Специфіка ностальгії полягає у тому, що вона, як і міф, украй строкату, суперечливу картину пам’яті перетворює на гармонію, елегійний напівсон.
До України габсбурзький міф потрапляє у 80-х роках минулого століття завдяки рецепції чеських, польських, угорських письменників-дисидентів. Розпад СРСР започатковує бурхливий пошук власної історії та палкі дебати навколо теми ідентичності. Паралельно до конфронтації з жертвами тоталітарного минулого у Західній Україні стартує процес символічного повернення у період до 1939 року, а, може, й до року 1919-го.
Фактично, це й становить складність писання про габсбурзьку ностальгію у Львові, бо її підґрунтя - габсбурзький міф - виникає не ізольовано, а у поєднанні з цілою низкою концепцій. Так, габсбурзька ностальгія тісно переплітається з відкриттям власної центральноєвропейської ідентичності та традицій. Витворяється своєрідний символічний трикутник, який задає рамки для дискусії: Габсбурґи - Центрально-Східна Європа - Галичина (як її невід'ємна частина).
Відродження пам'яті про Габсбурґів і, паралельно, регіональної галицької ідентичності було неминучим процесом, адже 1772 р. саме австрійці, аби хоч якось виправдати холоднокровний поділ Речі Посполитої, звернулися до династичних зв'язків Галицько-Волинського князівства з Угорським королівством, король носив титул rex Galiciae et Lodomeriae, і під чиїм протекторатом Галич опинявся кілька разів.
Парадоксально, але такий геральдичний «хід» австрійських міністрів зіграв на користь українців, фактично принісши, хай яке позірне, але відновлення пам'яті про історичне Галицько-Волинське князівство. Така сумнівна реанімація княжого терміну була різким втручанням у ментальну картографію та історичну пам'ять поляків, у якій ці території були вписані під терміном Małopolska.
Про тісний зв'язок між зазначеною тріадою Габсбурґи - Центрально-Східна Європа - Галичина свідчить есей Юрія Андруховича «Остання територія», у якому автор майстерно амальгамує ці поняття. Численні культури й епохи, що перейшли Галичиною, залишили у ній свій слід, позбавивши її - тут Андрухович свідомо вдається до болючої провокації - цілісності, справжності. Від того Галичина «...наскрізь штучна, зшита докупи білими нитками псевдоісторичних домислів і політиканських інтриг».
Тисячу разів мають рацію ті, котрі стверджують, ніби Галичина є всього тільки стоп'ятилітньої давності вигадкою кількох австрійських міністрів. Маньєристично-солодкавою ідеєю фікс певних законспірованих стратегів, які свого часу завдалися химерною ідеєю продовжити Європу ще трохи далі на Схід. В них не вийшло, натомість утворився такий собі буфер, свого роду «санітарна зона».
Отже, Галичина - це вигадка, «географічний доважок», «польська галюцинація», «наскрізь манекенна, лялькова, надута». Однак клаптиковість, вторинність і колажованість Галичини видаються дефіцитами тільки з певних позицій - неторканого цивілізацією Полісся або суперцивілізованого Заходу, який захищається нею, наче буфером від - тут здогадатися неважко - варварського Сходу. Втім саме клаптиковість, вторинність, морбідність приваблюють автора, який здійснює ревалоризацію Галичини, яка із «зневаженого» з перспективи націоналістичного чи імперського дискурсів краю перетворюється на втілення постмодерної території par excellence.
До схожих висновків, аналізуючи габсбурзький міф, доходить у своїй праці Клаудіо Маґріс. Застерігаючи, щоправда, від ідеалізації Австрії як «колиски постмодерну», він наголошує кризу історії й розпад великих тоталізуючих систем як центральний останнього періоду імперії; для Маґріса історія габсбурзького міфу - це «історія культури, яка з любові до певного ладу відкрила безлад світу». Заслуга австрійської літератури, яка створила цей міф, полягає у тому, що вона намагалася запротоколювати цей процес розпаду реальності ідентичності, мови, монолітного суб'єкта та перебувала у пошуках нових моделей світу та людини.
