В оригінальний спосіб відсвяткував своє сімдесятиліття Євген Козак. Про форму святкування трішки згодом, а спершу – дещиця інформації про соленізанта. У нього стільки функцій, титулів, звань тощо, що годі всі перерахувати, але на деякі звернемо увагу.
Євген Козак – віце-президент міжнародної організації «Дім Європи в Україні», продюсер і режисер відеостудії імені Івана Миколайчука, член Національної спілки театральних діячів України, Спілки дизайнерів України, засновник і директор Першого та Другого міжнародних конкурсів юних виконавців ім. Дмитра Біди на духових дерев’яних інструментах, лауреат міжнародних конкурсів і фестивалів у галузі театру та кіно тощо.
Народився митець у національно свідомій родині, причетній до визвольних змагань. Його батько Михайло (на псевдо «Сокіл») боровся проти окупантів. Це спричинило те, що на Різдво 1945 року малого Євгена разом із матір’ю Катериною Шайногою, бабцею Юстиною та дідом Олексієм вивезли на спецпоселення в Архангельську область. Там, у селищі (посьолку, за місцевою термінологією) Мотьма, виселенці пробули до 1951 року. Повернувшись на батьківщину, Ґєнек закінчив школу на Львівщині, навчався у залізничному училищі. Потім служив у війську, в Красноярському ансамблі пісні й танцю, тому його «служба» не була надто обтяжливою. Згодом працював актором Львівського державного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької. 1984 року знявся у фільмі режисера Івана Миколайчука «Украдене щастя» за твором Івана Франка. Був директором і режисером поетичного театру «Доля», в якому поставив двадцять сім вистав, синтезувавши музику, поезію та малярство. Зокрема, 1992 року вперше в сценічному виконанні здійснив постановку опери Дмитра Бортнянського «Алкід» в Україні та Канаді. Чудово пригадую прем’єру «Алкіда» у шаховому клубі, вона справила на мене сильне враження. Сам Євген Козак теж неабиякий актор, зокрема читець поезії. І має невичерпну організаторську енергію: для прикладу, організував майже тисячу благодійних концертів в Україні й за кордоном, виступає продюсером численних мистецьких проектів. Для прикладу, саме його колосальними і багатолітніми стараннями споруджено пам’ятник Івану Підкові в Каневі. І прочая, і прочая.
Євген Козак, як і Львів, відкритий для світу. Він із мистецькими місіями побував у багатьох країнах, та пріоритетними для себе вважає все ж культурницькі вояжі у центральну та східну Україну. У Черкасах, Каневі, Полтаві, Запоріжжі, Донецьку його сприймають як уособлення артистичного Львова. У нього є багато спільних проектів, зроблених із центрально-східними митцями.
Та все ж останнім часом найбільше таланту й енергії Євген Козак віддає роботі над відеофільмами. Він є продюсером і режисером понад двох десятків фільмів. Всі вони позначені «його духа печаттю», всі впізнавано євгено-козаківські. Згадаємо хоча б «Думи мої, думи… Тарас Шевченко в автопортретах і світлинах», «Іван Франко. Лірична драма», «Леся Українка» (композитори Мирослав Скорик, Віктор Захарченко), «Мій лист. Андрей Шептицький» (композитор Віктор Камінський), «Іду на ви. Святослав», «Адам. Пам’яті Юрія Покальчука», «Недокошений лан. Пам’яті Івана Миколайчука»… Фільми змонтовані зі світлин (головно з авторських) і супроводжуються щоразу відповідною музикою.
Ювілейна святочна академія в Палаці мистецтв якраз і була переглядом трьох відеофільмів: «Берестечко», «Шлях і кроки» та «На чорне впало біле». Про кожен із цих мистецьких творів варто сказати окремо. А продовжилася імпреза на виставці світлин ювілянта у приміщенні Львівської організації Спілки художників України.
«Берестечко». Перегляд цього фільму не може залишити байдужим. Елегійний настрій притаманний цьому фільмові Євгена Козака. Туга за втраченим переплітається в ньому з вірою в можливість колись таки надолужити нездійснене. Струнка побудова кадрів драматизує ситуацію, відкриває тему до крайньої межі, до оголення нервів. Несподівані кадри лише підсилюють враження, помножують його незвичними відчуттями, вимальовуючи нескінченну низку різноманітних перетворень. Образне напруження сягає найвищих регістрів. Симфонічна мелодика розсуває межі до безкраю. Емоції палахкотять яскравим полум’ям на тлі густої ночі. Багаття із сотень смолоскипів шугає у високості, пробиваючи своїми язиками небесне склепіння.
