Чому в Україні пробуксовують реформи? Одні експерти вбачають причину в тому, що не реформується держапарат. Інші вважають, що в усьому винні олігархи. Треті взагалі переконані, що жодні реформи в країні неможливі, поки при владі перебуває політична сила, яка стоїть на служінні кримінальних кланів. Ситуація видається безвихідною.
Але, як говорили ще стародавні лікарі, якщо природа створила отруту, то є і протиотрута. Треба тільки зуміти її знайти та застосувати.
Сьогодні багато хто починає розуміти, що ситуація в Україні не тішить, оскільки до владного керма зуміли пробитися люди зі сумнівним життєвим багажем: колишні функціонери комуністичної партії, представники радянської "госппартноменклатури", співробітники й агенти КДБ (ФСБ), поплічники окупаційних і авторитарних режимів, казнокради, бандити й інший "накип".
Яку роль у житті країни можуть зіграти "колишні", видно на прикладі такого політика, як Сергій Тігіпко. Свого часу він очолював молодіжне крило компартії (ЛКСМУ) на Дніпропетровщині. Пізніше, як повідомляли ЗМІ, за рекомендацією помічника одіозного Кучми був призначений віце-прем'єром. Потім був міністром економіки в уряді Віктора Ющенка, який пізніше безсоромно зрадив ідеали Майдану. У 2004 році Тігіпко став керівником виборчого штабу Віктора Януковича, діяльність якого нині символізує Межигір'я, державна урядова резиденція, сумнівним шляхом перетворена на приватну. Преференції пана Тігіпка зрозумілі. Вчителі його – видні всім. І ось 2010 року людина з таким послужним списком раптом насмілюється балотуватися у президенти України. І набирає цілих 13 відсотків голосів виборців!
Відразу виникло запитання: невже українці досі ходять у "рожевих окулярах" і сподіваються на те, що комуністи, колишні й нинішні, виведуть країну з болота, в яку самі ж її і загнали? Віра така, на жаль, ще наявна, але згаданий успіх Тігіпка пояснюється не тільки цим. Адже він, як відомо, у ході добре проплаченої виборчої кампанії позиціонував себе як демократичний кандидат. В іншому випадку, напевно, не набрав би тих голосів. Подальше входження Сергія Леонідовича у Партію регіонів можна розцінити як зраду виборців, котрі голосували за нього. Воно дуже навіть переконливо засвідчило, який він "демократ". І стало зрозумілим, що на виборах перед ним стояло одне завдання – відтягнути у першому турі голоси в основного демократичного кандидата, Юлії Тимошенко. Фактично, це була операція з уведення виборців в оману і перешкоджання вільному волевиявленню громадян. І ПР провела її просто блискуче.
Чи треба звинувачувати цю партію у свідомому і досить витонченому обмані громадян? Марно. Такі політсили туго сприймають народну думку, чекати від них великої чесності та відкритості – значить живити ілюзії. Аби люди зняли з носа "рожеві окуляри", потрібно дати їм "інструмент", за допомогою якого вони могли б практично безпомилково визначати придатність того чи іншого кандидата на виборну посаду. Таким "інструментом" може стати лише люстрація.
Як відомо, люстрація – це вид політичної цензури, практика, яка полягає у законодавчому обмеженні прав деяких категорій осіб на таке: заняття державних посад; професійну діяльність («заборони на професію»); недоторканність особистого життя (допускається публічне розповсюдження будь-якої інформації про походження, деталі біографії). Дані категорії осіб виділяються за професійними, партійними, релігійними або іншими ознаками.
З посткомуністичних країн у тому чи іншому вигляді люстрацію провели, наприклад, у Чехії, Словаччині, Польщі та країнах Прибалтики. Там "очищення за допомогою жертвопринесень" (так перекладається слово "люстрація" з латинської) проводили, приймаючи закони і впроваджуючи практику недопущення в апарат управління, суди, правоохоронні органи, на інші важливі пости і до установ системи освіти осіб, які скомпрометували себе співпрацею або співучастю у попередній політичній системі. І куди пішли у своєму розвитку після люстрації ці країни? Та вже значно далі вперед за Україну.
Весь хід подій за останні роки говорить: якби свого часу в Україні прийняли закон про люстрацію, то країна могла піти зовсім іншим шляхом. Такі, як Тігіпко, вже точно не змогли б виконувати роль "троянських коней", що вводять громадян в оману. До парламенту не потрапили б майже два десятки кримінальних "авторитетів" з ПР, про які повідомляв нардеп Геннадій Москаль. У владі не було б багатьох із тих, кого туди категорично допускати не можна. Швидше за все, і пану Януковичу туди дорога була б перекрита. Зате Україна, напевно, вже отримала б статус асоційованого члена Євросоюзу, а він своїм членам, як показує досвід Греції та інших постраждалих від кризи країн, навіть дуже істотно допомагає.
Потребу люстрації активно обговорювали в Україні у перші роки після здобуття незалежності. У суспільстві ширилася ідея, що без очищення від кадрового "накипу" минулих десятиліть країна занадто повільно одужуватиме від комуністичного чаду. Незабаром після перемоги Помаранчевої революції до Верховної Ради внесли одразу два відповідні законопроекти. Автор одного з них, відомий український дисидент Левко Лук'яненко, людина з найвищим моральним авторитетом, пропонував запровадити п'ятирічну заборону на заняття керівних посад в органах законодавчої, виконавчої та судової влади і ЗМІ України особам, які перебували на керівних посадах в КПРС, КДБ СРСР або були резидентами, агентами, інформаторами або позаштатними працівниками служби безпеки, а також начальниками політичних відділів в Радянській армії і МВС СРСР.