Як бачимо з текстів Андруховича чи Тараса Прохаська, з його недовірою до офіційної історіографії та фаворизацією сімейної, приватної мікроісторії, габсбурзький метатекст таки проник в сучасну українську культуру. Частково це сталося і завдяки перекладам Тимофія Гавриліва, Петра Рихла, Юрка Прохаська, Лариси Цибенко з австрійської та польської літератур, які разом з літературними текстами поволі почали заповнювати провали культурної пам'яті, слугуючи своєрідним коментарем, ужитковою інструкцією до спадку попередніх епох: будинків, парків, порцеляни, балів і т. д. Особливістю української (а ще: польської, румунської, сербської, «оригінальної» австрійської і т. д.) версії габсбурзької ностальгії є те, що вона виконує насамперед важливу функцію реанімації культурної пам'яті.
Зруйнованість галицького світу є потужним ретранслятором попередніх культур. На ірраціональному, глибоко чуттєвому рівні ці уламки викликають ностальгію, спонукають Андруховича до реконструкції цілого, утраченого, дають перший поштовх до культурної археології: «Мене з дитинства притягують руїни, цей особливий слід, особливий сад колишнього буття... Я виростав у світі цих містечкових дворів и жителів, цих модних сто років тому веранд і мансард...Більша частина того світу лежала в руїнах вже в мить мого народження, тож я не можу пам'ятати цілості, але пам'ятаю ще тих дивних, переважно згорблених старих чоловіків і жінок, котрі проклинали галицизмами, знали напам'ять гімназійні латинські приказки і в часи Хрущова та Beatles одягалися так, ніби вийшли вітати ерц-герцога Франца Фердинана... Інaкшicть визнaчaлa їx в ycьoмy - нa чac мoro дитинcтвa вoни вжe здaвaлиcь iнoплaнeтянaми, їx мopдyвaли cклepoзи, мiґpeнi, мaнiї. 3 гoлoвoю зpaджyвaлa їx пoгaнo oпaнoвaнa pociйcькa. Aбo цiлкoвитa дeзopiєнтaцiя в щoдeнниx cycпiльниx вiднocинax, в ycьoмy цьoмy cтoяннi нa вyxax. Здaєтьcя, вoни тaки cтaнoвили якecь тaємнe тoвapиcтвo, якийcь eзoтepичний цicapcькo-кopoлiвcький клyб iмeнi Бpyнo Шyльцa...»
Цікаво, що поруч з матеріальним світом маємо справу і з наступною, поширеною репрезентацією старого, ще габсбурзького світу, - старосвітніх бабусь та дідусів; їхня гімназіальна гуманістична освіта, яка парадоксальним чином була одним з «м'яких» факторів космополітичної імперської соціалізації 19 ст., додатково підкреслює їхню приналежність до габсбурзького світу.
Тому міфом і ностальгією в сенсі ідеологічної деформації пам'ять про Габсбурґів іноді назвати важко, українська версія радше мерехтить між рідними модусами, осцилює між ідеалізацією і відновленням історичної пам'яті.
З огляду на ситуацію в нашій країні ностальгія за Габсбурґами взагалі може видатися люксусом. Адже її носієм є насамперед заможний середній клас, який може собі дозволити сентиментальні рефлексії і суспільні практики, споживання культурних й не тільки продуктів: книжок, кави, цукерок, меблів, телепередач та кінофільмів і т.д. Живучи останні п'ятнадцять років у стані перманентної кризи й первісного розподілу-накопичення, українське суспільство все ще не може дозволити собі навіть ностальгії, не кажучи вже про якісну підтримку культурних та наукових інституцій, які б провадили широку суспільну дискусію і переговори навколо його цінностей й культурної пам'яті. Судячи з іконографії нової української влади, її не переглядали з княжих часів, відразу засвоївши практики й естетики націоналізму, соцреалізму та поп-культури.
