Шукати в історії якісь тенденції чи закономірності – справа далеко не те що невдячна, але й методологічно неправильна. Так, у XIX столітті історію, за аналогією до природничих наук, позитивісти почали трактувати як таку, що сповнена наперед запрограмованих законів, які раніше чи пізніше призведуть до попередньо визначеного сценарію. Втім сучасні історики (принаймні ті, які не перебувають в позитивістському дискурсі) скажуть радше про збіг, аніж про визначеності. І одним з таких збігів є те, що лютий за минуле століття в історії України є як місяцем наших здобутків, так і тривог, якщо взагалі не трагедій.
Хоча все починалося таки обнадійливо. Українці одні з перших долучилися до того, щоб дипломатично покласти край Першій світовій війні – принаймні на її Східному фронті. 9 лютого 1918 року в Бересті делегати від нещодавно проголошеної незалежної Української Народної Республіки підписали з представниками Четверного союзу мирний договір.
Уже сам факт укладення документа УНР у ролі самостійної держави був успіхом – зважаючи на те, що представники більшовиків, які також у ці дні перебували в Бересті, апелювали до того, що саме в їхньому складі є делегати від «істинного» українського уряду – щоправда, радянського розливу, та й напередодні більшовицькі загони окупували Київ, і уряд УНР був вимушений перенести свій осідок до Житомира.
А згідно зі самими умовами, окрім Наддніпрянщини, територія УНР мала би включати і Холмщину з Підляшшям, хоч Галичина з Буковиною залишалися би у складі Австро-Угорщини – щоправда, з обіцянками статусу окремого коронного краю. Зі свого боку УНР брала на себе обов’язки з постачання Центральним державам фуражу і промислової продукції. Але чи не найважливішим у тих умовах було таки те, що договір став підставою для закріплення в договорі від 3 березня 1918 року, підписаного Четверним союзом вже з більшовиками, вимоги з визнання останніми уряду УНР та негайного виведення більшовицької армії з українських теренів. На жаль, ефект від угод виявився нетривалим – до квітня 1918-го вже й сама Центральна Рада втратила владу, а далі – поразка Четверного союзу в Першій світовій війні, війна «всіх проти всіх» на українських теренах, зокрема внутрішньоукраїнське протиборство прибічників Павла Скоропадського з прихильниками Директорії УНР, та й отаманщина, «махновці», «білі», «червоні»… А далі самі знаєте чим це все діло завершилося і тривало до 1991-го…
Хоч опір був! У тому ж таки лютому, вже 1929-го, у Відні створили Організацію українських націоналістів. Біля її витоків стояли колишні старшини Українських визвольних змагань на чолі з Євгеном Коновальцем. А по його трагічній загибелі ОУН очолив його багаторічний соратник ще з революційного часу Андрій Мельник.
І хоч через внутрішні перипетії і звинувачення Мельника в нерішучості та почасти інертності з боку молодшого крила Організації, яке очолив Бандера (у лютому 1940-го у Кракові вони оголосили про створення Революційного Проводу), зусилля ОУН в момент необхідної консолідації були розпорошені (та й між собою обидві фракції інколи боролися так, що й ворогу не побажаєш), ОУН (і «мельниківців», і «бандерівців») залишалася вагомим чинником у виборюванні Української соборної держави (саме соборної, а не суто галицької, чи наддніпрянської!) і в міжвоєнний час, і в роки Другої світової (як проти нацистів, від чиїх рук у лютому 1942-го в Києві загинула активна діячка ОУН Олена Теліга, так і СРСР), і в повоєння. Зрештою, і в другій половині XX століття вона була одним з тих, як би ми сьогодні сказали, «хабів», який підтримував комунікацію серед різних осередків української спільноти. Щоправда, вже здебільшого на еміграції.