Інший законопроект зареєстрували депутати Василь Червоній, Андрій Шкіль та Сергій Олексіюк. Вони пропонували обмежити в правах не тільки колишніх співробітників спецслужб, а й громадян, причетних до фальсифікацій виборів президента 2004 року.
Ці розумні пропозиції не були прийняті. Чому – стало більш-менш зрозумілим у серпні 2009 року, коли були оприлюднені результати дослідження «Люстрація або Україна під владою КДБ», проведеного у межах широкомасштабного громадянського інформаційного проекту. Згідно з ними, практично кожен п'ятий український держслужбовець має критичну ймовірність співпраці з політичною «охранкою» Совдепії – КДБ. Ці дані дозволяють із чималою часткою ймовірності припустити, що до виключення питання про люстрацію з парламентського порядку денного причетні "колишні", тобто люди, котрі займали високі пости у держапараті й економіці, та бажали зберегти статус-кво. Вони зуміли нав'язати українському суспільству – через "своїх" депутатів – вигідний їм сценарій розвитку країни.
Восени 2012 року ще один законопроект про люстрацію внесли три депутати ще тодішньої фракції НУНС. Дію документа пропонувалося поширити на осіб, котрі були агентами, резидентами або позаштатними працівниками КДБ до 1991 року, а також таємними інформаторами будь-якої іноземної розвідки. Відповідно до законопроекту, ці громадяни не могли б протягом п'яти років обіймати керівні посади в органах законодавчої, виконавчої та судової влади, правоохоронних органах України.
Примітно, що серед суб'єктів люстрації у цьому законопроекті названі депутати міських, обласних рад і Верховної Ради, військовослужбовці ЗС України, судді, працівники прокуратури, редактори (заступники редакторів, відповідальні секретарі) засобів масової інформації державної чи комунальної форми власності, керівники вищих навчальних закладів державної або комунальної форми власності. Ось це був би очисний душ для України! На жаль, доля цього законопроекту – під великим питанням.
Звісно, зовсім видавити з суспільної свідомості питання про люстрацію навряд чи вдасться. Хоча б тому, що пункт про її проведення є в програмах багатьох українських партій, а ВО "Свобода" готує навіть відповідний законопроект.
А взагалі сподіватися у такому питанні тільки на парламент, в якому "регіонали" контролюють більшість, – ще одна велика ілюзія. Не будуть же вони самі собі перекривати кисень.
За відсутності дієвого закону люстрацію в Україні можна провести так, як цього не було у жодній країні світу, а саме: на громадському рівні.
Адже для чого потрібна люстрація? Для недопущення всякої гидоти до влади. Це під силу народу? Цілком, тільки треба його навчити користуватися "інструментом". Якби кожен українець умів проводити означену "очисну" процедуру у своїй голові так, щоб рука його ніколи не поставила галочку у виборчому бюлетені навпроти поплічника авторитарного режиму, до органів управління не потрапляло б стільки "колишніх". Менталітет останніх – в силу вкорінюваних десятиліттями норм і традицій – зациклений на нестримному збагаченні, корупції, придушенні незалежності правосуддя та ЗМІ, нехтуванні думкою народу і правами людини. Це можна викорінити тільки всім миром, громадою.
Прищепити українцям навик самостійного проведення такого виду люстрації у вирішальні дні виборних кампаній могла б, напевно, тільки об'єднана опозиція. Якщо найавторитетніші діячі опозиції, наприклад, Віталій Кличко та Юрій Луценко, розгорнуть широкий громадський рух за люстрацію – народ, мені здається, може підхопити цю ідею. Не відразу, звісно. Доведеться потрудитися, щоб донести до людей зміст акції та її користь для країни, кожного громадянина: випускати спеціальні пам'ятки і номери газет, навчати активістів і проводити тематичні народні віче... Проведення громадської люстрації може стати одним із тих практичних справ опозиції, які змінять сьогоднішнє доволі прохолодне ставлення до неї з боку основної маси громадян.
Зрештою, це більш перспективно, ніж витрачати гроші на дорогі всеукраїнські акції з закликами "вставати" без чітко окресленої мети.
До речі, 2008 року група українських юристів створила громадську організацію «Люстрація». Метою організації є справедлива оцінка і засудження злочинів проти українського народу та причетних до них осіб. "На жаль, впродовж 20 років української незалежності у боротьбі з економічними труднощами Держава не приділяла жодної уваги виробленню національної ідеї. Сьогодні державний службовець не знає такого поняття як національний інтерес, – повідомляється на сайті організації. – Як наслідок, довіра до державної влади впала до критичного рівня, коли влада вже не є легітимною в очах громадян. В Україні спостерігаємо «дефіцит патріотизму», коли між громадянами та органами державної влади існує прірва, тобто вироблення державної політики йде без врахування національних інтересів".
Фактично, організація вже проводить громадську люстрацію щодо певного кола осіб. На жаль, судячи з її сайту з низькою відвідуваністю, "Люстрація" поки не стала широким громадським проектом. Можливо, в силу елементарного браку коштів та кадрів. Однак накопичений нею цінний досвід може стати відправною точкою для розгортання загальнонародної кампанії з "очищенню за допомогою жертвоприношень".
Різного роду "колишні", побратавшись з новими "господарями життя", без докорів сумління приносять у жертву інтереси основної маси українських громадян заради власного збагачення. Принести їх у жертву заради країни, майбутнього своїх дітей і онуків – українцям, як кажуть, сам Бог велів.