Не випадково, що попри сумнівний формат на шоу Савіка Шустера в ролі публічних рефері раптом з'явилися не політологи, соціологи чи історики, а психотерапевти. Їхню участь можна тлумачити як відчайдушну спробу культури нагадати своїй еліті про «нормальність» та стандарти політичного й суспільного життя. Враховуючи це, а особливо результати Помаранчевої революції, у мешканців України достатньо причин для туги. Адже ностальгія є виразом людських потреб: у захищеності, спільноті, здоров'ї і т.д.; реакцією на теми, ділянки суспільного життя, які залишаються поза кадром офіційної політики.
Так, на Заході перший помітний сплеск ностальгії спостерігався у 70-х, в період розчарування ідеалами нового впорядкування повоєнного світу та глибоких і революційних соціальних змін. Зростання сепаратистських марень і габсбурзької ностальгії у Львові з середини 90-х та їхній пік в період правління Кучми - типова, «імунна» галицька реакція на розчарування політикою центру.
Як уже зазначалося, ностальгію за Габсбурґами у Львові на поверхні можна згрубша окреслити як тугу за Європою, за європейськими стандартами, за Made in Austria. Цей процес тісно пов'язаний з відродженням таких історичних топонімів як Галичина, взагалі регіональної, міської ідентичності, які наче повертають Галичину в інший геополітичний контекст, з позиції якого як і кордони ЄС, так і, вибачте, України, виглядають тим, чим мали б виглядати - тимчасовими конструкціями.
Водночас виразна ностальгія саме за Габсбурґами провокує низку незручних питань. Якщо уявляти собі пам'ять, як щось селективне, щось, що з безмежного ряду подій вибирає ті чи інші, «побільшує» їх, робить значущими для культури, то одразу виникає питання: чому у Львові, який біля шестисот років був частиною і є першорядним спадком польської історії та культури, домінує саме пам'ять про Габсбурґів, правління яких тривало 136 років? Чому в романах сучасних українських письменників, у свідомості загалу польський період, особливо міжвоєнний, настільки недорепрезентований? При тому, що ще живуть люди того часу, себто ще жевріє комунікативна пам'ять, про яку згадує Андрухович?
Врешті, яке місце у суспільному екрані готові ми відвести радянському минулому?
Пригадування і вшановування, при якому усі відповіді були відомі наперед, унеможливлювало будь-який контакт з історією, сакралізація об'єктів і форм пам'яті неминуче дегенерувала у відчуження та ідолопоклонство. В цьому сенсі габсбурзька ностальгія цілком може функціонувати як відповідь на ситуацію конкуренції пам'ятей. Мовляв, якщо нам і доводиться звертатися до минулого, то краще до того, яке не завдавало нам особливих клопотів. Якщо будь-яка історична пам'ять чи історіописання є актом вибору, то ностальгія є вибіркою у квадраті, адже дуже часто є ідеалізацією минулого, зверненням до того, що було особливо приємним: кадри молодості, вічне літо і т. д.
Цікаво, що ностальгія за 19 ст. - вікторіанською (франциско-йозефінською) добою взагалі - є характерним дискурсом сучасного світу і, очевидно, реакцією на індустріалізацію, розмивання традиційних ідентичностей, ролей, туга за втраченим раєм і первісним станом. В цьому сенсі 19 ст. - але знову ж таки, передусім, на тлі двох світових воєн, геноцидів та депортацій - справді може видатися раєм.
Специфіка ностальгії полягає у тому, що вона, як і міф, украй строкату, суперечливу картину пам'яті перетворює на гармонію, елегійний напівсон. Сам процес пригадування, для якого характерна спонтанність, висока асоціативність, деталізованість, зрештою, непередбачуваність, стрибкоподібні ретроспекції - риси, чудово відтворені у найкращих зразках модерністичної прози від Джойса, Пруста й до того ж Кусьнєвіча, ностальгія перетворює на емблемку, баєчний медальйон.