Та й на Закарпатті лютий – це час державотворчих процесів. 12 лютого 1939-го там відбулися вибори до Сойму Карпатської України. Це саме той законодавчий орган тоді ще автономії, який 15 березня 1939 року затвердить проголошення державного суверенітету Карпатської України, обере президентом нової держави Августина Волошина, сформує уряд на чолі з прем’єром Юліаном Реваєм, очільником парламенту Августина Штефана та прийме конституційні закони, які закладуть основи нової української державності – вперше відновленої після програної два десятиліття перед цим Української революції. І, на жаль, короткочасної.
Поміж тим, лютий, а особливо його друга половина, мимоволі навіює далеко не найкращі спогади. В пам’яті мимоволі виринають криваві сутички біля Верховної Ради України, Маріїнський парк, Грушевського, Інститутська, спроби штурму Майдану. Сльозогінний газ. Світло-шумові гранати. Кийки. Вогнепальні постріли. Снайпери. Готель «Україна». Кадри з поскладеними поруч тілами загиблих Героїв Небесної Сотні. Вшанування їхньої пам’яті на Майдані, який недарма таки названо Незалежності. «Пливе кача» у виконанні піккардійців.
Це – перші «зелені чоловічки» у Криму, які вперше з’явилися там без розпізнавальних знаків 20 лютого 2014-го і почали готуватися до незаконного силового захоплення острова, що супроводжувалося блокуванням тамтешніх органів влади, військових частин і завершилося псевдореферендумом про приєднання Криму й Севастополя до РФ, проведеним під дулом автоматів 16 березня 2014-го.
А ще – вибухи від ракетних ударів та безкінечні сигнали повітряної тривоги того сірого пізньозимового ранку 24 лютого всім відомо якого року. Декілька безсонних ночей. Постійний моніторинг новин з фронту і з-під Києва. Підвальні укриття. Невідомість того, що буде завтра зі столицею та Україною загалом.
Однак недарма кажуть, що найтемніший час – таки перед світанком. Тоді, у 2014-му, мабуть навіть 20 лютого, коли кількість загиблих протестувальників наближалася до сотні, важко було уявити, що таки цей, здавалось би, монолітний клептократичний режим Януковича одномоментно впаде. Аж раптом виявилося, що він уже тоді планував втечу. Що вже тоді пакувалися на виїзд ці золоті батони, крінжові картини та раніше викрадені з національного культурного надбання стародруки (щоправда, таки не всі встиг зі собою забрати). А ще вчора, здавалось би, до кінця вірні Партії регіонів нардепи стали в рядочок на заяви про вихід з політсили. І таки Революція гідності перемогла. Щоправда, на жаль, не безкровно.
Та й після лютого 2022-го настав березень з рішучою відсіччю Сил оборони України. В результаті ворог відступив з-під української столиці, як і загалом покинув Київщину, Чернігівщину, Сумщину. А далі були острів Зміїний, Слобожанська і Херсонська операції. Хоч, безсумнівно, від побаченого на звільнених від російського окупанта територіях від Бучі до Ізюма кров холоне в жилах…
Цьогорічний лютий також сповнений тривог. Від думок про те, чи якось змінить суттєво ситуацію на фронті заміна Головнокомандувача ЗСУ, до роздумів, а що взагалі буде з тим самим фронтом? Чи точно між Зеленським і Залужним немає конфлікту, а якщо є – до чого воно може призвести всередині держави? А що буде з фінансуванням для України на тлі суперечок в американському Конгресі?
На такому тлі питання на кшталт: «що там такого щодо РФ сказав Ілон Маск?», «яким чином Starlink відтепер почав використовувати і ворог?» та навіть те, що вже традиційно для себе (і по-новаторськи для західної аудиторії) наплів в історичних псевдоісторичних екскурсах Путін в інтерв’ю Карлсону виглядають вже й не особливо цікавими. Хоч імовірно, що ці аспекти можуть стати вагомими аргументами в контексті подальшого ставлення американського політикуму до російсько-української війни.
А втім, не варто опускати руки. Після лютого завжди настає весна. У 2014-му та 2022-го ворог думав, що вона буде урочисто «русской». Але вона таки виявилась українською. І цього разу буде так само. Іншого вибору в нас просто немає.