«Лють» Євгена Стеблівського – це справжня сага про кожного з нас у перші місяці великої та жахливої війни, захоплива панорама подій, що розгорталися під Києвом і на півдні України. Серед героїв роману – троє колишніх однокласників, один із яких разом зі своїм дідусем іде добровольцем до лав ЗСУ, другий – журналіст і волонтер, який у справах допомоги армії потрапляє до Ірландії, а третій – син дрібного бізнесмена, який свідомо залишається в окупації під Бородянкою. Але поруч із головними героями діють хлопці із ТрО, котрі піднялися на захист Києва, майстерний мисливець за російськими танками, який веде рахунок знищеної «броні» на десятки, літній бджоляр, який наодинці розстріляв російську ДРГ у тилігульському степу, та багато, багато інших.
У романі використані свідчення учасників оборони «Азовсталі», отримані в режимі реального часу, – і це ще одна вражаюча своєю правдою оповідь про неймовірну відвагу, мужність і стійкість захисників Маріуполя.
Книга, що увійшла у довгий список ВВС, вийшла друком у видавництві «Фабула».
***
Вік прокинувся від звуку, що створює літак, перетинаючи звуковий бар’єр. У дитинстві він часто чув щось подібне, але тут у небі знову гучно двічі гримнуло. Потім – ще раз. Він навпомацки відшукав телефон: п’ята година ранку. Зважаючи на вчорашні тривожні події, усіляке могло бути. Але ж не хотілося вірити, що так швидко! Тим більше, що звуки ці його, Віка, безпосередньо не торкались.
Ну літак і літак…
Щоби позбавитися метушливих думок, Вік повернувся на бік і спробував знову заснути. Але сон зник. Він знову взявся за телефон і поскролив стрічку. Жодних сповіщень. За п’ять хвилин – так само. Як таке може бути? Невже ніхто в місті нічого не чув, окрім нього?
Вік кинув телефон на простирадло і заплющив очі. Все одно не спалося. Підвівся, увімкнув світло, натягнув теплу фланелеву сорочку й сів у кріслі.
У міському чаті з’явилося перше повідомлення: «В Одесі чути вибухи». Ось воно! Значить, не причудилося. А ось і наступне: «Вибух і пожежа за селищем Котовського». Поруч фото пожарища.
Потім посипалося: «Вибухи в Києві», «Вибухи в Харкові», «Вибухи у Чернігові». Нічого собі!
Далі пішов більш інформативний контент: «Ракетний удар по Києву». І ранковий запис промови хворого на голову стариганя – президента Росії. Вік ледве спромігся дослухати маячню, що той молов: якісь саморобні казки про історію України, від яких нудило. На завершення путін оголосив про початок «спєцопєрації» в Україні.
Це не залишало жодних сумнівів – повномасштабна війна!
***
Спочатку був страх. Потужність і агресивність вторгнення виглядали такими, що, здавалося, світ перевернувся, змінивши реальність. На виїздах із міст утворилися величезні затори – місцями на десять-двадцять кілометрів. Люди тікали, прихопивши найнеобхідніше – теплі речі, гроші та документи. У великих містах то тут, то там лунали руйнівні вибухи, збільшуючи паніку. Паскуди били прицільно, їхні удари виявилися на диво влучними. Автівки та холодильники росіяни виробляють нікудишні, проте зі зброєю в них виходить набагато краще...
Вік ще заторможено переглядав стрічку новин, коли о п’ятій тридцять зателефонував шеф.
– Раночку! Ще не забув, що першого березня вирушаєш до Ірландії?
– Ні... Так... Аркадію Михайловичу, але ж війна!..
– Війна-війною, але в нас із людьми все домовлено! Документи і квитки у тебе. Я накажу секретарці, щоби переоформила тебе на рейс із Варшави. Квиток залишиться той самий.
– А як же кордон?
– Я зателефоную в міністерство, щоби тебе занесли у списки. Не факт, що воєнний стан буде оголошений негайно, але підстрахуватися треба. Ти взагалі в курсі, що після введення воєнного стану чоловіки призовного віку не зможуть залишати територію України?
– Не зовсім...
– От! Але тебе я занесу у відповідні списки. Авіасполучення з Києва вже немає, тому доведеться їхати до Варшави потягом. До першого березня часу вистачить.
– То, може, просто влаштувати онлайн-конференцію?
– Мені потрібно, щоби ти зустрівся з людиною, про яку я тобі казав. Пам’ятаєш? Це дуже важливо! Тут жодна конференція не допоможе, бо це питання довіри. До того ж, саме ці хлопці збирали допомогу Правому сектору, переганяли джипи з Ірландії. Гадаю, і подальша допомога буде зараз конче потрібна. Я тебе зв’яжу з волонтерами на місцях – будеш координувати напрямки... Їдь автівкою до Києва, бо нічим іншим уже не дістатися. Бензин маєш?
– Із п’ятнадцятого числа їжджу з повним баком…
– Ну, добре. Хоч тут ти виявився далекоглядним. Машину залишиш на стоянці київського філіалу, гроші перекинуть тобі на картку...
***
На випадок війни у Віка був план. Цей план складався з висловлювань волонтера й ветерана АТО Аліка Сухого. Той був родом із-під Донецька і в перші дні війни на Донбасі потрапив, за його словами, «просто в м’ясорубку».
«Коли чуєш, – казав Алік, – що трапилося огневе зіткнення, перекрили вулиці барикадами, висадився десант чи десь на підходах розірвався перший снаряд, у тебе є дві-три години, щоби встигнути виїхати з міста. Дві-три, не більше! Потім ринеться основна маса людей, дороги захряснуть у заторах, з’являться блокпости – і все, жодних шансів! Вибратися можна буде тільки пішки. Тому моя вам порада: виїжджайте з мегаполіса у перші дві-три години! Потім у вас буде час, щоби обміркувати ситуацію, роззирнутися, привести себе до ладу й повернутися назад – воювати. Спершу мені не пощастило, а вдруге я швидко вийшов – і повернувся разом із «Донбасом». Нічого ганебного немає в тому, що ви трохи перебздите – через день-другий все стане на свої місця. Як казали в нашому батальоні, перебздєть краще, ніж недобздєть! Але якщо ви не встигнете і прийде окупант – то з «мішка» вам не вибратися. Із міста лише одна дорога – на північ. Якщо її переріжуть – кінець!
Тому, коли рашистські війська почали вештатися вздовж українських кордонів, а кількість їх, за даними «Reuters», увесь час зростала, Вік заправив «під зав’язку» свою зелену «Шевроле Лачетті», а вечорами обов’язково поповнював те, що витрачав протягом дня. Алік радив насамперед вискочити за межі міста й поглянути, як розвивається ситуація. А тоді вже вирішувати: чи воювати, а чи рятувати своїх.
Багато приятелів і знайомих Аліка потрапили в полон і, зрештою, загинули.