В художньому фільмі «Мадейнуса» йшлося про одне перуанське плем’я, яке загубилося десь високо в Андах. Специфікою їхнього містечка були: важкодоступна гірська місцевість і дуже специфічне трактування християнства, а особливо Паски. Індіанці майже увесь рік готувалися до Великодня, але чекали на цю подію по-особливому. Справа в тім, що вони надто прямо і дослівно потрактували смерть Господа на хресті. Їм здавалося, що проміжок між смертю розіп’ятого Ісуса Христа і Його воскресінням – це час, коли Бога нема. Все плем’я чекало Великодня, щоб віддатися цілковитій розпусті, мовляв, Бога зараз нема, а отже Він нічого не бачить. Зрозуміло, що йдеться про вкрай викривлену форму народної релігійності. Але чи подібне фарисейство є властивим тільки окремим, загубленим високо в Андах, індіанським племенам?
Вже стало аксіомою, що Західна Україна є дуже релігійною. Тут і надалі, на відміну від решти України, майже всі церкви переповнені в неділю і на свята, а крижові хрести і фігурки Матері Божої доглянуті і святково заквітчані. На страсний тиждень майже скрізь видніються довгі вервиці людей, які хочуть «приступити» до плащаниці. Люди постять, сповідаються, одним словом – готуються до свята.
В ніч з четверга на п’ятницю я спробував добратися зі Львова на Західне Полісся. Квитки на поїзд в напрямку Луцька були відсутні на три дні наперед. Довелося пристати на автобусний варіант. Виїхав зі Львова о 4.10. Виїхав, це грімко сказано. Автобус не міг зрушити з місяця ще на Стрийському вокзалі. Довелося чоловічій частині вийти і підштовхнути його. В цій розвалюсі дверцята так щільно закривалися, що ніхто з пасажирів ні разу так і не зміг відкрити їх самотужки. Але справжнє випробування почалося вже на виїзді зі Львова. Справа в тім, що на Львівщині доріг (окрім загальнодержавного значення) просто нема! Це не просто погана дорога, це відсутність навіть десяти метрів рівного асфальту: яма на ямі і більші і менші шматки колишнього асфальтового покриття…
Нещасний автобус рухався зі швидкістю приблизно 40 кілометрів на годину. Водій намагався маневрувати між ямами, що, зрозуміло, йому не зовсім вдавалося. Спинки сидінь через одне були зламані і самі по собі відкидалися, загрожуючи кожного разу заїхати по носі тому, хто сидів позаду. Заснути було неможливо, отже довелось «насолоджуватися» подорожжю до самого «не хочу». Але раптом щось змінилося. Старенький автобус вирівнявся і набрав швидкості. За вікном я встиг прочитати напис «Журавники». Та це ж кордон областей, ми вже в Волинській області! Надалі автобус рухався зі звичною для українських доріг швидкістю. Ми навіть встигли трохи надолужити спізнення і о 8.15 приїхали в Луцьк.
На луцькій автостанції людей було як в мурашнику: студенти, жінки з «надмогильними» штучними вінками і квітами і так подорожні, що хотіли добратися на свята до своїх рідних. Буфет запрацював ще о 8-й. Біля столів-стійок з’являлися, випивали своїх традиційних сто грамів і зникали чоловіки. Молоді люди студентського віку ходили з пляшками пива в руках. Поруч зупинився добре вдягнутий чоловік, набрав когось по телефону і відразу привітав свого співрозмовника із «великодною п’ятницею»… Спочатку не повірив, що хтось може вітати із тим, що на хресті помер розіп’ятий Бог… Надто макабрично це все звучало. Але чолов’яга далі продовжив мирну бесіду, просвітлено посміхаючись, в очікуванні свята. На перон подали маршрутку до мого села. Зайшов в салон, у вічі кинулася неймовірна чистота, а ніс вловив приємний свіжий аромат…
Намагався поукладати весь цей ранішній досвід хоча б в якусь систему, але марно. Глибоко релігійні галичани розікрали все при будівництві дороги, а тому асфальту вистачило на товщину покриття не на 10 сантиметрів, що є необхідним мінімумом, а на три. Коли настав час «ямкового» ремонту, то гроші взагалі вкрали, не залатавши ні однієї ями. При такому господарюванні, разом з кожним снігом сходило і асфальтне покриття. Дійшло до того, що в трьох галицьких областях практично зникли дороги. На думку спало дивовижне порівняння, а що коли галичани це перуанські індіанці, але навиворіт? На відміну від індіанців, вони дозволяють собі красти і обманювати протягом цілого року, з надією, що настане страсний тиждень і можна буде вволю посповідатися і після свят знову взятися за своє…
Волиняни менш релігійні (в народному розумінні), але більш розмаїті в конфесійному плані. Вони однозначно «програють» галичанам в прагматичності і щодо національної переконаності. Волиняни не «вміють так жити», як галичани, але у них чомусь є дороги…