Цей фільм наче без фабули. Проте відносна фабула таки є, і полягає вона якраз в отій стрункій поетичності, яка дає змогу глядачеві переживати розмаїті ледь не овідіївські метаморфози. Цілісність режисерової натури визирає зі структури фільму. Автор, так видається, прагне до віднайдення власної ідентичності, пошуки якої і є справдішнім, хоча на загал прихованим, сенсом фільму, смислом і виправданням самого його існування. Сюрреалістичні фантасмагорії, вряди-годи виникаючи упродовж фільму, лише відтіняють, виопуклюють екзистенційні моменти. Не можеш позбутися невідчепного враження, що цей фільм дослівно насичений відображеннями та вираженнями буття, існування, екзистенції.
Видно, що закоріненість автора в рідну землю присутня на різноманітних рівнях. Якщо б повибирати з фільму лапідарні краєвиди, навіть окремі елементи пейзажів, тоді може вийти щось на зразок поетично вираженого узагальнення про нашу рідну землю. Фільм Євгена Козака здатен витворювати у свідомості прискіпливого глядача досить рельєфне візуальне уявлення реального пейзажу через поетичний краєвид. Хоч би якими були ці просторові уявлення – сучасними чи минулими, зимовими чи літніми, однаково вони є поетичними і за своєю внутрішньою суттю, і за своїм зовнішнім оформленням.
Прямо чи опосередковано, а то й ледь вловимо, наче павутинки бабиного літа, пов’язані з фільмом історичні реалії про битву під Берестечком, відомі усім нам змалку. Ці алюзії витворюють ту настроєву атмосферу, яка спроможна не лише приваблювати, а й зачаровувати. А вже рафінованим чаклунством є вдале поєднання в досить короткому фільмі різноманітних видів мистецтва.
Фільмові Євгена Козака «Берестечко» абсолютно притаманна метатекстуальність, коли цей витвір мистецтва вступає в діалог з іншими творами, з іншими видами мистецтва. Чимало алюзій з красним письменством, з поезією, перш за все з відомими усім рядками Тараса Шевченка. Музичний супровід (композитор Юрій Ланюк) теж наштовхує на довільні асоціації. Та візуальний ряд, незважаючи на масу векторів в інші види мистецького творення, залишається самодостатнім.
«Шлях і кроки». Про цей фільм чудово висловився академік, доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук: «Минувшина та сьогодення вплітаються нині в поетичний образ, образ надзвичайної краси, захоплюючи і тривожачи своїм далеким – близьким до щему, хвилюючи й переконуючи, що поступово все сприймається навпаки. Світлинний фільм перепущений через творче горнило і набирає через духовний світ авторів таких щедрих вартостей, що вони спалахують у душі кожного, хто до них доторкається». Додам, що у фільмі використано музику Євгена Станковича.
«На чорне впало біле». Випускники японських шкіл мусять відрізняти та називати триста відтінків кольорів. Хоча для повноцінного сприйняття світу вистачає навіть мінімуму, розрізнення чорного та білого. Адже ці два кольори можуть включати в себе цілу гаму відтінків. Коли вслухаємось у рядок Миколи Вінграновського «на чорне впало біле», то незважаючи на позірну простоту, начебто просто випав сніг на землю, все ж відчуємо якісь емоційні поштовхи. У чорно-білому вимірі поміщається любов і ненависть, радість та сум. Колорит української природи, сяйво розмаїтих облич, підсилені музикою японського композитора Тору Такеміцу, витворюють враження, наче ти читаєш японську поезію в жанрі хокку. Лапідарність у виражальних засобах, вишуканість у ракурсах, насиченість колористики, – і є тим трилисником, тими трьома рядками хокку. Трилисником є теж поєднання трьох видів мистецтва. Візуальний ряд, настроєва музика, поетичне сприйняття – доповнюють одне одного. І це витворює ефект такого очікуваного, але і спонтанного напливу емоцій.
Окрім цього, Євген Козак є автором ідеї книжкової серії «Честь і чин», у якій вже вийшла ціла низка видань, зокрема: «Самостійна Україна» Миколи Міхновського, «Ave, diktator» Юрія Горліса-Горського, «Рабів до раю не пускають» (про бій під Крутами), «Нестор Махно», «Генерал УГА Мирон Тарнавський. Життя і чин», «В чому трагедія Максима Березовського», «Перший гетьман Байда Вишневецький» тощо.
Словом, Євген Козак, як людина-оркестр, багато робить і багато встигає. Його присутність чимало важить для мистецької аури Львова.