Таким чином минуле наче «опечатується», рахунки з ним зводяться раз і назавжди, аби більше не повертатися, аби важким спогадом минуле більше не «контамінувало» сучасне і майбутнє. Так, ностальгія перетворюється на своєрідну форму самоконтролю, аскези, нагородою за яку є «звільнення» сучасного від минулого, творення простої й зрозумілої картини життя. Банальна річ, якби її так не полюбляли ті, хто намагається втекти від усвідомлення темних сторінок людини як такої, чи приховати злочини і трагедії. Як слушно зауважує канадський культуролог Ігор Юник, спираючись на психоаналітичну концепцію Deckerinnerung/псевдопам'яті, габсбурзька ностальгія у місті, яке пережило дві світові війни, окупації, міжетнічні конфлікти та чистки, є типовою реакцією на історичні травми.
Ностальгія постфактум створює ілюзорний світ, який наче буфер захищає нас від загроз сучасного й майбутнього, повертаючи нас у препароване минуле. Зрозуміло, що глибоко архаїчний образ Цісаря-батька (президента, вождя), який боронить своїх підданих від сваволі корумпованих чиновників і шляхти, цілком відповідає ностальгічним уявленням про ідеальний світ. Сам цісар перетворюється на міфічного Ноя, який рятує свої народи від кінця світу.
Народ в такому сеттінґу зазнає інфантилізації, яка знімає з нього усю відповідальність за власну історію, стосунки з таким супер-батьком вибудовуються радше на моделі віри і васальної лояльності, ніж раціональної угоди. На межі між міфом та пам'яттю рухається інша, на жаль, ще малодосліджена постать - наш власний міні-цісар, легендарний Василь Вишиваний, він же Вільгельм фон Габсбурґ.
Цей образ чудово поєднується з образом жертви історії чи заздрісних сусідів, який так припав до вподоби сучасній українській імагології. З цієї перспективи, можливо, легше збагнути ґенезу українського націоналізму, який є своєрідним протестом проти такої парохіальної деградації консервативного галицького світу; маніакальною реакцією на нарцистичне приниження бути «підлеглою», «скореною нацією».
Характерно, що сучасний український габсбурзький дискурс попри ностальгійне забарвлення від самого початку його зародження супроводжує іронія: від «Рекреацій», де у віллі з грифонами роїться від вампіричних мешканців галицького світу, «Ерц-Герц-Перц'у» до Кохівських картин, де найясніший цісар з'являється маленьким чоловічком, що загублено тупцює серед площі міста, наче дивуючись з плодів свого урядування.
Якщо донедавна ностальгія переважно виринала у приватному вжитку, у модусі суб'єктивного пригадування, то останнім часом вона щораз більше привертає увагу культурологів та культурних географів. Передусім через свою мінливість і поліфункційність, яку чудово ілюструє приклад габсбурзької ностальгії у Львові, і як свідчить ця розвідка, в Галичині загалом. У різні моменти ностальгія, спрощуючи, «карамелізуючи» історичну пам'ять, то служить історичній амнезії, то навпаки - маркує своєю штучністю місця забування. Водночас ностальгія завжди віддзеркалює тенденції сучасності, адже саме звідси, з «тут і тепер» скеровується її вектор.
P.S.
Попри загальну ностальгійну тональність картин Коха, такий цісар, зазвичай мальований на повен зріст, викликає смуток. Судячи з останнього великого інтерв'ю у Нойє Цюріхер Цайтунґ, Андрухович поволі переходить до критики сучасної Австрії та її культурної політики, окреслюючи в інтерв'ю відомому віденському міському часопису «Фальтер» цей період у своїй творчості як «кінець моєї приватної утопії».
Дія останнього роману «Таємниця», за винятком історії з Пратером, майже ігнорує Відень, переселяючись до повоєнних Берліна та Праги. Чи можна це витлумачити, як початок і кінець ностальгії за Габсбурґами? В сенсі інтелектуальної дискусії, мабуть, так. Якби ностальгія не була таким багатогранним явищем і якби не було у Львові такого попиту не тільки на старі австрійські помешкання, а на все, що носить на собі бренд Made in Habsburg.
Довідка ZAXID.NET
Роман Дубасевич - культуролог, перекладач з німецької та англійської; аспірант Віденського університету.
Сфери зацікавлень: теорія культури і літератури, структуралізм, психоаналіз, політична філософія.