Особистість Святослава Гординського вкрай неординарна: поет, художник, перекладач і мистецтвознавець.
Ті з літературознавців, які полюбляють упорядковані системи, ставлять його у поетичну когорту поряд із Олексою Влизьком, Миколою Зеровим, Богданом-Ігорем Антоничем. Мистецтвознавці лаштують йому місце біля Павла Ковжуна, Миколи Бутовича, Едварда Козака. Знавці перекладацької справи прирівнюють до Григорія Кочура чи Миколи Лукаша.
Щоправда, Святослав Гординський поставив себе поряд із Антоничем ще й особистою дружбою, ще й тим, що став художнім оформлювачем його знаменитої “Книги Лева”, та ще вдалим портретуванням і шаржуванням свого друга.
Народився Святослав у славетній Коломиї 30 грудня 1906 року, проте виростав і формувався у Львові. Не говоримо про класичну освіту – але він ще юнаком напросився до модерної на той час художньої школи Олекси Новаківського, разом тісним гуртом обдарованих юнаків і дівчат росли й міцніли – на гуцульських традиціях, на здобутках давньої іконописної школи, на досвіді світових вибухових особистостей.
Тож не дивно, що за першої можливості 1927 року молодий художник рушає продовжувати мистецький вишкіл – до Берліна, Парижа – “визиратися у всесвітньому дзеркалі”, - як він любив перефразовувати заклик Пантелеймона Куліша. Там він студіював спершу в Академії Жуліян, потім навчався мистецтву композиції і плакату в “Модерній Академії” Фернана Леже. Гординський встиг взяти участь у виставках Салону французьких художників, Салону художників-декораторів у Гран Палє, Міжнародного салону книжкового мистецтва в Пті Палє.
Та попри все у Святослава на першому місці – наші правічні витоки. Саме в роздумах про них Гординський розпочинає тривалі студії над нашим першоджерельним твором “Слово о Полку Ігореві”, коли 1931 року повертається до Львова. Його найбільше інтригувало закономірне припущення, що цей твір – не поодинокий вияв естетичних настроїв тогочасного суспільства. Він переконаний, що поетичний матеріал “Слова” викристалізовувався з багатьох подібних рівновеликих витворів, що саме та далека від нас доба була насичена заклинаннями і легендами, молитовними окрасами і традиційними поетизмами. Глибока філологічна освіта давала можливість для аналітичного порівняння. І звідси закономірний висновок: «Маємо, безперечно, автентичний твір, зразок дружинної поезії княжих часів… маємо твір, що є вершиною багатої і різноманітної літератури княжої доби і відповідником великих епічних творів, які повстали в тій самій добі в романсько-германсько-скандинавському лицарському світі»…
Тобто лінгвіністичні дослідження дали авторові беззаперечні докази високого державницького розвитку тогочасних князівств, їхньої рівності із найпередовішими тогочасними суспільними устроями.
Можна лише дивуватися вибуховій енергетиці молодого митця у розбудові літературно-мистецьких засад тогочасної Галичини. Це і активність у періодиці, організаційні заходи зі створення художницького товариства. Разом з художниками Ковжуном, Музикою і Осінчуком Гординський був співтворцем Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ), до якої згодом увійшов і Антонич. Він був також організатором першої виставки АНУМ в Українському національному музеї у Львові. На цій виставці, крім творів львівських і паризьких українських митців, були вперше показані у Львові твори Пікассо, Дерена, Шагала, Северіні, Фужиті та інших визначних митців того часу. У каталозі до неї писав, охарактеризовуючи поставлені Асоціацією завдання: «Львів, найдалі на захід висунутий український культурний центр, хоч би по природі свого положення, мусить відіграти роль мосту поміж східною і західною культурою».
Сам же у творчій практиці унаочнював це: стилізацію під народний малюнок поєднував з конструктивізмом.
І водночас – напружена праця на поетичному поприщі, намагання створити власний літературний доробок на рівні світових здобутків. Також з’являються його статті з дослідженням проблем творчої скарбниці Тараса Шевченка, Івана Франка, аналіз нових збірок Богдана-Ігоря Антонича, Юрія Липи, Богдана Лепкого, Олекси Влизька, Євгена Маланюка, Миколи Хвильового, Михайла Зерова…
У спробі з’ясувати місце українського літературного доробку з міжнародним з’являється порівняльне дослідження “Український романтизм і його зв‘язки із Західним світом”. Цікавим для нас буде його висновок: «В українській дійсності дух романтизму допоміг українському народові включитися у великі визвольні рухи, а в літературі дати творчість хоч часто скалічену, але завжди живу й експресивну».
Свою ж власну творчість Святослав Гординський охарактеризував так:
Мабуть, не модний я. Що ж – я такий, як є.
Звичайно, не такий, щоб гостроту тематик
Міняти на ніжний, ліричний тріолет,
Проціджений ситцем на напій ароматний.
Одного лиш боюсь: впадати в трафарет.
Аж надто в нас кому затуплювати пера!
Я хочу, щоб кохав однаково поет
І буревій доби, і квіти, й хмародера…
Наступний важливий період творчості Святослава Гординського – в заокеанській еміграції. Він і далі залишається одним із рушіїв літературного і мистецького розвою, витворення батьківщини – тут видання “Слова” поєднується із працею над оздобленням церков. Тож цілковито закономірними виявилися для громадськості його монографічне дослідження про українську ікону, роздуми над митцями-сучасниками Глущенком, Архипенком, Дмитренком.
Відразу ж після появи на світовому глобусі Української Держави Святослав Гординський шукає шляхів і можливостей побувати на рідній землі. Роки не до рахунку, проблеми із серцем хай зачекають – він їде!
Навесні 1993 року знаного поета і художника привітно зустрічають у столичному Києві найвищі письменницькі достойники, а його поява у Львові окреслюється поняттям тріумфу. Тут йому надають звання почесного громадянина, запрограмовують видання вибраного, про нього пишуть, його відзначають. У відповідь він дарує свій надзвичайно багатий архів рідному з юності Музею українського мистецтва – адже невдовзі його довгий творчий шлях таки завершиться…
Уже 20 травня 1993 р. з Америки надійшла сумна звістка: перестало битися серце Святослава Гординського. Поховали Мистця на українському цвинтарі святого Андрія під Нью-Йорком.