, маємо єдиний український пул новин, до якого багато питань: висвітлення подій, подача інформації, підбір речників тощо. Це наче спроба перемарафонити Скабєєву. Примітивний посил від влади на рівні «не будемо комунікувати зі суспільством свої рішення, бо нас неправильно зрозуміють, слова перекрутять», але «будемо недоговорювати і маніпулювати ми, щоб не брехали вони». Зовсім не схоже на зрілий діалог рівноправних учасників демократичного процесу.
Травневі шашлики і телеканал «Дом»
Важко сказати, що у ХІ столітті думали про причетність князя Ярослава до вбивства його братів. Невідомо, чи в XVII столітті вірили, що король Данило – родич князя Острозького. Проте у ХХІ столітті українці не вірять, що єдиний марафон, телеканал «Дом» – ефективний інструмент витрати їхніх коштів. Натомість його наявність та контексти діяльності впливають на довіру до держави, владних осіб, а також способи сприйняття російської пропаганди. Українці розуміють, що влада спілкується з ними як зі стадом довірливих овечок, дурить та тримає на мотузці. Виникає спокуса зазирнути в око Мордору. Там усе плоско, але чітко. Немає безглуздих словесних танців довкола звільнення командирів, що триває місяцями. Пустопорожньої балаканини, що ми всі президенти, ніхто нікому нічого не винен, але всі повинні. Напевне, влада воюючої країна мала би більш серйозно ставитись до артикуляції своєї позиції.
Ще не було влади, яка би всім догодила. У моделі демократії пострадянської України влада й народ – антагоністи апріорі. Проте відірваність влади від суспільства, прірва між нею й людьми, складовою частиною чого є актуальна інформаційна кампанія, нічим хорошим закінчитися не може. Тут не лише відсутність єдності й довіри (згадаймо про «травневі шашлики» 2022 року). Це слизька дорога, у кінці якої війна всіх проти всіх. Сценарій цілком можливий, якщо не виконувати своїх обов’язків, уникати відповідальності та грати в якісь дивні політичні ігри в часі війни, імітувати/саботувати процес комунікації зі суспільством, чим відчутно грішить Офіс президента.
Зрештою, чинна влада адекватною комунікацією не відзначалась ніколи. Від початків вони могли запустити інформаційну хвилю і спостерігати за реакцією людей, оголошувати взаємозаперечні посили тощо. Зі сторони виглядає як знущання, але це – інформаційна політика держави. На щастя, українці ніби й не вірять бризканню слини російської пропаганди. Проте й постійному жуванню касети єдиного марафону також. Як завжди, держава залишає своїх громадян на волю невблаганної фортуни. Не варто лиш забувати, що українці самі обрали, кому доручити державу.